Громадянин Росії Євгеній Кисельов позиціонує себе як російсько–український журналіст. Колись він очолював ще не провладний російський канал НТВ, у 1995 році у США отримав престижну міжнародну премію «За свободу преси». Але це порівняно далека історія. За останніх 5 років в Україні відомий журналіст спочатку працював на каналі ТВі, а потім — на «Інтері». Після перепродажу Валерієм Хорошковським більшої частини акцій телеканала і всієї однойменної медіа–групи Дмитру Фірташу і Сергію Льовочкіну Євгенія Кисельова призначили керувати «Національними інформаційними системами» — компанією, що створює інтерівські «Новини», «Подробиці» і «Подробиці тижня». У ці вихідні ще донедавна ведучий авторського ток–шоу «Велика політика» вперше з’явиться в ефірі як ведучий «Подробиць тижня».
На запитання «УМ», надіслані кілька тижнів тому, Євгеній Кисельов, який позавчора, на зустрічі Віктора Януковича з журналістами з нагоди професійного свята, у процесі неформального спілкування попросив у Президента українське громадянство, відповів особисто письмово.
— Євгеніє Олексійовичу, яку б оцінку, за 12–бальною системою, ви поставили новинам, які останнім часом показує «Інтер»?
— Взагалі–то, я звик користуватися старою 5–бальною системою. Але зараз не скористаюся жодною. Це некоректно — ставити собі оцінки. Скажу лише, що своєю роботою практично ніколи не задоволений на 100 відсотків. Мене ніколи не полишає відчуття, що все міг би зробити трішечки краще.
— Партнерами «Інтера» були і лишаються провідні російські телекомпанії: «Перший», «Росія», НТВ. Більше того: ВАТ «Перший канал» є одним з акціонерів українського медіа–холдингу. (Йдеться про вагомих 29 відсотків акцій. — Авт.) У ситуації, коли російське ТБ уже не один рік підконтрольне Кремлю, чи може бути не проросійською інформаційна політика «Інтера»?
— Якщо говорити про мою зону відповідальності, то «Національні інформаційні системи» не мають з жодним із названих трьох російських телеканалів ніяких спеціальних партнерських стосунків. Ми лише інколи обмінюємося відеоматеріалами. Це нормальна практика, яка ні до чого не зобов’язує.
Російський «Перший канал» дійсно є міноритарним акціонером «Інтера». Але, наскільки я знаю, між каналами впродовж останніх кількох років не було ніяких особливих взаємин. Як кажуть, раз на рік на збори акціонерів «Інтера» у Київ приїжджав невідомий широкому загалу представник «Першого» з довіреністю на право голосувати — ввічливий молодий чоловік, юрист. Він мовчки сидів, ніяких запитань не задавав, за всіма пунктами повістки денної «утримувався», і їхав назад. І все. Насправді, радіти з цього приводу не варто. Російський «Перший канал» — потужна й успішна творча структура, у якої не гріх багато чому повчитися і з якою, безперечно, можна працювати над якимись спільними проектами з немалою вигодою для себе. Зараз, за моєю інформацією, розпочинаються перемовини про поновлення творчої співпраці між каналами. Але вони стосуються розважальних програм — а це не моя зона відповідальності.
— Серед акціонерів «Інтера» зараз Сергій Льовочкін, глава адміністрації Президента України, і бізнесмен Дмито Фірташ. Вам, керівникові компанії, що відповідає за текстове й ідейне наповнення «Новин», «Подробиць» і «Подробиць тижня», це допомагає працювати чи заважає?
— У будь–якої телекомпанії, в якій ти працюєш, є господар: державний або приватний власник. Я у телевізійній професії більше, ніж чверть століття, і до цього вже звик. Існування конкретного власника не заважає і не допомагає, просто так влаштовано світ. На це варто зважати, і все.
Хтось зауважить: існує ж суспільне телебачення. Класичний приклад — Бі–Бі–Сі у Великобританії. Але у цій країні суспільство у прямому значенні платить за те, щоб мати таке ТБ. Законослухняні британці раз у рік купують телевізійну ліцензію. По суті, це такий же комунальний платіж, як за світло, воду та газ. І вартує це немало — 145 фунтів на сім’ю, це майже 1800 гривень. Минулого року ліцензійні збори наповнили бюджет Бі–Бі–Сі — тільки уявіть цю цифру! — 3 мільярдами 681 мільйоном фунтів! І ще майже 1,5 мільярда Бі–Бі–Сі отримала від продажу своєї високоякісної продукції: фільмів, серіалів, документального кіно, різноманітних розважальних і пізнавальних програм, урешті–решт, книг і сувенірів — усе це користується неабияким попитом в усьому світі. Погодьтеся, у нас в Україні немає таких грошей на суспільне мовлення і немає звички платити за ТБ із власної кишені. І влада, напевно, не готова починати вибудовувати таку систему. Хоча у США, наприклад, найуспішніші і найпопулярніші телемережі приватні, і нічого.
— Коли експерти відзначають, наприклад, що ведучий «Подробиць тижня», розмовляючи у студії з Юрієм Бойком, не намагався поставити незручні питання на газову тематику, — це недопрацювання журналіста? Чи він, ведучий, виконував побажання керівництва?
— Експерти — це хто? Я завжди переконаний, що інтерв’ю бувають різні. Є неспішна «розмова з цікавою людиною», а бувають короткі інформаційні інтерв’ю з «ньюсмейкером», коли відбулася подія і людині, яка до неї має безпосереднє відношення, потрібно швидко та по суті задати запитання. Так було у випадку з Юрієм Бойком: російський «Газпром» оприлюднив твердження, ніби Україна, всупереч заявам офіційних осіб, насправді не отримує ніякого газу від європейських партнерів, мовляв, усе це віртуальні поставки, тільки на папері; і навіть якщо газ надходить із Німеччини через Польщу, то ці реверсні поставки буцімто незаконні. Ведучий «Подробиць тижня» Олег Панюта говорив із відповідальним за газову сферу віце–прем’єром саме про це, дізнавався, чи правдиві твердження представників «Газпрому». Усі необхідні запитання він поставив і отримав відповіді. Ніяких недопрацювань не було. Взагалі вважаю поганим тоном ставити гостю, якого запросили прокоментувати конкретну тему, так звані «незручні запитання», які її не стосуються. Знаю, що частина наших журналістів вважає за доблесть нахамити чиновнику — але це прояв нестачі розуму, культури, виховання.
— Голова парламентського комітету з питань свободи слова Микола Томенко закликає декларувати свої прибутки всіх журналістів, хто приїздить в Україну працювати надовго. Ви готові показати свою декларацію?
— У мене в Україні немає інших прибутків, окрім моєї, не приховую, достойної зарплатні. З неї усі податки утримує і перераховує у держбюджет наша бухгалтерія. Тож я позбавлений необхідності подавати декларацію у податкову.
— На вашу думку, чи повинні телеканали і журналісти якимось чином відповідати за те, що маніпулюють громадською думкою?
— Ви про яку відповідальність говорите? Якщо про моральну, то вона і так існує. Не хочу називати конкретних прізвищ, але ви знаєте, що у недавній українській історії були популярні, талановиті журналісти, які знехтували громадською довірою і за це поплатилися — кар’єри їхні зламані. Якщо говорити про правову, узаконену відповідальність, коли якийсь спеціальний орган карав би журналістів за «маніпуляцію громадською думкою», штрафував, позбавляв їх права працювати у ЗМІ, ув’язнював — то ми дуже швидко бозна–куди докотимося. Я взагалі не уявляю, як чітко юридично можна описати, що таке «маніпуляція громадською думкою». Наприклад, існує у медіа–просторі відомий, популярний журналіст, якого поважають. Його думка — оскільки частина громадян йому довіряє — має у суспільстві певну вагу. Чи маніпулює він громадською думкою, коли оприлюднює свою точку зору з якогось надважливого питання? Так, безперечно. Видатний американський телеведучий Уолтер Кронкайт свого часу засудив війну у В’єтнамі. Це тоді сильно вплинуло на громадську думку у США. Чи виступив Кронкайт у ролі маніпулятора? На мій погляд, у певному розумінні — так, безперечно. Трапляється, що журналіст говорить популярну думку, і всі йому аплодують. Трапляється, що йде проти течії, озвучує думки чи оцінки, які багатьом не подобаються, — і незгодні відразу здіймають галас про «маніпуляцію». Проте журналіст — так само як і інші — громадянин. І не можна законодавчо обмежувати його право публічно говорити свою думку, це протирічить Конституції. Я думаю, можна говорити лише про те, щоб у журналістиці існували неписані корпоративні правила гарного тону, відповідно до яких відомий журналіст не повинен зловживати своїм авторитетом. Утім питання про межі допустимого дуже делікатне і може вирішуватися по–різному з плином часу.
— П’ять років тому ви приїхали працювати в Україну на канал ТВі. До цього очолювали у Росії тоді опозиційний НТВ. Після рейдерського захоплення ТВі, коли канал був лояльним до влади (хоча знову тільки на ТВі всебічно говорять про вибори мера у Василькові і цитують звернення увязненої Юлії Тимошенко. — Авт.), дехто порівнював долю НТВ та ТВі. Ви проводите такі паралелі? Чи можна казати, що Україна рухається шляхом Росії?
— Що стосується ТВі, після рейдерського захоплення не існує такого телеканала. Точніше, три букви лишилися, а за ними — порожнеча. Попередня репутація телеканала і тих кількох відомих журналістів, які визнали для себе можливим залишитися працювати на рейдерів, знищена, можна сказати, одномоментно. Все, що вони тепер будуть говорити, нормальні люди будуть сприймати як замовлення людей, які захоплювали канал, і тих, хто їм забезпечив «дах».
Що стосується різних паралелей, вкотре повторю загальновідому фразу: Україна — не Росія. Будь–які паралелі між двома країнами дуже поверхові і часто не витримують критики. Україна рухається своїм шляхом, абсолютно відмінним від російського. І ще: стосовно «старого» НТВ, який я очолював. «Опозиційність» НТВ — «ярлик», ще у ті часи приклеєний до телекомпанії владою, яка вирішила прибрати її до рук. Прокремлівські політологи навіть спеціально кинули тоді у маси тезу: НТВ — «квазіопозиційна партія». Насправді ж ми не були опозиційними. Ми намагалися бути незалежними від влади, надавали слово всім: і її прибічникам, і її опонентам. Тоді як усі інші телеканали займали відверто провладну позицію. На цьому тлі ми, звичайно, видавалися опозиційними.
Насправді нормальний телеканал не повинен бути ні провладним, ні опозиційним. Журналісти не повинні брати участь у політичній боротьбі. Вони повинні її висвітлювати. З усіх боків. Крапка.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
