Вона народилась у мальовничому селі Писарівщина, розташованому на березі тихоплинної Ворскли, поблизу оспіваної Гоголем Диканьки. Серед чарівної природи і масних чорноземів тільки й жити б, ніби в раю земному. Якби не рукотворні пекла, в яких довелося побувати...
У 1933–му їй виповнилося вісім років. У батьків, простих селян, крім неї, було шестеро малих «ротів», уже після «голодовки» народилася ще одна дитина. І всі — дівчата! Мама прибирала в місцевому зооветеринарному технікумі. Батько працював у колгоспі столяром, мав золоті руки. Та в часи голодного лихоліття таких трударів у селі не рятувала жодна професія. На чому ж заробляти, коли навіть труни виявилися зайвими?.. Пам’ятає, одного разу тато прийшов додому і почав називати прізвища знайомих односельців, яких щойно витяг із великої ями біля цвинтаря. Туди ж звозили і кидали не тільки мертвих, а й живих «доходяг»...
Батько все бідкався, що не було в нього тоді бодай жменьки якогось харчу, щоб дати бідолахам, переважно жінкам, підкріпитися. Тож і після визволення зі страхітливого «могильного» полону вони вже не йшли від тієї ями, а тільки повзли додому. Їхня ж родина вижила, вважає, тільки завдяки корові, яку не відібрали, мабуть, через таку кількість дітей і кмітливiсть тата, котрий таки перехитрив місцевих активістів–«буксирів». Розуміючи, що ті нишпоритимуть усюди, в тому числі й на подвір’ї, він викопав таку собі «траншею» просто в хаті під піччю.
«Разом із мамою вони кинули туди 5 чи 6 мішків зерна пшениці та кукурудзи, — пригадує Анастасія Федорівна. — Яму закидали, акуратно замазали долівку й поставили там кочерги. Тож зерно те не знайшли навіть залізними щупами. Зате нас, дітей, активісти постягували з печі й до зернини вигребли звідти квасолю та кукурудзу. Батько зробив жорна й молов сяке–таке борошенце, до якого вже навесні ми додавали квасцю чи якоїсь іншої трави. З усього того мама пекла ліпушки. Нам, дітям, давали їх по одній на добу, щоб надовше вистачило, бо, як тоді казали, «хтозна, що далі буде».
Їли навіть телячу шкуру. Хоча й телятко зарізати боялися. Робили це так, щоб ніхто з односельців не побачив і не «доповів» «буксирам». Після того як тато ту шкуру осмалив, її по шматочку кидали у так званий суп. Їхній корівчині–годувальниці тоді також доводилося несолодко. І коли через три роки вона занедужала й сконала, мама впала на вже мертву тварину й плакала та побивалася за нею так, ніби за рідною дитиною. Саме тоді Настуня поклялася перед Богом: стане ветеринарним лікарем, щоб допомагати таким безсловесним істотам, які страждають, але не можуть розповісти про свої болячки.
Але до цього ще треба було дожити. Село в них було велике, і майже на кожному його «кутку» бачила мертвих людей, які падали і віддавали Богу душу там, де йшли чи вже тільки повзли. Розповідали їй і про випадки людоїдства. Казали, навіть сусідський хлопчик пропонував своїй мамі: «Давай заріжемо Івасика — все одно ж помре». Якось удвох із сестричкою пішли рвати квасець. Там, на безлюдді, їх почала кликати до себе якась бабуся: «Дівчата, біжіть–но сюди, дам вам канхветів!». У сестри очі одразу загорілися, та Настя зупинила її: «Де б у неї ті канхвети взялися в такий час?». Пізніше чула від людей, що та «солодка» бабуся полювала за дітьми...
А якогось дня вже влітку мама послала Настю до Ворскли наловити ракушок, яких у їхній родині одварювали, додавали трохи борошна й готували справжнісінький «делікатес». Швидко наповнила ними торбинку, а по дорозі додому вона не втрималася від спокуси зайти на колгоспне поле жита. Вирвала колосок й одразу почала їсти вилущені м’які зернинки.
І тут перед нею, ніби з–під землі, «виріс» місцевий «міліціонер» (принаймні тоді вона називала його саме так). «Він пожбурив мою торбинку з ракушками на землю і скомандував: «Уперед!» — жінка й досі не може згадувати ті миттєвості без сліз. — Погнав мене за чотири з половиною кілометри у Великі Будища, де була сільрада. На щастя, її секретарем працював мій дядько, мамин брат. Коли я постала перед ним із тими колосочками в руках, він не без іронії сказав «пильному міліціонерові»: «Оце ти справжнього «ворога народу» до нас пригнав». Дядько відвів мене до своєї матері, моєї бабусі. Там від нервового потрясіння проспала цілу добу. Всі думали, що я вже ніколи не прокинусь і просто помру».
Наступним її пеклом стала війна, позначена тавром бранки–«остарбайтера». Шлях на чужину для неї почався з... церкви в тій же Диканьці, куди у травні 1943 року поліцаї зганяли юнаків і дівчат із довколишніх сіл. Тоді вони подумки вже прощалися з життям, вважаючи, що тут, у зачиненій церкві, їх просто спалять живцем. Та їх пішки погнали до Полтави. Далі залізницею привезли у Німеччину. Там одразу змусили роздягнутися догола та всіх разом — і дівчат, і хлопців — стали «купати», поливаючи водою зі шланга... Яке то було приниження!
Настя та ще чотири її землячки з Писарівщини — Маруся, Шура, Паша і Люда — потрапили до бауера–землевласника, володіння якого вгніздилися на околиці міста Гера. Їхньою безпосередньою начальницею стала німкеня–управителька.
Жили на другому поверсі сараю, «низ» якого займала худоба. Щодня працювали на найтяжчих роботах у полі. «Робили все, що нас заставляли: саджали городину, пололи буряки, збирали врожай, — говорить Анастасія Федорівна. — Так, як і вдома, дивилися не на годинник, а на сонце, бо ж роботи в селі вистачає від рання до смеркання. Восени 1944 року на обійсті хазяїна молотили жито, і я посунулася по ньому, впала на бетон та дуже забила спину. Після перебування в лікарні хазяїн на деякий час перевів на «легший труд» — доглядала за чотирнадцятьма собаками, які мене дуже полюбили. Тоді в думках навіть іронізувала, мовляв, чотирилапим же все одно, до кого лащитися — до господаря–фашиста чи до вчорашнього секретаря комсомольської організації в технікумі».
Анастасія Федорівна каже, гріх намовляти щось на звичайних німців, з якими спілкувалися під час «остарбайтерівських» буднів. Бо ж далеко не всі вони були зазомбовані людиноненависницькою пропагандою. Зрештою, i хазяїн, i управителька ставилися до Насті та її подруг по–людськи. «А прості німці казали нам відверто: «І Гітлер, і Сталін — однакові, — пригадує жінка. — Вони розповідали про становище на фронті й також хотіли, щоб швидше закінчилася кривава бійня, від якої страждали й самі. Пам’ятаю, як плакала сусідка бауера, коли одержала похоронку на свого чоловіка. Не думаю, що її сльози були менш гіркими, ніж у наших жінок».
Туга за Батьківщиною була такою, що, здавалося, ластівкою туди перелетіла б. Хоча в цьому її не підтримувала навіть рідна сестра Оксана, котра також працювала неподалік. Якось зустрілися з нею у вихідний, і Анастасія повідомила про наміри разом із дівчатами тікати від бауера та запропонувала сестрі приєднатися до них. «І що ти там, у тій Україні, забула? — перепитала Оксана. — Якщо нас один раз уже продали, то в нас немає Батьківщини». У тих жорстоких словах була своя правда. Бо ж не з власної волі вони тут опинилися. Тим паче що перед війною радянські вожді переконували всіх у тому, що «ні п’яді» нашої землі ворогу не віддадуть і битимуть його тільки на чужій території... Зрештою, сестра вийшла заміж за голландця, з яким працювала в іншого бауера, і прожила життя у набагато заможнішій країні.
А Настя рвалася на Батьківщину. «Ніколи навіть у думках не допускала можливості залишитися на чужині, — зазначає з висоти прожитих літ. — Та й молодими тоді були, дужими, вірили в те, що в себе вдома відбудуємо руїну й неодмінно заживемо краще». Пригадує, одного разу зайшла у двір, де її вже чекав молодий чоловік у німецькій військовій формі. «Він привітався зі мною по–українськи і нашою ж мовою сказав: «Давно за вами спостерігаю — ви мені сподобалися», — добуває у пам’яті деталі тієї зустрічі. — Одразу йому відповіла: «А ви мені не сподобалися. Запам’ятайте: «Я своєї Батьківщини не продавала». І пішла. Більше він не приходив».
У квітні 1945 року наважилися на втечу. Спочатку йшли на схід переважно вночі «обхідними» шляхами разом, та під час обстрілів і бомбардувань «розгубилися». Вже на території Польщі сама «напоролася» на німецьку поліцію й «загриміла» в концтабір.
У таборі Анастасія пробула менше доби. Вже фактично з черги по власну смерть її вихопила німкеня. «І зараз перед моїми очима стоїть ця жінка у військовій формі — молода, красива, майже моя ровесниця, — згадує зі сльозами на очах. — Ми випадково зустрілися поглядами, і раптом вона підходить до мене, бере за руку й виводить за територію концтабору подалі. Мабуть, вона була там якоюсь начальницею, бо вартові мовчали. А хвилин через 15 почалося страхітливе бомбардування табору. Не думаю, що моя рятівниця вижила в тому пеклі. Мені під час суцільних вибухів травмувало кістку ноги, тож далі до своїх могла вже тільки повзти. Підібрали мене наші солдати й направили у польовий госпіталь, після якого нас чекала дорога додому».
Як саджали у вагон, попередили: не йти додому доти, доки не «відмітишся» в найближчому управлінні держбезпеки. Там же, у Полтаві, на неї чекав не менш суворий наказ — узагалі «забути» про своє перебування на чужині. Мовляв, скажеш комусь хоч слово — нарікай тільки на себе... «Розписки» про мовчанку дотримувалася майже півстоліття. Упередженого ставлення до себе не відчувала. Можливо, тому що її фах був далеким від ідеології чи якихось таємниць. Спочатку закінчила ветеринарний технікум, куди вступила ще до війни, а потім заочно — профільний інститут у Харкові, щоб уже до пенсії працювати ветеринарним лікарем. У 1949 році побралися з фронтовиком, який після війни працював у Полтаві на заводі.
З ним виховали двох синів, збудували дім у селі Супрунівка під Полтавою, де працювала головним ветлікарем у колгоспі та при сільраді. Минулого року чоловік відійшов за вічну межу. Тож сини (один із них живе у Харкові, а інший — у російському Волгодонську) кличуть до себе. Та вона, попри те, що стала інвалідом першої групи і послуговується сторонньою допомогою, не полишає рідного обійстя, бо «тут же все своє».
Сьогодні ж нарікає на те, що лікарі, які підтверджували її інвалідність, підґрунтям останньої визнали «загальне захворювання». Хоча вона переконана: даються взнаки наслідки згаданого бомбардування, після якого потрапила у польовий госпіталь. Чи ж винна вона, що ніяких довідок там не видавали, а про ті два роки на чужині взагалі забороняли говорити? Справа тут, вважає, навіть не стільки в суттєвіших пільгах для інвалідів війни (пенсія в неї непогана, та й сини допомагають), а в необхідності відновити справедливість. За неї вона боролася завжди, вчила жити по совісті двох дітей, чотирьох онуків і стількох же правнуків. Тепер вони зігрівають її старість власним душевним теплом і любов’ю.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
