Непафосний футбол Андрія Біби

Нещодавно в Полтаві на стадіоні «Динамо» відбулися фінальні матчі та урочисте нагородження переможців першого етапу всеукраїнського чемпіонату з дворового футболу на честь уславлених футболістів київського «Динамо» і збірної СРСР Андрія Біби та Володимира Мунтяна. І хоча в сьогоднішніх юних футболістів інші кумири, а про згаданих зірок «шкіряного м’яча» вони чули хіба що від своїх батьків та дідусів, турнір, який стартував саме в Полтаві, одразу набув популярності. За три дні на поля для міні–футболу виходили 28 команд із багатьох районів області. Вони виборювали першість у двох вікових групах — 9–10 і 11–12 років.

Участь у турнірі брали не тільки аматорські «дворові» команди, а й треновані професіоналами колективи спеціалізованих секцій та шкіл. Тож переможцями стали більш підготовлені колективи. Зокрема, у молодшій віковій групі — команда ДЮСШ імені Івана Горпинка «Метеор», у старшій — «Барвінок–Ворскла». Однак переможених тут не було. Саме про це розмовляємо з 75–річним Андрієм Бібою — триразовим чемпіоном Союзу, котрий приїхав у Полтаву нагороджувати кращі команди та гравців. Тож у полтавських любителів футболу була нагода згадати шлягер 60–х років, який співали по всій Україні на мотив «Черемшини»: «Бібу і Мунтяна, Сабо й Поркуяна ждуть медалі, ждуть...»

«Не все вирішується тепличними умовами»

— Не міг не відгукнутися на таке запрошення насамперед тому, що вважаю: ініціативу ентузіастів, меценатів, які прагнуть відродити в Україні масовий дитячий футбол, треба всіляко підтримувати, — каже Андрій Андрійович, який досі працює в селекційній службі «Динамо». — Свого часу мене обрали президентом українського «Шкіряного м’яча». Чесно кажучи, тоді самому не вірилося, що можна «підняти» цю справу після розпаду Союзу, де турнір із такою назвою був одним із найпопулярніших фізкультурно–спортивних брендів. Тут, в Україні, ми починали з 16 команд, а зараз їх уже навіть не сотні — тисячі. Хоча колишньої «впізнаваності», популярності зараз досягти набагато складніше. Тож, коли народжуються нові форми залучення до гри мільйонів наших дітлахів, ми, футболісти–ветерани, вважаю, не повинні стояти осторонь. Хоча б тому, що з такого непафосного дворового футболу починали практично всі видатні гравці.

— Саме з одного з київських дворів батьки привели вас, здається, у ФШМ — Футбольну школу молоді?

— Ні, батьки спочатку навіть не знали про те, що я туди записався. Вони ж хотіли, щоб син закінчив якийсь інженерний інститут, опанував «надійну» професію. Дорогу до ФШМ я знайшов завдяки приятелю і, власне, любові до футболу, в який ми в Києві тоді грали скрізь, де знаходили вільний клаптик землі чи асфальту. Прикро, але зараз там «полян», де можна поганяти м’яча після уроків чи на канікулах, уже майже не залишилося.

Я звернув увагу на те, що в Полтаві зберегли стадіон для аматорського футболу, волейболу та інших видів спорту в центрі міста. В нас у столиці на такій «золотій» земельці вже давно звели б не менше трьох будинків–«висоток». Так, теперішні бази для тренувань, забезпечення професійних гравців у провідних командах не порівняєш із тим, що було раніше. Однак, як бачимо, не все вирішується «тепличними» умовами.

«Найстрашніше — що футбол стає лише способом заробляння грошей»

— Уболівальники зі стажем па­м’я­тають, що серед гравців вітчизняних команд саме ви забили перший «радянський» (і, відповідно, український) гол у єврокубках. Саме тоді закладався фундамент майбутніх перемог київського «Динамо» на міжнародному рівні. Як гадаєте, чому сьогодні результати виступів киян та інших українських команд на міжнародному рівні набагато скромніші?

— На жаль, футбол усе більше комерціалізується, стає лише способом заробляння грошей. Це, на мою думку, най­страшніше. Не скажу, що свого часу ми були байдужими до власних заробітків. Але ж грали насамперед за честь, за престиж своєї команди, міста, країни. Для багатьох сьогоднішніх футболістів усе це видається якимись абстракціями, химерами. Чому? Бо їм ледь не з пелюшок твердять: добре тільки там, де найбільше платять. Тому, як кажуть, зі спокійною совістю відряджаємо свої таланти за кордон, натомість приймаємо в себе заробітчан зі всього світу. Досягнувши певного статусу, вони вважають зайвим викладатися в кожній грі, вдосконалювати майстерність. Про таке ми свого часу не могли навіть подумати. Бо ж якщо ти з дитинства грав за свій двір, вулицю, село чи місто, улюблену команду, рідну країну, то розхолоджуватися тобі просто не давали сусіди, друзі, знайомі, земляки, співвітчизники. Тому й патріотизм наш був зовсім не абстрактним.

Пам’ятаю часи, коли у складі київського «Динамо» на поле виходило дев’ятеро корінних киян, не кажучи вже про уродженців України. Зараз така статистика багатьом видається фантастикою. Тож давайте спільно працювати над тим, щоб наші хлоп’ята уже в най­ближчому майбутньому примножували славу вітчизняного футболу. Їхній шлях до успіху починається саме сьогодні — із дворових та вуличних матчів.

ЗАВДАННЯ НА ЛІТО

Як повідомив «УМ» президент новоствореної Всеукраїнської національної федерації дворового футболу Ілля Кива, вже наприкінці червня аналогічну першість розіграють дитячі команди Київської області. Загалом же нинішнього літа до чемпіонату з дворового футболу його організатори планують залучити представників п’яти регіонів України. Цьогорічні абсолютні переможці у своїх вікових групах визначаться у фінальних матчах, які влаштують на День незалежності. Надалі ж ініціатори хочуть охопити такими змаганнями всі без винятку області.