«Послугами «хлопчиків за викликом» користуються на найвищому державному рівні»

Леопольд Табурянський на Дніпропетровщині є людиною, яка протягом багатьох років була на слуху завдяки своїй активній життєвій позиції. Один із піонерів кооперативного руху, депутат Верховної Ради України першого скликання, кандидат у президенти України, голова Народної партії України, діяльний фермер і, нарешті, чи не перший за незалежної нашої держави політв’язень на теренах своєї області. Останнє слід пов’язувати з тим, що Табурянський став поперек горла тоді всесильному на Дніпропетровщині Павлу Лазаренку, якого Леопольд Іванович допік своїми акціями протесту обдурених вкладників тодішніх трастів, виводячи на вулиці тисячі людей. У підсумку Табурянський опинився на тривалий час у дніпропетровському СІЗО. Судові засідання тривали три роки. Зрештою, та кримінальна справа розвалилася.

Але непоправним ударом долі для Табурянського стала таємнича загибель його 17–річного сина Руслана. Юнака знайшли мертвим у службовій київській квартирі Леопольда Івановича, що йому була виділена як голові Народної партії України. Прокурорські тоді висунули офіційну версію, за яку вхопилися намертво, — самогубство. Але категорично не погодився з цим Леопольд Табурянський, що повів рішучу боротьбу за чесне ім’я свого сина, 19 років якої вилилися у щойно презентовану книгу майже на 500 сторінок з промовистою назвою — «ГПУ» (тобто «Генеральна прокуратура України»).

«Я оголосив їм війну»

— Леопольде Івановичу, чому свою книгу ви назвали саме «ГПУ»?

— На це запитання я відповідаю у своїй перед­мові: «Ця книга — єдине документальне дослі­дження деяких злочинів, щоденно і щогодинно здійснюваних Генеральною прокуратурою України, прокуратурою міста Києва, Печерською районною прокуратурою міста Києва і, судячи з усього, прокуратурами інших регіонів». Тому я й заявляю про те, що хочу розкрити цей гнійний нарив. Мої співвітчизники терпіти це далі не повинні. Якщо вони, звісно, вважають себе громадянами вільної, демократичної країни.

Мені довелося зіштовхнутися з однією з най­страшніших мафій в Україні. Це — закрите товариство високопоставлених державних «діячів» і їхніх клевретів. Однією з розваг у них є статеві оргії. Перевагу вони віддають молодим хлопчикам. Мій син Руслан став їх­ньою жертвою. Тому я оголосив їм війну...

— За яких обставин загинув ваш син?

— Руслан у вересні 1993 року вступив до Київського державного економічного університету і до 10 травня 1994–го жив разом зі мною у депутатському номері готелю. Потім мені як голові Народної партії України було виділено однокімнатну службову квартиру, в яку й поселився син.

Увечері 28 червня Руслан не вийшов на зв’язок. Ми з дружиною телефонували йому до глибокої ночі. Відповіді не було. А вранці 29 червня ми отримали страшну звістку: Руслана знайдено мертвим. Я з дружиною та старшим сином рвонули з Дніпропетровська до Києва. У квартирі побачили безлад. Тіло сина відправили до моргу.

Моїм першим кроком стало звернення до тодішніх очільників прокуратури та міліції Печерського району столиці з вимогою негайного порушити кримінальну справу. У відповідь отримав вельми прозорий натяк: мовляв, шукай причину в собі, оці твої виступи у Верховній Раді та проти Президента Кравчука...

У день похорону, 1 липня, роздягнувши в труні сина, його тіло оглянули четверо людей, у тім числі судмедексперт–патологоанатом. Останній, змивши грим з обличчя, всім присутнім показав сліди від ударів у скроню і живіт. За висновком експерта, це були сліди від страшних, професійних ударів. Але найголовніше — виявлена на шиї странгуляційна борозна (слід від мотузки при повішенні) була замкнутою. А це — стовідсотковий доказ убивства, а не самогубства, у якому мене відразу стали переконувати у прокуратурі.

Те, як криміналісти оглядали місце злочину, я детально описав у своїй книзі. Зокрема, їх довелося викликати по декілька разів, показуючи сліди злочину: сліди крові, увігнуті у двох місцях полиці, на яких була перекладина з мотузкою, принесене чуже мило, відбитки чиїхось пальців... Аналізи крові показали, що вона належить Руслану і ще кільком людям. На мотузці виявлено сліди двох різних мил. Нижні полиці, на яких спершу лежала перекладина, були увігнуті. Отож, за логікою слідчих, Руслан, коли вішався, відчув незручність, зняв з себе петлю і переставив перекладину вище на полиці, які вже не прогнулися. Інакше як маразмом криміналістів це не назвеш. Більше 60 студентів, викладачів і декан факультету письмово засвідчили, що Руслан покінчити життя самогубством не міг. І ще одна деталь — мій син висів повністю роздягненим. Останні два роки перед цим я голим його жодного разу не бачив. Він соромився навіть мене.

Поступово я почав доходити висновку, що мого сина хотіли використати як «хлопчика за викликом» для високопосадовця, а він не піддався. Я вийшов на цю страшну мафію. І на підставі достовірних документів і особистого розслідування доводжу: в Києві послугами «хлопчиків за викликом» користуються на найвищому державному рівні. Якщо ж юнак відмовляється вступити у статевий зв’язок, його можуть зґвалтувати і вбити. Так сталося і з моїм сином.

«Коли ми зустрілися з головним підозрюваним на очній ставці, його відразу забрала «швидка»

— Чи не вдалося вам встановити, для кого ваш син призначався «за викликом»?

— Ні, цього я ще не знаю. А от тих, хто покриває ґвалтівників і ­вбивць, я в своїй книзі перераховую поіменно. І називаю прямим текстом головного підозрюваного — тодішнього викладача Київського державного економічного університету, людину доволі відому, фото якої для розміщення у своїй книзі я знайшов саме в «Україні молодій» за 2002 рік. Цією персоною я зайнявся найретельніше. Навіть у його рідному містечку на Черкащині двічі побував. Коли ж ознайомився з особовою справою викладача, то стало зрозумілим, що він — співробітник КДБ, а потім — СБУ. Саме цим можуть пояснюватися і численні закордонні відрядження скромного викладача, одне з яких завершилося для нього казусом — з латиноамериканської країни його вислали протягом 24 годин за... гомосексуалізм.

Зрештою, щодо цього персонажа я зібрав стільки доказів, що став вимагати очної ставки з ним.Близько трьох років цей персонаж не з’являвся, ігноруючи виклики слідчого. Влітку 2003 року мені все ж вдалося побачитися з ним віч–на–віч. Але на самому початку очної ставки він буквально звалився зі стільця без ознак життя і його забрала карета «швидкої допомоги». Відтоді слідчі викладача не викликали і справу знову закрили. А коли було призначено взяття крові у мого головного підозрюваного, робити це він письмово відмовився.

Чи можете ви уявити нормальну людину, на яку падає підозра у страшному злочині, а вона відмовляється здавати свою кров? Та будь–хто сам за­пропонував би здати кров, слину, сечовину, сперму, що завгодно, аби тільки зняли з нього підозру. Чому навіть у мене брали відбитки пальців та кров, а у підозрюваних — ні?

Мені вдалося встановити, що саме з цим викладачем мій син спілкувався по телефону востаннє в своєму житті — близько 7–ї години того трагічного вечора. А за допомогою харківського професора–патологоанатома я з’ясував, що офіційні експерти час смерті мого сина встановили неправильно — це було між 20.30 і 22.30, а не близько 2–ї години ночі, як вважали за офіційною версією. Здавалося б, встановити місцезнаходження викладача саме у цей час нескладно, але слідчі на таке не спромоглися. До того ж дружина мого головного підозрюваного за загадкових обставин загинула у своїй квартирі у 2004 році. Її сусіди говорили, що перед своєю загибеллю жінка була дуже пригніченою і часто повторювала, що чоловік «взявся за старе». Через декілька днів жінка мала йти на допит у прокуратуру.

Та й про що можна говорити, коли після загибелі Руслана цей викладач зник на декілька місяців. А з’явившись уже після початку навчального року, сказав, що хворів. Однак надати докази цього — табелі, нарахування зарплати, лікарняні листи — працівники бухгалтерії вузу відмовляються дотепер. А сам викладач і взагалі пішов угору — отримав доволі солідну посаду у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП).

«У справу про вбивство Руслана Табурянського втрутилася третя сила»

— І все ж, чи змогли ви достукатися до когось з високопосадовців, хто б серйозно зайнявся справою про вбивство вашого сина?

— Добрі слова я можу сказати і про деяких слідчих, які чесно виконували свій обов’язок, але їм працювати не дали. А ще про колишнього народного депутата України Володимира Стретовича, який свого часу очолював Комітет боротьби з корупцією та організованою злочинністю Верховної Ради України. «Коли у 1994 році я дізнався про те, що в Києві убили фактично дитину, сина народного депутата України, був дуже схвильований, — розповідав Володимир Стретович інформагенції УНІАН у 2010 році. — Не тому, що сини народних депутатів кращі за синів простих людей, а тому, що наскільки повинен розперезатися кримінал, щоб не боятися навіть людей iз можливостями народних депутатів... Я глибоко вник у цю тему. І головне, що кидалося у вічі: за всі попередні роки слідство не спробувало встановити, чия кров була в кімнаті, де знайшли Руслана. У матеріалах справи легко читалося, що Руслана спершу «відключили», а потім повісили. Це для досвідченого слідчого завдання навіть не середньої складності. А ще карикатури на викладача... Цей викладач не тільки мав нетрадиційну орієнтацію. Детальне досьє на підозрюваного, яке зумів роздобути Табурянський, говорить про дуже цікаві повороти його людської, наукової і, вибачте, чоловічої біографії, що тільки підтвер­джувало версію батька. За моїм наполяганням, слідство було відновлено. Я особисто ходив на прийом до Генпрокурора. Тоді слідчий Печерської прокуратури Владислав Збаранський приніс мені довідку, що є особа, підозрювана у злочині, але не хоче здати аналіз крові. У той же період до мене підходили народні депутати України і цікавилися підозрюваним: навіщо ти чіпаєш таку шановану людину? Я відповідаю: нічого особистого, але він підозрюється у скоєнні злочину. Я дуже радив їм поставити себе на місце батька, який втратив дитину. Ймовірний убивця зрозумів, що за ним йде серйозне полювання, коло звужувалося, і за дверима було вже чути дзвін кайданів. І він почав діяти через впливових друзів; раптом я дізнаюся, що справу закрито, що слідчого звільнили. Я дізнався, що підозрюваний так і не здав кров. Ймовірно, у слідство втрутилася третя сила, і слідство не завершилося, а підозрюваного вбивцю не довели до суду».

«Київ перетворюється в «голубу столицю» європейського масштабу»

— Ви ведете несамовиту боротьбу за чесне ім’я свого сина дев’ятнадцять років, а результату не видно. Як збираєтеся діяти далі?

— Я б не сказав, що результату ніякого. Головне — я розкрив добре організовану і згуртовану мафію, яка проникла і до найвищих органів державної влади, і до Генпрокуратури, отож вважає себе непереможною. Київ перетворюється в «голубу столицю» європейського масштабу. І хоч з Амстердамом нам ще тягатися важко — ні за кількістю вузькопрофільних місць відпочинку, ні за толерантністю до людей нетрадиційної орієнтації. Зате «товар» тут значно дешевший, аніж у тій же Москві. Бо Київ заполонили приїжджі хлопці з бідних родин, вчорашні випускники дитбудинків. Але є у цьому прайсі й ексклюзивна послуга — клієнт замовляє хлопчика, який йому сподобався. Якщо з ним не вдається домовитися про надання сексуальних послуг за гроші, то його обманом або силою заманюють до клієнта, а потім змушують замовкнути назавжди. Неофіційна статистика засвідчує: у 80% випадків вбивство незговірливого хлопця маскують саме під «добровільне повішення».

Мені навіть вдалося роздобути дані про підпільний «з’їзд» впливових гомосексуалістів, відзнятий на приховану відеокамеру, що проходив у передмісті Києва у 2002 році. На цьому запису у кадр, зокрема, потрапили мій «головний герой» і колишній нардеп від Компартії. І на публічних заходах вони з’являлися вдвох. Коли звичайний доцент став фігурантом кримінальної справи, високопоставлений політик «клопотався» про нього у високих інстанціях. Вступалися за нього і міліцейські генерали.

І коли мене запитують, чи не боюся я за своє життя, оскільки розворушив цей гнійник, вершиною якого є ГПУ (так я свою книгу назвав), то відповідаю таке: «Вбивають за те, що ти є носієм секретної інформації, але я всю інформацію злив своєю книгою, тому моє вбивство вже нічого не дасть».

Я не тільки показав усю цю злочинну, страшну систему, яку реформувати просто неможливо, а треба тільки ліквідувати, викорінити, набравши під нові, європейські за духом закони абсолютно нових людей, а й вказав прямим текстом з численними ілюстраціями, документами на вбивцю свого сина. Якщо вже й після цього нелюд не отримає по заслугах, то які ще придумати методи впливу на нашу прокуратуру? Відтак я розіслав свою книгу до всіх посольств, акредитованих в Україні, представництв Ради Європи і ОБСЄ, ЗМІ та народним депутатам України. А в подальших моїх планах — прес–конференція в Києві, на якій розповім про реакцію Генпрокуратури на мою книгу.