Гора і вбивці

На сайті Харківського альпклубу і досі висить повідомлення Ігоря Свергуна, датоване 16 червня. Керівник експедиції на Нанга–Парбат, до складу якої ввійшли шестеро українців і по двоє грузинів та словаків, повідомив про подолання перших кілометрів однієї з найскладніших вершин планети. Хлопцям трохи не пощастило з погодою, але вони були готові за місяць підкорити один із найскладніших восьмитисячників світу. Тоді ніхто й гадки не мав, що вже через тиждень їхні плани жорстоко зруйнує не природна стихія, як це часто буває в альпінізмі, а ненависть учасників чужої війни.

«Від каменепаду можна втекти, лавину передбачити, а таке...»

Вершину Нанга–Парбат, яку місцеві мешканці також іменують Діамір — Король гір, — називають іще Горою–вбивцею. Відповідний знак — Mountain Killer — стоїть на дорозі на початку сходження до 8126–метрового піку. Статистика смертей серед альпіністів тут дуже висока, тож ті, хто наважується на її підкорення, добре знають, на що йдуть.

Натомість сам регіон у цій частині провінції Гілгіт–Балтістан, особливо порівняно з іншими районами неспокійного Пакистану, досі вважали відносно мирним, тим паче для іноземних альпіністів.

Але в ніч із суботи на неділю, 24 червня, все змінилося.

П’ятеро з десяти учасників «пакистанської» експедиції дивом вижили лише тому, що піднялися на висоту 6 тисяч метрів, аби спорудити там проміжний табір–стоянку. У цей час Ігор Свергун і його «бригада», яка, власне, і прокладала товаришам маршрут нагору, повернулися відпочити на четвертий кілометр базового табору. Тут розклали свої намети учасники ще кількох експедицій, що теж прибули підкорювати дев’ятий за висотою і третій за складністю сходження 8–тисячник планети.

Саме на цей табір і налетіли півтора десятка оскаженілих радикальних ісламістів, переодягнених у форму воєнізованого прикордонного загону «Гілгіт», що патрулює цей район.

Точні подробиці кривавої розправи наразі не відомі. За словами представників пакистанського крила угруповання «Талібан», яке взяло на себе відповідальність за теракт, вони вивели альпіністів із наметів, змусили стати навколішки і стратили пострілами в голову. Але українські альпіністи Данило Яснюк, Олександр Заколодний та Михайло Колотушкін, які оглядали загиблих товаришів, кажуть, що тіла були понівечені до невпізнання з неймовірною жорстокістю. Тому, на їхню думку, найвірогідніше, що жертв до смерті забили прикладами рушниць.

Пакистанські ЗМІ, посилаючись на очевидців, повідомили, що бойовики увірвалися до наметів близько третьої години ночі. Вони били сонних людей, відбирали у них мобільні телефони і гроші, а потім по одному витягували на сніг і розстрілювали. Серед убитих — і провідник–пакистанець, який працював з іноземними експедиціями. Решту місцевих жителів, які обслуговували міжнародний табір, зв’язали й покинули.

Загалом тієї кривавої ночі таліби стратили десятьох. У результаті нападу загинули троє харків’ян — Ігор Свергун, Бадаві Кашавін і Дмитро Коняєв, словаки з харківської експедиції, Антон Добес і Петер Шперка. Також серед жертв — троє китайських альпіністів (один із них мав подвійне громадянство КНР і США), громадяни Литви та Непалу.

«Коли ми спустилися до базового табору, — повідомив телефоном із Пакистану Михайло Колотушкін, — то побачили на землі понівечені тіла. Людей просто забили прикладами до смерті. Обличчя були сильно понівечені, у декого не було по півголови, пакистанського гіда зарізали».

Альпіністи також розповідають, що за кілька днів до розправи до них у табір приходили люди в білому й агітували прийняти іслам. Очевидно, то були гінці–розвідники талібів. Спортсмени відмовилися, тому й були жорстоко страчені як іновірці.

Цю ситуацію легендарний харківський альпініст Сергій Бершов назвав просто неймовірою. Каже, що харків’яни вже підкорювали пакистанські вершини Каракорум і Броуд–пік, і жодного разу місцеві жителі не виявляли до спортсменів ворожого ставлення. Навпаки, всіляко демонстрували гостинність, бо туризм тут чи не єдиний спосіб прогодувати сім’ї. «Це, мабуть, якісь «зальотні» терористи, — припускає Сергій Бершов. І з сумом додає: — Від каменепаду можна втекти, лавину передбачити, а таке...»

«У книжках усе по–іншому»

Цими днями Харківський альпклуб став місцем справжнього паломництва спортсменів, журналістів і просто небайдужих людей. Тут не вщухають телефонні дзвінки, лунають спогади, час від часу на очах відвідувачів з’являються сльози. Ховати своїх товаришів альпіністам доводилося не раз (глибоко в душі кожен із них готовий не повернутися з експедиції), але звикнути до смерті практично неможливо. Родичі загиблих (в усіх трьох залишилися неповнолітні діти) поки що не знаходять сили на коментарі. А близькі тих, хто вижив, діляться спогадами про жахливі хвилини очікування, коли ЗМІ повідомили про загибель п’ятьох українців, а прізвища назвали лише трьох (словацьких членів експедиції також спершу зарахували до громадян України). «Я до останнього не знала, хто вижив, — із жахом пригадує дружина Данила Яснюка Лідія Котлярова. — А потім чоловік подзвонив сам...»

Про товаришів, які не повернулися з експедиції, альпіністи розповідають фактично пошепки і з особливою теплотою. Виявляється, 56–річний Бадаві Кошаєв багато років займався бізнесом, але при цьому все життя мріяв про гори. Наважився прийти до альпклубу лише напередодні свого 50–річчя і швидко набрав прекрасну спортивну форму.

Той факт, що підкорювати Нанга–Парбат Ігор Свергун набирав лише тих спортсменів, які мали досвід сходження на п’ятитисячники, говорить сам за себе. З блискавичною швидкістю набрав висоту і 43–річний Дмитро Коняєв, який прийшов у професійний альпінізм лише три роки тому, але вже встиг підкорити Ельбрус.

Сам 47–річний керівник експедиції був надзвичайно досвідченим альпіністом. Ігор став, без перебільшення, легендою світового альпінізму ще в 24 роки, коли разом із Сергієм Бершовим та групою радянських альпіністів вперше в історії підкорив південну стіну гімалайського 8–тисячника Лхоцзе. Через неймовірну складність цього маршруту відомий альпініст Райнхольд Меснер тоді назвав його маршрутом ХХІ століття, визнавши тим самим безперспективність спроб здолати норовливу гору. Кількість загиблих спортсменів, які пробували, але не змогли зійти на цю вершину, багатьох і понині зупиняє навіть від думки вирушити в ризиковану експедицію. Саме тому рекорд радянських альпіністів і понині залишається не побитим.

«Це сходження стало моєю візитною карточкою, — казав Свергун. — Хоч би де я зустрічався з альпіністами, коли лунав пароль «Лхоцзе», виникало непідробне захоплення. Сходження було надзвичайно складним. Ми не були готові до всього, з чим зіткнулися. У книжках — все по–іншому».

За свою тривалу спортивну кар’єру Ігор Свергун підкорив майже всі найвищі вершини планети, проте імідж героя мав не лише з цієї причини. У 1999 році, під час трагічної експедиції українських спортсменів на Еверест, альпініст Василь Копитко загинув, а Володимир Горбач вижив лише тому, що з висоти 8600 метрів його на собі виніс Свергун. Ділянку гори, якою харків’янин буквально тягнув товариша, ризикуючи власним життям, називають «зоною смерті» тому, що пройти її важко навіть самостійно, будучи у відмінній спортивній формі. Тому вчинок Ігоря альпіністи без зайвої патетики називають справжнім подвигом. Ніхто в історії світового альпінізму на таку жертовність більше не наважувався. Повернутися ж самотужки з тієї експедиції у Горбача не було жодного шансу — його пальці були чорними через обмороження.

«Ігор був дуже надійною людиною, — каже Сергій Бершов. — Він мій друг, товариш, партнер. Ми з ним з 1990 року ходили в одній зв’язці».

До речі, саме з Сергієм Бершовим Ігор підкорив пакистанську вершину «Броуд–пік». А з іншим пакистанським піком Каракорум, на який українці намагалися зійти у 2007 році, Свергуну не пощастило. Ще на перших кілометрах сходження, коли розбивалися проміжні табори, він провалився в ущелину й поламав руку та ніс. Цей інцидент спортсмени приховали й продовжили сходження, але згодом експедицію довелося все одно припинити через загибель чеського альпініста.

Утім, на круту Каракорум харків’яни зійшли пізніше, чого не скажеш про окроплену кров’ю Нанга–Парбат: після теракту вхід сюди закрито надовго.

Очікується, що тіла загиблих альпіністів разом із спортсменами, яким вдалося вижити, переправлять до Харкова наприкінці цього тижня. Дата похорону поки що не відома, оскільки необхідно провести судово–медичну експертизу. У Харківському альпклубі організували збір коштів для родин загиблих, бо в цьому є справді реальна потреба: альпінізм над­звичайно дорогий вид спорту і в прямому, і в переносному значенні цього слова.