Коли воду продавати вигідніше, ніж горілку

Донецькій громадськості стало відомо, що місцевий монополіст у постачанні питної води — комунальне підприємство «Вода Донбасу» — готує шокове, відразу на 80 відсотків, підвищення тарифів на свою продукцію. Вже відправлено звернення з відповідною пропозицією до Національної комісії з регулювання комунальних послуг. Директор фірми Вадим Котов скандальну звістку аж ніяк не спростував, аргументувавши погану для донеччан новину тим, що «Вода Донбасу», мовляв, працює собі у збиток, відпускаючи життєдайну вологу споживачам за цінами, що майже удвічі нижчі за собівартість. Та ще й міста і селища індустріального регіону не платять за спожите, від чого утворився борг у 320 млн. грн.

У свою чергу донецькі водопостачальники завинили за електрику приватній компанії Ріната Ахметова «ДПЕК Донецькобленерго» понад 700 млн. грн. Там із боржником панькатися не стали, а демонстративно опломбували технічне обладнання водогонів у восьми містах Донеччини, зокрема Маріуполі, Слов’янську, Артемівську, Харцизьку та самому обласному центрі. «Вода Донбасу» ж оголосила про суттєве скорочення подачі води населеним пунктам — неплатникам, а також про можливу відправку своїх працівників у безкоштовні відпустки. Словом, мають місце всі ознаки гострої кризової ситуації, яку комунальники мусять якнайшвидше ліквідувати. Ясна річ, рахунком чергового підняття цін. От тільки не всі в регіоні тому відчайдушному воланню «Рятуйте, тонемо!» повірили.

Нерівний шлюб

Варто пригадати, що кілька років тому в Донецькій області паралельно діяли аж дві водопостачальні організації. Потужне об’єднання «Укрпромводчормет» опікувалося великими промисловими підприємствами і біди не знало з платежами та модернізацією своїх потужностей. Споживацький «Облводоканал» традиційно недораховувався у власному бюджеті коштів, брав невигідні кредити та накопичував проблеми. Саме катастрофічний стан комунального підрозділу використовувала обласна влада як аргумент, вимагаючи передати державний «Укрпромводчормет» їй у власність. Так воно зрештою і сталося. Та от дивина: майже відразу після злиття заможного та бідного партнерів новостворена фірма «Вода Донбасу» стала нарікати на негаразди, провокуючи все нові підвищення споживацьких тарифів.

У той же час, як твердять незалежні експерти, у вкрай зношених водогінних мережах регіону втрачається до 60 відсотків транспортованої до споживачів вологи. Якщо залатати дірки, то чергове зростання ціни на продукцію «Води Донбасу» й не знадобиться. Бо вода в краї є найгострішим дефіцитом: десятки міст та промислових населених пунктів роками отримують її за графіком, по кілька годин на добу.

І гроші на ремонт узагалі–то є: цього року Донеччині на поліпшення системи водопостачання виділено з держбюджету 200 млн. грн., більше ніж будь–якій іншій області країни. Але літо у розпалі, а про капітальну заміну зношеного обладнання щось нічого не чути. Навпаки, громадськість шокують нові випадки комунального безладу. Наприклад, пошепки переповідається «чорна» історія віддаленого шахтарського селища в Макіївці, де старий дірявий водовід опинився просто посеред кладовища, попід свіжими могилами.

Тече «річка» невеличка...

Ще один привід для донецьких комунальників волати про дефіцит коштів — канал «Сіверський Донець — Донбас». Збудований понад півсторіччя тому, за «хрущовської» доби (тобто нашвидкуруч і з дріб’язковою економією на тому, на чому якраз економити не варто) ця 134–кілометрова споруда простяглася донецьким степом, аби подати воду від найбільшої річки регіону індустріальним велетням «всесоюзної кочегарки». Кілька років тому, вже за доби незалежності, фахівці обслідували штучне річище і жахнулися. Під бетонними плитами виявилися циклопічні промоїни, через які — ще б трішки — потоки води могли б зненацька піти у навколишні вугільні шахти. У такому разі неминучими стали б численні жертви серед шахтарів, а кілька мільйонів жителів краю залишилися із пустими цеберками.

Проте дорога модернізація каналу (знову ж таки коштом державного бюджету) завершилася минулого року. За 160 млн. грн. будівельники вистелили дно каналу синтетичними матами з гідроізолюючою глиною, чого має вистачити на найближчі роки. Надалі, здавалося б, «Воді Донбасу», якій пощастило успадкувати цю життєво важливу для регіону гідротехнічну споруду, лише працювати б та капітали заробляти. Адже місцеві недарма кажуть, що на посушливій Донеччині торгувати водою вигідніше, аніж навіть горілкою.

Виховання спрагою

Як стверджують знавці ситуації, те, що сьогодні відбувається навколо «Води Донбасу», підозріло нагадує схему «дерибану по–донецькому». Спочатку монопольного постачальника стратегічного продукту було вилучено з державної власності, переведено в «розмитий» статус обласного комунального підприємства. Далі йде етап підвищення реальної вартості об’єкта через інтенсивне «накачування» державними інвестиціями — все це маскується публічними бідканнями на тему: «нема грошей, проблеми заїдають». Паралельно тарифи на послуги підвищуються до комерційно привабливого рівня (все одно, відповідальність за це ляже на дер­жаву). А насамкінець — ласий кусень вигідно приватизується «своїми хлопцями», які публічно, з усіх трибун та телеекранів, ще довго доводитимуть: «Лише ми в змозі напувати рідний Донбас».

Про ймовірність такої схеми свідчить, зокрема, дошкульний факт, який розкопали журналісти: підприємство «Вода Донбасу», що нібито балансує на грані банкрутства, нещодавно замовило обслуговування автомобілів (зокрема, люксових легковиків) на 1 млн. гривень. Та ще на 700 тис. грн. прикупило рекламної поліграфії у друкарні «Новий мір», тієї самої, що стала відомою через виплату астрономічних гонорарів Президенту Віктору Януковичу.

Водночас незалежні експерти попереджають, що перехід водопостачання Донеччини в приватні руки матиме не лише економічні, а й політичні наслідки. Вугільний край поступово перестає бути вотчиною біло–блакитної влади, потроху закипаючи разом з усією Україною. А як уміють бунтувати шахтарі, можновладці добре пам’ятають. Ось тут і стане у пригоді «краник», перекриттям якого можна спробувати привести до покори десятки міст водночас...