У чому ж причина, братове українцi, що вiдколи зазнаємо поразки у протиборствi із силами темряви i зла? Чи не тому, що виступаємо ошуканими фемiнiзованими пiшаками? А тут ще — будь вони неладнi! — чужинцi внадилися. І то не з миром, а з мечем.
Хто на заняттях iз тактики не дрiмав (за гетьманщини стiльки полковникiв у реєстрi не значилось), мусив би пам’ятати, до яких наслiдкiв призводить втрата стратегiчної iнiцiативи. Це — по–перше. По–друге — на противагу їм ми свято дотримуємося цивiлiзованих методiв боротьби. У результатi — залишаємося у програшi. Де вихiд? Істина дивовижно проста: в мудростi. Вона ще в постулатах «Велесової книги» — у вiдразi до неволi й доленосностi братерства. І в жодному разi не в сподіванні на могутність чи милосердя тиранiв, як дехто, на жаль, понинi думає.
Якби ж то всi були такими гоноровими, як Юрiй Луценко, може, нiхто б не посмiв над нами глумитися. Будь то нащадок Ченгiсидiв чи простолюдин — чухонець, що вже поплескував нижче спини. Вона, здобувши прихильнiсть в очах його, «хiхiкала», Президента паплюживши. Для нас творила неугодне й кинула до боргової прiрви. Якщо будемо довiрливими, пiдведе й пiд монастир. Схоже, християнська легковiрнiсть так нiчого нас i не навчила. Погодьмося, будь–яка затiя, очолювана iновiрцями, не на користь нашим нацiональним iнтересам. Попри все це, окремi обивателi замiсть того, щоб зiрвати з себе червоносердечну гамiвну сороку БЮТу (до честi Степана Хмари й Левка Лук’яненка), наче навiженi, носяться з фарисейськими гаслами.
Інодi дивуєшся, ну як так: iнтелiгентнi люди не цураються рiдних коренiв, шанують духовнi надбання, здавалося б, прагнуть волi, а смиренно потурають «воїнам свiтла й справедливостi». У котрих повадки штурмовикiв. «Дурачина ты, простофиля!» — ошелешує дружина, — до влади товпляться. «Батькiвщина» для них — лише ширма». Та вештаються й доволi поважнi постатi, як Микола Томенко. Або, скажiмо, правозахисник Ярослав Демидась. Знаю його ще зi студентських рокiв. Ось кого нiколи б не запiдозрив в угодовствi. Нiчогiсiнько не розумiю! Тому й звертаюся без натякiв:
— Бiгме, Ярославе Романовичу (так ще тодi однокурсники величали, шануючи його вченiсть i вiльнодумство), котрийсь iз нас таки на старiсть iз глузду з’їхав.
Спонукає до роздумiв ще й книга Д. Чобота «Макуха». Прочитавши, примiчаємо таке. Якщо більшовицький екстремiзм сягає вiд пограбування банкiв, то стратегiя «солiдаризму» чи «українського прориву», виходить, вiд порнопросвiтництва. Нiчого собi! Тодi виникає запитання: чому канонiчна «Просвiта» з прихожанином БЮТiвської секти паном Мовчаном на чолi так безславно капiтулювала? Не забуваймо, до долi держави нинi причетнi не тiльки вiйськово–економiчний чи полiтичний фактори, а й iнформацiйний. Про дiяльнiсть профiльного мiнiстерства, очолюваного експансiонiстом Д. Табачником, як i про державницьку позицiю спецслужб, годі й говорити.
Словом, «єдiний» iнформацiйний i науково–освiтянський простiр перетягнули на себе українофоби, у котрих «по образованностi ... уже нє та хворма». Духовенство, на яке неабиякi надiї покладав Президент Ющенко, за винятком блаженнiйших архiєреїв Фiларета та Гузара, наче сторониться консолiдацiї української нацiї. Та й вiдчайдушна затятiсть до «сильної руки», а не до державницької iдеї насторожує. Отож i не дивно, що фрау Меркель своєю педантичнiстю дошкуляє. Чи панькалися би з баринею (такою закосиченою, що ось–ось засяє нiмбом), коли б то була «просто українка, україночка»? Воно, звiсно, «любi мої» бiльше тiшить слух, анiж «казли». І все ж застереження Козьми Пруткова «зрi в корєнь!» негоже забувати.
Полегшено зiтхаємо, проте, вже вiд самої появи iнiцiативної групи «Першого грудня». Та найвигiднiше на цьому тлi все ж видiляється ВО «Свобода». А ось погодитися з думкою Олексiя Луцiва, що в парламентi немає розумної лiберальної правоцентристської партiї, як «Наша Україна», якось важкувато. («УМ» вiд 20 березня). При всiй своїй повазi до Вiктора Андрiйовича як непересiчного полiтика не можу змовчати. Стає все бiльш очевидним, що загалом створення згаданої партiї було спонтанним. Нiхто тодi й гадки не мав, що серед частини партійців почалося виродження iдейної мотивацiї до гендлярської. Отож треба було триматися Руху, як Лех Валенса «Солiдарностi». Нi для кого не секрет, що до НРУ тяжiли мрiйники–iдеалiсти. А вже до «НУ», крім патріотів, ринулися й прагматики та кар’єристи. Видно, розбрат — поняття iдеологiчне. Тодi як зрада — до уваги «тушок» — вiдступництво, то вже куля у скроню, кримiнал. Чи не вiд партiйного засилля лихоманить наше суспiльство?
Ось принагiдна сентенцiя Михайла Гориня: справжнiй полiтик той, котрий володiє даром переконувати своїх супротивникiв настiльки, щоб ставали однодумцями. Та й Вадим Скуратiвський надоумлює, що саме просвiтництвом, а не протистоянням зможемо докорiнно змiнити суспiльно–полiтичну ситуацiю в країнi. Тобто, знай наших, — брутальну силу здолаємо мудрiстю. Це ж бо найвище досягнення фiлософської думки й найгуманнiша зброя. А хiба не до духовних витокiв навертав нас Віктор Ющенко? Та ми його не почули. Хоча в ньому, як на мене, мислитель перевершує полiтика.
Отже, метикуємо далi, знаменною подiєю стало б об’єднання двох нацiонально свiдомих сил — ВО «Свобода» i партiї «Наша Україна». Інакше пуття не буде. Маємо гiркий досвiд iз КУНом та УНА–УНСО. Ймовiрно, альянс радикалiзму з помiркованiстю зможе оздоровити нацiонально–демократичнi потуги. Та й «Народнiй самооборонi» годилося б згуртувати навколо себе розпорошенi козацько–патрiотичнi формування. Навiть спробувати долучити заблудле «Братство» отамана Корчинського. А то позвикали битися в груди й вигукувати, якi вони патрiоти. У дiлi згуртованостi краще б себе проявили. Якщо ж нам вдасться покiнчити з фемiнним завихренням, тодi воiстину постане опозицiя праведникiв. Без владних збочень i заячої полохливостi. Й час «УДАРу» не забариться.
Може, й справдi успiх приховується там, де руйнуються стереотипи? Либонь, найбiльш зловiсною вадою українського полiтикуму, окрiм «кочубеївщини», є надмiрнi владнi амбiцiї та метушня навколо пальми першостi. І вже нi про який Кодекс лицарської честi, як i про прiоритетнiсть нацiональної iдеї, не йдеться. Як же бути, щоб гравцям стало неповадно розмiнювати високi патрiотичнi iдеали на банальну меркантильнiсть? Наша суспiльна мораль ще тут слабує. Серед ЗМІ дорожать правдивим словом хiба що «Україна молода», «Інформацiйний бюлетень», телеканал TBi. Редактори — Михайло Дорошенко, Тамара Просяник. Та й заслуги Миколи Княжицького не станемо перекреслювати, хоча й схибив.
Уже зневiрюємося, що заради порятунку нацiї у претендентiв на печерсько–пагорбське володарство колись вистачить мудростi дiйти до компромiсу. Щоб, бува, розбрат не набув правового вiдтiнку — ворожнечi. А крик душi Кобзаря «обнiмiться ж, брати мої, молю вас, благаю!» перестав бути голосом волаючого в пустелi. І щоб не довелося потiм послуговуватися гаслом воякiв ОУН–УПА «Вiдстоїмо незалежну Україну або поляжемо в боротьбi за неї!»
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
