В українському суспільстві час від часу спалахують суперечки про роль України в Другій світовій війні. Особливо вони загострюються перед такими датами, як 9 травня та 22 червня. На жаль, тривала бездержавність не дозволила українцям виробити власну точку зору на багато історичних подій, тож не дивно, що дискусії і досі тривають. Дійти спільного знаменника заважає також і позиція Росії, яка відверто вдається до провокацій. Вершиною цинізму кремлівських політиків стала заява президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР і без України виграв би війну проти Німеччини. Про різні аспекти воєнної історії говоримо з автором фільму «Україна і українці в Другій світовій війні», керівником проекту «Українці в світі» Петром Ющенком.
— Петре Андрійовичу, чому Росія дозволяє собі подібні випади?
— Треба мати велике лукавство, щоб заявити таке. Не думаю, що Путін не знає історії, — швидше за все, це була провокація, породжена імперіалізмом Кремля, який вперто не хоче помічати українців і їхню роль в історичних подіях. А роль ця, без перебільшення, — величезна. Ось лише деякі факти. У своїй книзі «Записки солдата» німецький генерал Гайнц Вільгельм Гудеріан детально доводить, що Другу світову війну німці програли 1941 року під Києвом. У блискавичній війні вермахт мав до 15 липня підійти під Ленінград, узяти Смоленськ і Київ. 15 липня німці були в Смоленську, з допомогою фінів оточили Ленінград. А з південно–західним фронтом під командою Михайла Кирпоноса у гітлерівців нічого не виходило. Гудеріан, який з танками стояв у Смоленську, просив Гітлера — дай наказ і через 5 днів ми візьмемо Москву. Але треба було «закрити» південно–західний фронт. І Гудеріан за наказом фюрера повернув танки на Україну. Тобто своїми стратегічними діями Михайло Кирпонос примусив Вермахт змінити свої плани і таким чином відвернув удар по Москві.
Угруповання Михайла Кирпоноса було розбито, але якою ціною... Коли німці почали наступ на Москву, то не змогли взяти навіть Тулу: на той час їхню військову техніку вже відчутно потрощили, та й бойовий дух уже був не той. Але головне: було виграно час для організації оборони Москви і всього фронту. То хто зупинив німців? Українці. І в когось ще повертається язик говорити, що без наших батьків і дідів СРСР виграв би цю війну? До речі, з України впродовж 1941—1945 років було мобілізовано 6 мільйонів солдатів. Крім того, хочеться нагадати кремлівським політикам, що керівництво Радянського Союзу повною мірою несе відповідальність за початок Другої світової війни. Адже СРСР брав найактивнішу участь в її розв’язанні. Давно відомо, що Гітлер зі Сталіним поділили Європу 23 серпня 1939 року, підписавши так званий Пакт про ненапад і Секретний протокол про поділ територій. Вже 1–го вересня Німеччина напала на Польщу, а СРСР приступив до бойових дій 17–го. Польщу поділили навпіл, а окупацію відзначили спільним парадом у Бресті. Потім із боку СРСР була ганебна війна проти Фінляндії та окупація Прибалтики.
— Чим завершилася та військова операція в Шумейковому урочищі?
— Тоді в районі Лохвиці і Лубнів загинуло 700 тисяч військових і 692 тисячі взято в полон, які потім повмирали в таборах від холоду і голоду — зима того року була рання. Це дані німецької сторони, взяті з щоденника Франца Гальдера — начальника генерального штабу Сухопутних військ. Але ніхто не рахував втрат серед мирного населення, яке гинуло в тій битві під снарядами і танками. На думку мого вже покійного друга Федора Моргуна, там було вбито не менше одного мільйона мирних жителів. Тобто вже за перші три місяці війни тільки на цій невеликий території Україна втратила два з половиною мільйони населення. Загалом за війну Україна втратила до 10 мільйонів людей — найбільше серед усіх країн світу. І попри той комуністичний лозунг «Никто не забыт, ничто не забыто» — біля того страшного Шумейкового урочища немає ні хрестика, ні каплички, ні церкви. Мільйони лежать там, і тільки чотири імені увіковічено — Кирпонос, Тупіков, Риков і Бурмістенко.
— У своєму фільмі «Україна і українці в Другій світовій війні» ви багато розповідаєте про наших земляків, які відзначилися на полях війни. На жаль, багатьох героїв згадують рідко, а деяких узагалі забули...
— Хто не бачив фільму по телебаченню, може подивитися його будь–коли в інтернеті. А я згадаю кілька воєнних історій — і щасливих, і нещасливих. Під Сталінградом старший лейтенант Федір Ільченко з Вінниччини разом зі своїми бійцями взяв у полон фельдмаршала Паулюса. Командування подало документи про присвоєння йому Героя Радянського Союзу. Сталін написав на резолюції: «Фельдмаршала в плен может взять только маршал, а не какой–то неизвестный хохол».
Хочу нагадати, що із 100 жінок Героїв Радянського Союзу — 32 українки. Катерина Зеленко з Житомирщини — єдина жінка у світі, яка здійснила повітряний таран. А Євдокія Завалій з Миколаївщини єдина жінка — командир взводу морської піхоти. Як вона змогла дослужитися від молодшого лейтенанта до гвардії полковника — цього я не можу зрозуміти. Це щось неймовірне. Як і її подвиги. Досить згадати, як у ході Будапештської наступальної операції Євдокія Завалій зі своїм взводом, пройшовши через міську каналізацію з кисневими подушками, захопили бункер німецького командування. Серед полонених опинився генерал, для якого цей полон був страшенною ганьбою, бо командиром десантників виявилася дівчина.
Траплялися й цікаві паралелі. Анатолій Комар (народився 1928 року на Донеччині) перевдягався жебраком, ходив окупованою територією, збирав дані. Коли група розвідників поверталася із завдання, цей хлопчина в свої 15 років не роздумуючи накрив тілом гранату, аби врятувати товаришів. Неймовірно, але такий же подвиг на Філіппінах здійснив українець з армії США: Антон Протюк накрив гранату і теж уберіг від загибелі свій загін.
До речі, на фронтах Другої світової війни в арміях США, Великої Британії, Канади, Польщі воювало багато українців. Зокрема в армії США — 50 тисяч, а в армії Канади — 35. Всьому світу відомий подвиг Михайла Стренка, який встановив американський прапор на горі Іводзімі на Філіппінах, що завершило вигнання японців з цих островів. П’ятеро українців отримали найвищу нагороду США «Орден пошани конгресу»: Нестор Тедюк, Антон Третяк, Іван Латко, Микола Мінь, Микола Орішко. А, скажімо, українська родина із США зі щирим українським прізвищем Лопух відрядила на війну аж семеро чоловіків. Слава Богу, всі Лопухи повернулися додому живі–здорові.
Ну а замовчування подвигу Олексія Береста взагалі не вкладається ні в які рамки. Єгоров і Кантарія, яким офіційно приписали цю історичну місію, все життя писали і Сталіну, і керівникам СРСР після Сталіна, що саме Олексій найбільше допоміг у піднятті Прапора Перемоги на Рейхстазі. Але все — марно. Подвиг Олексія Береста визнали вже в незалежній Україні.
Третього вересня 1945 року на борту авіаносця «Міссурі» Кузьма Дерев’янко з Черкащини підписав від СРСР Акт капітуляції Японії. Потім його направили до Хіросіми, аби оцінити масштаби руйнації від атомного бомбардування. Тоді ще не знали про смертельний вплив радіації. Опромінений Кузьма Дерев’янко невдовзі помер. Однак саме його звіт про побачене мертве місто примусив СРСР активізувати роботи з виробництва ядерної бомби.
— Хочу згадати і про героїв національно–визвольної боротьби: Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Романа Шухевича, Василя Кука, Августина Волошина та багатьох інших. Давайте задумаємося над долею цих мучеників. Чому ж існує така немилість до них з боку деяких політичних сил? Причина тільки одна: вони мріяли про незалежну Україну і боролися за неї. Україну, яку ми вже маємо 22 роки. За те вони й загинули.
А загалом під час тої страшної війни в Україні поліг кожен п’ятий житель. Серед фронтовиків 1941 року до перемоги дожили лише три відсотки. У середньому після призову солдат жив 100 днів. Два мільйони українців потрапили в полон, а півтора мільйона енкаведисти депортували в Сибір. З України на роботи в Німеччину вивезено остарбайтерами 2,4 мільйона людей. На схід із заводами евакуювали 3,5 мільйона. Страшні втрати...
— Які висновки суспільство повинно зробити з того, що відбувалося в Україні під час війни?
— Мені здається, що всі загиблі — і військові, і цивільні, і чоловіки, і жінки, і старі, і малі — вже, безумовно, в царстві Божому. Вони дивляться на нас із вічності, з небес. Вони пережили страшні періоди нашої історії і стали мучениками. Якщо ми молимося за їхні душі, то вони там моляться за нас, і їхні молитви сильніші, бо вони ближче до Бога. Їм потрібні тільки наші добрі діла і молитви, їм не потрібні паради з гуркотом танків, салюти. Але, на жаль, наші люди мало моляться — тому й живемо так погано. А дехто справжню пам’ять заміняє провокаціями і прокляттями. Загиблі вже давно примирилися: і воїни Червоної армії, і УПА. Перед Богом усі рівні. Тож, як сказав Великий Тарас: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
