У них не було вибору? Вмирати чи... вмирати. Їм, бандерівцям, прописали насправді не «виправлення» у «трудових таборах», а цілковите знищення. Та не зважаючи ні на що вони обрали життя. І цим своїм вибором спинили доти тріумфальний хід смерті на «шостій частині земної кулі», спричинивши розвал гулагівської системи і надалі — розпад «імперії зла». Це відбулося дивним, якимсь «нематеріальним» чином. І «грізний» КДБ до останнього не міг збагнути — як?
«Це одна з переломних подій в історії СРСР і всього комуністичного блоку, — каже відомий історик, дослідник визвольного руху Володимир В’ятрович. — Саме внаслідок повстань 1953 — 54 років у Норильську, згодом Воркуті й Кенгирі, комуністичний тоталітарний режим дав свою першу тріщину. Повстанці змусили радянську владу піти на реабілітацію політичних в’язнів і на засудження «культу особи» Сталіна. Тільки після цього сталися події, що вилилися у повстання в Будапешті 1956 року, Празьку весну 1968–го й «Солідарність» у Польщі в 1980–ті, нарешті «оксамитові революції» кінця 1980–х — початку 1990–х років».
Однак на початку адміністрація Норильсього «лагеря» не надавала страйкові ваги. Один iз керівників повстаня Євген Грицяк відшукав документи КДБ, що засвідчують: чекісти навіть вирішили не засилати в бунтівні зони 4, 5 і 6 агентуру з інших зон для «розкладницької роботи», а «використовувати для цієї мети агентуру з цих же зон». Утім, як пише пан Євген у своїй книзі «Норильське повстання», «перевірена агентура» не виправдала надій. Адже агенти «працювали» не за власною волею, їх вербували — обіцянками, погрозами, тортурами. А в час повстання люди перемогли свій страх. І змінювалися на очах, заново народжені свободою.
І вже восени 1953 року не лише керівництву Норильського Горлагу, а й наступникові Сталіна на посаді першого секретаря КПРС Микиті Хрущову було чого тривожитись. Влада, що трималася завдяки концтаборам для ізоляції волелюбних, захиталася. Ще одне повстання — і, як зазначає відомий російський історик Ігор Чубайс, «ні вохри, ні тайга, ні кремлівські стіни номенклатуру не врятують. Влада була вимушена негайно зупиняти репресії. Почався розпуск і демонтаж ГУЛАГу».
Одна з основних вимог повстанців — щоб у таборах скасували номерні знаки. Кожному в’язню його «номер» писали не лише на бушлаті й шапці, а й на спідній білизні. Також вимагали не стріляти по людях, зняти ґрати з вікон, дозволити писати більше двох листів на рік і скоротити робочий день. Адже працювали без вихідних по 12 годин щодня. А потім ледь живих від голоду й морозу людей чотири–п’ять годин тримали на вахті перед входом до табору. «Підходимо до вахти, — згадує у своїй книзі Євген Грицяк. — Падаємо навколішки і так підсовуємося ближче до наглядачів, що нас обшуковують. Того, хто не впав на коліна, а тільки присів чи нахилився, б’ють шваброю по голові. Іноді, як їм заманеться, наглядачі б’ють всіх і кожного. Для цього спеціально підбирали наглядачів». На тих, хто виявляв незгоду, напускали розлючених собак...
І, мабуть, найголовніша вимога повстанців — щоб прокуратура переглянула судові справи і звільнила несправедливо засуджених.
Євген Грицяк вимріював «організацію всегулагівського політичного страйку» ще в 1952–му, в Караганді. Однак скоординовані дії вважав неможливими — між численними «виправно–трудовими» таборами не було зв’язку. Все ж протестну акцію організували. А у вересні 1952 року 1200 учасників протесту повезли етапом у Норильськ. З усього було видно, що їм призначено винищення. У таборах не вбивали «просто так», а провокували на виступ — і «карали». Отож перед тим, як етап прибув у Норильський Горлаг, адміністрація табору роздала кримінальникам ножі й запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, що бунтівні політв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім провокація не вдалася.
Наприкінці березня 1953 року новий пост–Сталінський уряд оголосив амністію. Вийшли на волю понад мільйон дрібних кримінальників. Жодного «політичного» не звільнили. Навпаки, політв’язнів стали серед білого дня розстрілювати. Назрівали нові протести. І нові провокації. Між 20 і 25 травня зі штрафних ізоляторів Горлагу випустили «побутовиків». Вони заносили до своїх бараків ломи й сокири, а війська в цей час розставляли щільним ланцюгом, аби в’язні не могли вискочити за зону. Ставало нестерпно.
Єген Грицяк брав до уваги кожен випадок непокори і розправи над непокірними— акумулював у собі досвід. Він відчув, що люди готові повстати, але ще не знайшлося того, хто взяв би на себе всю відповідальність. «Ми вже були в таборі організованою силою», — каже колишній каторжанин із 3–ї зони Степан Семеняк. Це були чоловіки з різних куточків України, вони видавали інформаційні листки про ситуацію у світі та СРСР, влаштовували вишколи для молоді. «Разом із цими людьми я був багато років. Не пригадую бандерівця, який би був «сукою» чи в начальстві. Там вони вирізнялися навіть зовні», — каже колишній політичний в’язень, філософ Євген Сверстюк. «Майже всі, за винятком одиниць, це були учасники УПА, які пам’ятали і знали дисципліну, організоване життя в УПА і боротьбу, — розповідав свого часу керівник повстання у Третій зоні Данило Шумук журналістові з «Радіо «Свобода» Богдану Нагайлові. — Вистачало їм лише пригадати це, усвідомити, що ми є сила, що ми ж ставили свої груди перед скорострілами, коли виступали проти організованої чекістської зграї у західних областях України. Як же ми можемо терпіти те, щоб iз нас тут так знущалися ті, що прислуговували гестапо, а тепер — НКВС?».
Страйк починався по–різному в різних зонах Норильська. Коли почастішали випадки розстрілів і більшість в’язнів 4–ї і 5–ї зон переконалися, що для них усіх уготоване вбивство, робота на «Горстрої» стихійно припинилася. Однак невдовзі люди стали потроху приступати до своїх пневмомолотків для мерзлоти, «аби чого не трапилося». Як згадує Євген Грицяк, тоді він на компресорній станції перекрив живлення молотків.
Коли керівництво табору перестало привозити їжу страйкарям, в’язні вивісили великий плакат: «Нас убивають і морять голодом». Того ж дня привезли вечерю. Якийсь час дзвоники у бараках продовжували сповіщати про час виходу на роботу. Чимало в’язнів несвідомо, за звичкою, вибігали на цей звук. Грицяк попросив колегу знешкодити систему сигнальних електропроводів. «Так стихійне обурення перетворилося в організований виступ», — пише пан Грицяк, зазначаючи, що внутрішній нагляд адміністрації в’язні цілком паралізували і розпоряджалися самі собою.
Табірний номер Євгена Грицяка був У–777. Улюблена його теза: «На все є спосіб». «Євген діяв, неначе якийсь ідеально запрограмований комп’ютер, обирав завжди оптимальний варіант. Крім усього іншого, йому неймовірно щастило», — писав про табірного товариша учасник повстання Іван Кривуцький.
Як відзначає Володимир В’ятрович, поступово страйки охоплюють усі табірні відділення. 5 червня у повстанні беруть участь усі 6 зон — понад 16 тисяч в’язнів. За свідченнями очевидців, табір тоді став своєрідною «республікою». «Ми створили страйковий комітет, який вивчив ситуацію, склав план діяльності, — розповідав керівник повстання на 3–й каторжній зоні Данило Шумук. — Страйк відбувався організовано, на високому культурному рівні. Ми встановили свої порядки, підтримували чистоту, організували самодіяльні колективи, які ставили вистави. Створили хори, співали національних пісень — литовці, естонці, латиші, українці. Ті два місяці ми жили насиченим культурним життям і одночасно вели невтомну боротьбу з відділами МВД, які нападали й обстрілювали нас».
Режисер Михайло Ткачук, який багато років вивчає історію цього спротиву і створив документальну трилогію «Загадка Норильського повстання», каже, що воно довело: з тоталітарним режимом можна боротися не терористичними методами, а масовим ненасильницьким спротивом. Однак ненасилля — то справа не з легких. Євген Грицяк, який керував повстанням у 4–й зоні, згадує, що найскладнішим спершу було утримувати людей від насильства. Адже воно послугувало б адміністрації приводом та виправданням для розстрілів. Пізніше, вже під час другого ув’язнення, цей надзвичайної потуги інтелектуал захопився вченням індійських йогів та досвідом ненасильницької боротьби Махатми Ганді. І був приємно вражений: він самотужки «відкрив» її методи і переконався в їх дієвості.
5 червня 1953 року в Норильськ із Москви прибула комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника Кузнєцова. «Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали, і не тільки стосовно себе, — згадував Євген Грицяк. — Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами». Комісія пообіцяла задовольнити всі вимоги страйкарів. 9 червня всі зони, окрім 3–ї, приступили до роботи. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув заяву і постановив: замінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день до 8–ї годин, дозволити два листи на місяць, зняти з одягу в’язнів номерні знаки, вивезти з Норильська всіх інвалідів.
Утім скоро в’язні зрозуміли, що змін не відбувається. 3–тя зона продовжувала страйкувати, і туди перестали завозити продукти і воду. Звідти стали запускати в місто повітряного змія із листівками, що розповідали місцевим мешканцям, що ж відбувається в концтаборі. Після цього в зону завезли продукти, пустили воду. Кузнецов взявся вчинити розправу над активістами в тих зонах, де повстання вже припинили. 22 червня з 5–ї зони в 4–ту перевели 700 в’язнів. Від кожної сотні «забирали в тундру» по 5—7 людей. Та аж коли з роботи замість 2000 осіб повернулися 93, люди зрозуміли, що йдеться до винищення. «Почався другий етап нашої боротьби за право жити», — пише Євген Грицяк. Тих, хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли».
Влада не була готова до послаблення режиму, отже, й перегляду справ політв’язнів. Тому, як зазначає Володимир В’ятрович, «почалася поступова ліквідація повстання — з допомогою зброї та водометів, один по одному захоплювалися табірні відділення, заарештовувалися керівники бунтівників. Таким чином, на початок серпня вдалося придушити опір в 1–му, 2–му, 4–му, 5–му та 6–му таборах». 1 липня 1953 року по в’язнях 5–ї зони відкрили кулеметний і автоматний вогонь. Відчувши, що от–от у 4–й зоні почнеться розстріл, Грицяк велів усім брати речі й виходити — «у розпорядження адміністрації».
Найдовше протрималася 3–тя зона. Її штурм розпочався 4 серпня 1953 року. Як свідчить Степан Семеняк, війська в’їжджали через браму в табір і відразу стріляли. До бойових дій проти беззбройних «фашистів», окрім місцевого гарнізону та кагебістів, залучили комсомольців, партійців та місцевих «бюджетників».
«Як ви оцінюєте це повстання, адже було багато жертв?» — питав журналіст Богдан Нагайло Данила Шумука. «Було звільнено 80 відсотків політв’язнів. Я вважаю, що це результат нашої боротьби», — відповів легендарний повстанець. «Унаслідок протистояння загинуло в таборі 156 осіб. А за роки його існування з привезених до Норильська тільки з вироком каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк, який нині живе в Польщі. — Щодня там гинули в’язні від голоду, холоду, хвороб, тяжкої праці. Ми відважилися і перемогли — політично і морально». Повстання було добре організоване, мирне і набуло широкого розголосу серед «працівників системи». І тому, попри ганебне придушення, мало успіх».
Та чи прийняла цю перемогу «велика зона»? Більшість «радянських людей» насправді не здогадувалася, навіщо Микита Хрущов затіяв «відлигу», для чого на ХХ з’їзді КПРС в 1956–му засудив «культ особи». Він став виглядати реформатором і чи не повною протилежністю Сталінові. І небагато хто зважав на те, що критикувати політику його попередника можна було лише в певних межах, і що Хрущов, керуючи Україною в 1938—49 роках, так активно вишукував там «ворогів народу», що випрошував у Москви збільшення ліміту на розстріли. У 1941–му розстрільні в’язниці в кожному містечку Західної України були залиті кров’ю не без його відома. А в повоєнний час Микита Сергійович кілька разів визначав «остаточні терміни» знищення українського підпілля, курував діяльність перевдягнутих у повстанців «спецгруп МДБ–НКДБ». Були арешти й депортації сотень тисяч, масові вбивства й морення голодом.
Сталінізм був насправді прихований, а не похований. І, як зазначає редактор газети «День» Лариса Івшина, дотепер «планка, встановлена політв’язнями Норильського Горлагу, вже сучасними суспільствами, що належали до зони впливу тоталітарних влад, не подолана».
Наглядачі, слідчі і, можливо, всі колишні працівники комуністичних концтаборів нині отримують пенсію як «учасники бойових дій», звуться «ветеранами» і мають ордени. За що? Вони не поспішають зізнаватися, з ким провадили «бойові дії» у «політичних» зонах. Вірогідно, не розповідають про це навіть своїм дітям. «Інформацію про це повстання слід розповсюджувати як ліки для нинішнього суспільства, — переконаний публіцист Юрій Макаров. — Можливо, в такий спосіб вдасться розпрямити хребет і відчути справжню міру речей».
До перебудови повстання в Норильську було секретною темою. «Моє покоління нічого не знало про Норильське повстання, — сказав почесний президент Києво–Могилянської академії Вячеслав Брюховецький на громадських слуханнях з нагоди 60–річчя Норильського повстання у Києво–Могилянській академії. — Ми перебували у вакуумі режиму. Утім до повалення того режиму і привело це знамените повстання». Громадські слухання наприкінці травня зібрали громадських діячів, правозахисників, мислителів, керівників та свідків подій 1953 року в Норильську. Зокрема, керівник повстання у 4–й зоні Горлагу Євген Грицяк, засновниця Музею Норильського повстання в Норильську Алла Макарова, публіцист Юрій Макаров, філософ і колишній політв’язень Євген Сверстюк, історик Володимир В’ятрович та інші. На заході були й політики — Олесь Доній, Валентин Наливайченко, Володимир Огризко.
Юрій Макаров зізнався, що хотів би, аби героїв Норильського повстання впізнавали в обличчя. Утім як цього досягти? У 2009 році інформація про повстання була внесена до шкільної програми з історії, а в 2010–му вилучена міністром Дмитром Табачником. У Норильську на горі Шмідта (під якою у великій ямі закопували в’язнів) є пам’ятники полякам, естонцям, євреям, литовцям, росіянам. Утім немає меморіального знаку українцям. До речі, за словами авторки музейної експозиції в Норильську, присвяченої повстанню, Алли Макарової, експозиція сьогодні закрита: музей, розташований на першому поверсі житлового будинку, залили водою з верхніх поверхів. Алла Борисівна тепер, живучи в Москві, збирає і публікує спогади учасників Норильського повстання.
«Повстання духу», як потім історики назвуть цей страйк політв’язнів, тривало 69 днів (з 26 травня по 4 серпня 1953 року). Над табором вивісили чорний прапор з червоною смужкою — символ жалоби за загиблими і крові, пролитої у боротьбі. За даними науковців, у повстанні взяло участь близько 20 тисяч політв’язнів, які представляли понад вісімдесят національностей. Почалося повстання в 4–й зоні (керівником став Євген Грицяк) і охопило всі інші відділення Норильського концтабору. Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5–ї зони, а згодом і 6–ї (жіночої), де українки вивісили гасло «Свобода народам і людині!». 5 червня 1953 року в «Горлагу» шість табірних відділень, де утримувалося близько 20 тисяч ув’язнених представників 86 національностей, припинили роботу. Найдовше протрималася 3–тя зона — каторжна. Її взял штурмом 4 серпня 1953 року.
За офіційними документами, загальна кількість загиблих становила до 150 людей. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів — 45 із них заарештували як організаторів, 365 — посадили в тюрму, 1 500 — перевели у Магадан. Решту ізолювали у нових табірних пунктах.
Майже через два місяці після Норильського у воркутинському таборі «Речлаг» теж почалося повстання. Загалом, з 1946 по 1957 рік у радянських концтаборах відбулося 47 повстань; провідна роль у них належала українцям.
«Характерною рисою майже всіх людей було високе почуття обов’язку та особистої відповідальності. Кожний думав, що саме на його плечах лежить увесь тягар боротьби і що саме на ньому «мільйонів стан стоїть». І це була чиста правда. Без такого глибокого усвідомлення справи кожним нашим в’язнем ми не протрималися б і одного дня».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
