«Він був, наче лінза»

Уже 17 років його немає серед живих. Ще вісім років, як будуть закриті його основні архіви. Але вже сьогодні два величезні томи робіт журналіста, краєзнавця, літературознавця Геннадія Петрова представлені дослідникам. «Цим ми не порушуємо волі Петрова, — каже заслужений працівник культури України, фахівець обласного архіву Людмила Покидченко, яка опікується фондом пана Геннадія. — Адже у книгах — матеріали бібліографічного характеру, які взагалі не були обмежені в доступі, та його вже опубліковані статті. Складається враження, що Геннадій Терентійович сам не знав, скільки він написав. Те, що ми упорядковуємо, — там такі скарби!.. І все використано хіба на десять відсотків. Решта — теки, матеріали до тем. Його вже немає, а залишилися закладки «написати статтю».

«Якщо немає книги, навіщо жити?»

Так говорив про книжки Геннадій Петров. У своєму щоденнику ще тринадцятирічним він записав враження про один із днів: «Яке щастя!». А було воно у тім, що у бібліотеці того дня працювала стара бібліотекарка. Вона дозволила йому пройти серед стелажів і вибрати п’ять книжок. Молода ж до стелажів не пускала й давала лише три книжки, а «це мені на одну ніч».

Друг Геннадія письменник Юрій Царик згадує: на книжки йшло 80 відсотків його зарплати. Кімната складалася із саморобних полиць від підлоги до стелі, а ще стояла брезентова розкладачка — для господаря. А коли Юрію, який працював на телебаченні, вдалося вмовити Петрова на зйомки телепередачі про нього, то, подивившись її врешті, Геннадій сказав: «Оце тепер побачать мою бібліотеку, ще обкрадуть».

«Він був ерудитом не як людина, яка володіє сумою знань, а як людина, знання якої стали її сутністю, — говорить Юрій Царик. — Він був, наче лінза для множини знань. Світло сонця падає на багатьох, але ж далеко не всі так ловлять і переломлюють його, не всі можуть бути лінзами».

Сорок років досліджень

Ми говоримо, що за Радянського ­Союзу журналістських розслідувань практично не було. Геннадій Петров — виняток. Адже його матеріали про видатних українських діячів, чиї імена й у часи Петрова більшістю не вимовлялися, — справжні історичні розслідування–портрети.

За його матеріалами видно, розповідає Людмила Покидченко, наскільки він був достовірним, — усе перевірялося нескінченне число разів. А здобути інформацію тоді було не так легко, як сьогодні. Про інтернет і просто про комп’ютер не йшлося, — ще й відеомагнітофон був дивом техніки! Петров приходив до архіву, сідав і переписував усе, що потрібно, своїм лише самому добре зрозумілим почерком.

Щоб написати про уродженця Сумщини драматурга Якова Мамонтова, Геннадій Петров листувався з тридцятьма особами та організаціями. Лише від дружини Якова Андрійовича, Маргарити Федорівни, отримав 28 листів і чотири листівки. Загалом же опрацював 183 кореспонденції. За датами, іноді за день він отримував десять–дванадцять листів. На всі відповідав, пишучи, зрозуміло ж, від руки. Це — лише одна тема, а він за життя здійснив понад півтори тисячі публікацій.

За якусь життєву історію чіплялася інша інформація, і Петров починав тягнути нову ниточку, збираючи матеріал про чергову незаслужено забуту особистість, про родину чи цілий рід. Завдяки його публікаціям звичайна нібито сумська «районка», де працював довгий час, мала попит навіть за кордоном. А збирання інформації стало способом його буття. Цьому — ще приклад. Геннадій Петров був одним з авторів сумського тому «Історії міст і сіл України». Коли після українськомовного варіанта прийшов час видання російськомовного, дехто просто зробив переклад та й видав. А Петров до своїх попередніх статей додав чимало нового матеріалу.

Знайти людину...

Накопичення інформації для когось може стати самоціллю. Для Геннадія Петрова важливим було — без жодних про це декларацій — відкрити для інших тих, кого треба знати й пам’ятати.

Скільки присутніх було на відкритті у селі Хотіні пам’ятника загиблим від фашистів! Але тільки Геннадій Петров зачепився очима за прізвище на постаменті — Хабібула. Хто це, чому загинув тут? Він почав пошук і 1979 року, через 34 роки після закінчення війни, знайшов рідних солдата, який воював на Сумщині. Для родини він усі роки залишався пропалим безвісти. Завдяки Петрову рідня змогла приїхати на дорогу могилу.

Геннадію завдячує відкриттям для себе багатьох людей і письменник із Лебедина Борис Ткаченко. «У 69–му приходить від нього лист, — згадує Ткаченко. — Там, пише, у Києві, є дід, допоможи йому. Дідом виявився Степан Таранушенко, якому потрібна була книжка про Лебедин. Познайомився з ним. Через Петрова заякшався і з Онацькими... Я часто їздив по тих місцях, на які він показував пальцем. І коли знаходив щось таке, чого він сам не знайшов, Геннадій дивувався: «От ти скажи ж!..» Але жодних прихованок у нас між собою не було».

Стефан Таранушенко — знавець української архітектури, народного будівництва, учений, репресований 1934–го... Онацькі — родина Никанора Онацького, живописця, мистецтвознавця, поета, організатора Сумського художнього музею, арештованого вперше 1934 року... Ми сьогодні так добре знаємо про них і завдяки Геннадію Петрову.

* * *

...Книга, створена сумськими архівістами, нині існує лише в електронному варіанті: щоденники Петрова, понад 400 статей–досліджень, спогади про нього. У роздрукованому вигляді це 954 аркуші формату А4, заповнені з обох боків, — каже Людмила Покидченко і висловлює сподівання, що колись знайдуться кошти на друк цього значимого шматка української історії. «Може, до 80–ліття?».

Вісімдесят Геннадію Терентійовичу мало б виповнитись у 2016–му. Добре, якби меценати для видання його книги знайшлися. Адже у жовтні 2021 року можна буде відкрити основний його архів, а там, напевне, ще не один том цінних документів. Варто лише сподіватися, що в сьогоднішній Україні, якою так «хворів» Петров, на їх дослідження й друк будуть попит, час і кошти.