До України через джунглі

«Коли я вчився в Камбоджі, в школі мистецтв, мій учитель казав: «Усюди в житті є три шляхи, три правила, яких повинен дотримуватися. І тоді тобі відкриється шлях до успіху. Перше — краса, друге — доброта і третє — істина. Запам’ятай їх!» Ці святі заповіді стали дороговказом для Ук Дара Чана у його драматичному і незвичайному житті. Тепер він — громадянин України, мешкає зі своєю сім’єю в мальовничому містечку Березань на Київщині.

Зірка і місяць

Знаєте, як перекладається з кхмерської Дара Чан? Зірка і місяць: кхмери здавна полюбляли давати дітям поетичні імена. Дитинство у Дара Чана було щасливе. Люблячі батьки, турботлива няня. Прекрасний дім, у гаражі — кілька «Мерседесів»... Батько був професійним військовим, під час Другої світової війни воював з японцями, дослужився до генерала. В останні щасливі для сім’ї роки служив в охороні короля Камбоджі.

Але... Старше покоління добре пам’ятає події квітня 1975 року: червоні кхмери захопили владу в Камбо­джі. Шпальти тодішніх газет, телевізійні кадри розповідали про жахливий терор червоних кхмерів проти власного народу — Пол Пот та його поплічники знищили майже половину населення країни: такого не знала світова історія. Червоні кхмери навіть перевершили сталінський терор.

Новий режим послав батька Дара Чана командиром дивізії на кордон iз В’єтнамом — там точилася запекла в’єтнамо–американська війна. Часто американські бомби падали на територію Камбоджі й мати рятувала малого Дара Чана, закриваючи власним тілом. Одного разу батька викликали в Пномпень, столицю Камбоджі, і вбили там пострілом у спину...

Тікай від кобри на пісок!

Та це був лише початок шляху гірких випробувань. Нас, розповідає Дара Чан, разом з іншими аристократичними сім’ями червоні кхмери вислали в дикі непролазні джунглі. На так зване перевиховання... Єдина зброя — ніж — усе, що дозволили взяти з собою. Тоді мені виповнилося чотирнадцять, я мав піклуватися про маму і сестру в нелюдських умовах. ... Навколо — сотні недружелюбних племен. Державної мови — кхмерської — племена практично не знають. У кожного — своя.

Спочатку таке життя було для нас шоком, але з часом якось призвичаїлись. У джунглях я став снайпером: з арбалетом і саморобним списом полював на буйволів, диких свиней, невеликих тигрів, кобр — їх там чотири різновиди. Треба було їсти... До речі, кобра навіть смачніша за курятину. Їли і різне коріння. На ніч я розкладав вогнище — від нападу звірів. Від кобр рятували саморобні гамаки — в джунглях я навчився плести мотузки з кори дерев». Дара Чан на моїх очах миттю сплів мотузку з туалетного... паперу і дав мені — повірте, розірвати її було надзвичайно важко.

«Одного разу, — продовжує Дара Чан, — на мене напала величезна кобра, метрів чотири завдовжки... Я був без зброї і тікав з усіх сил, та вона не відставала. Вождя племені, серед якого ми жили, ця погоня спочатку смішила. Та коли побачив, що я вибиваюсь із сил, крикнув: «Чане, тікай від кобри на пісок!» Дійсно, там вона мене не могла наздогнати — відразу ж почала буксувати... Згодом місцевий мисливець порадив мені — перед полюванням на кобру змазувати вістря стріли власною слиною: змія її боїться. Спробував — і дійсно: кобра завмирала, немов паралізована... Взагалі, життя у джунглях стало для мене справжньою школою виживання — я був таким удачливим мисливцем, що в племені мене вважали чаклуном».

Коли Дара Чан підріс, з автоматом у руках боровся проти режиму червоних кхмерів. Коли його було повалено, повернувся з мамою і сестрою у Пномпень. З двадцяти висланих у джунглі аристократичних сімей вижили лише три...

У столиці юнака за виняткові здібності зарахували до факультету графіки Королівської школи мистецтв. Найкращі випускники школи мали право продовжити навчання за кордоном. Так Дара Чан став студентом Київського художнього інституту.

У Києві, на Андріївському

Сьогодні Дара Чан викладає живопис у Березанській школі мистецтв. Його дружина — українка Світлана — директор цієї школи, викладає музику. У подружжя двоє дітей: Денис — студент Національного університету харчових технологій, а Крістіна вивчає соціологію у Київському Національному університеті ім. Шевченка. «У мене немає відчуття, що я дружина людини з Південно–Східної Азії, — каже Світлана. — Діти–метиси схожі на нього, а розмовляють чистісінькою українською... Спочатку нам було дуже важко: обоє студенти. Жили в гуртожитку. З’явилася дитина. Рятувало те, що Дара Чан іще студентом добре малював і продавав свої картини на Андріївському узвозі. Це були древньо­кхмерські сюжети й українські. У нього купували. Один серб придбав кілька картин. Коли він побачив, у яких умовах ми живемо, дав ще грошей».

Сьогодні ж картини Дара Чана прикрашають національні музеї й приватні колекції Великої Британії, Голландії, Німеччини, Австрії, Росії, України, США, Сербії, Австралії та Нової Зеландії.

«Дивовижно, але Дара Чан любить однаково й свою далеку Камбоджу, й Україну, — каже Марія Шерета, викладачка Березанської школи мистецтв. — Патріотизм, висока професійність, порядність притаманні цій незвичайній людині! Він — авторитет Березані, наша гордість. Викладач від Бога. Практично всі його учні вступають до творчих вузів».

Учитель чемпіонів

На вулицях Березані можна часто побачити струнку шеренгу юних спортсменів, очолювану Дара Чаном. У нього в руках — прапор із зображенням змії нага. Це кхмерський символ захисту, добра і водночас назва Березанського спортивного клубу «Нага». Син двох народів вчить тут юних березанців мистецтву таеквон–до. Дара Чан — президент клубу, а також президент Київської обласної федерації таеквон–до.

Юні березанці обожнюють свого тренера — суворий, але справедливий. Поважає Дара Чана доросле населення містечка: їхні діти займаються в камбоджійця, й вулиця їх уже не затягне.

Суддя Баришівського районного суду Володимир Єременко сказав мені якось: «Через Чанові руки пройшло багато дітей — не десятки, а сотні, — які на даний час працюють в органах СБУ, закінчили вищі навчальні заклади. У нашій Березані діти зайняті добрими справами, вони не роблять шкоди, не вчиняють злочини. І в цьо­му величезна заслуга Дара Чана».

Я був на одному iз занять цього спортклубу. І дивувався. Маленьке дівчисько років семи розбігається і з розвороту, ударом крихітної п’яти розбиває дощечку, котру тримають її товариші. Друзки летять на кілька метрів... А як працюють доросліші діти! Горе хуліганові на їхньому шляху! А ось розбігається Дара Чан, стрибає через дев’ятьох спортсменів і голою п’ятою трощить товстелезну дошку. «Мої вихованці ніколи не використають свою майстерність задля зла. Навпаки, вони ростуть шляхетними людьми», — переконаний тренер.

Клуб «Нага» — неодноразовий чемпіон загальноукраїнських і міжнародних змагань. Вихованці камбоджійця Сергій Петренко, Ілля Казимиров та Ілля Вітюк сягнули європейських вершин. А наприкінці квітня цього року в Словенії абсолютним чемпіоном Європи серед ветеранів став сам Дара Чан.

А ще Дара Чан добре грає на гітарі, співає українських та камбоджійських пісень, майстерно танцює брейк. Він завжди — душа компанії, вмілий оповідач анекдотів.

«Мій добрий товариш Дара Чан — людина унікальна, — каже Андрій Шевель, начальник відділу культури і туризму Березаньської міськради. — Він став героєм у Камбоджі. А потім став народним героєм і в Березані — художником і вчителем, який віддав свою камбоджійську душу українським дітям. Я запитав його одного разу, чи манить тебе в думках батьківщина і чи не плануєш повернутися туди? Він сказав, що не може залишити дітей на півдорозі. Коли доведу їх до вершин тих знань, умінь, які я маю, ось тоді, можливо, і подумаю про свою подальшу долю».

ДО РЕЧІ

Учитель Дара Чан і сам постійно вчиться. Наприклад, він чудово розуміє українську мову і намагається спілкуватися нею. Хай поки недосконало... «Так уже вийшло, що вчили мене російською мовою, — каже камбоджієць–українець. — Та я все одно вивчу українську! Щоб краще відчувати, розуміти, що таке національна культура. Якщо ти живеш у цій країні і не хочеш знати її рідну мову, то, вважаю, в такої країни немає перспективи».