Козаки–«західники»

Дехто з не надто прихильних до українців істориків твердить, що запорізьке козацтво за духом і подобою було більше споріднене з донськими «побратимами», ніж «ополяченими» галичанами. Насправді ж запорожців, захисників української нації, з донцями, котрі завжди запопадливо демонстрували вірнопідданість правителям Росії, не пов’язували ніякі масштабні політичні проекти, крім ситуативних військових інтересів. Зате численні конфлікти між Запорізькою Січчю та Донським військом, зокрема й територіальні, часто призводили до жорсткого протистояння. Що вже казати про сучасних нащадків Стєньки Разіна, які пишаються своїми хронічними українофобськими настроями, за що кількох їхніх предводителів навіть оголошували в Україні персонами нон грата.

Натомість Галичина «делегувала» за дніпровські пороги таких культових козацьких провідників, як гетьман Дмитро Вишневецький — засновник Запорізької Січі та видатний полководець Петро Сагайдачний.

«Січовики» землі Галицької

Не тільки в епоху розквіту степового лицарства, а й у сумні часи регресу західні українці всіляко оберігали славні січові традиції. Після тривалого, понад столітнього, застою, спричиненого поразкою гайдамаччини в Центральній Україні, саме в Галичині відродилася перша «Січ» зі статусом спортивно–культурно–просвітницького товариства, заснована 5 травня 1900–го Кирилом Трильовським у покутському селі Завалля. Новоявлені «січовики», котрі ревно дотримувалися історичних традицій та звичаїв козаків–запорожців, упродовж наступних трьох років уже мали свої осередки по всій Галичині, а також — на Буковині та Закарпатті.

Перед Першою світовою війною козацькі стяги об’єднували 80 тисяч відданих національній ідеї західних українців, здебільшого молодого віку. Активні учасники «Січей» невдовзі стали основою Легіону українських січових стрільців і головною військовою опорою Західноукраїнської Народної Республіки. Між іншим, реінкарнація козацтва на берегах Дніпра розпочалася значно пізніше, лише в 1918 році, коли український національний уряд зареєстрував статут першої київської «Січі». Щоправда, з приходом на печерські пагорби більшовиків ще не зміцнілий козацький рух на Наддніпрянщині накрила чергова хвиля занепаду. В Галичині, попри переслідування польської окупаційної влади, «Січі» вдалося протриматися до кінця 20–х років.

Заслуги галичан у відро­дження козацьких ідей у першій половині ХХ століття високо цінують дотепер. «До мене і моїх колег — Івана Миронюка та Михайла Сегедина, співавторів науково–популярного видання «Козацтво і Західна Україна», яке нещодавно побачило світ, звернулися з проханням надіслати матеріали щодо діяльності «Галицької Січі» ініціатори створення експозиції козацьких куренів у розташованому на Хортиці Музеї історії запорозького козацтва, — розповідає прикарпатський дослідник, кандидат історичних наук Богдан Гаврилів. — І ми вже надіслали музейникам цікавий, подекуди ексклюзивний, ілюстративний матеріал до цієї книги, виданої передусім за сприяння науково–освітнього Центру українського козацтва імені Семена Височана при Прикарпатському національному університеті».

Гетьмани з великої літери

— Пане Богдане, про українське козацтво вже писано–переписано — від Миколи Костомарова до Володимира Грабовецького. Що змусило й вас із колегами взятися за цю ретельно досліджену попередниками тему?

— Знаєте, коли ми опрацьовували джерела, систематизували матеріал для книги, ілюстрованої понад трьомастами світлинами і розрахованої на широке коло читачів, котрі цікавляться героїчною минувшиною західноукраїнських земель, багато хто навіть з освічених наших краян не розумів, про що йдеться. «Козаки в Галичині? — скептично перепитували вони. — Ну що ви вигадуєте? Це все одно, що шукати сліди опришків на Запоріжжі». Та іронічний тон відразу зникав, коли я називав лише кілька прізвищ. Приміром, гетьмана Дмитра Вишневецького (відомого в українській народній творчості під іменем «Байда»). Він народився у селищі Вишнівець Збаразького району на Тернопіллі в ХVІ столітті і, як відомо, збудував на Дніпрі перше укріплення, що згодом стало базою Запорозької Січі.

Після успішного штурму турецької фортеці Іслам–Кермен у 1557 році Дмитра Вишневецького османці назвали ворогом №1 своєї імперії. Після поранення в одному з боїв під Сучавою зрадливі молдавські бояри передали його в Стамбул у подарунок султанові. Там гетьман відхилив пропозицію Сулеймана Пишного (до речі, його дружина, знаменита Роксолана, померла за 5 років перед тим) перейти на службу до турків і після жорстоких катувань був страчений 21 жовтня 1563 року. За свідченнями польської «Хроніки Мартина Бєльського», Вишневецького скинули вниз із фортечної вежі, але під час падіння він зачепився за гак, вмурований у стіну, і в муках провисів на ньому ще три дні, проклинаючи чужинецьку віру, доки його не пристрелили з лука.

Подвиги й героїчна смерть цього відважного гетьмана, вихідця з Галичини, котрий відстоював національні інтереси всіх українців, стали яскравою сторінкою літопису вітчизняного козацтва, аналогів якому немає у світі.

— Не меншої слави, як відомо, зажив ще один уродженець Галичини — гетьман Петро Сагайдачний.

— Так, він народився в сім’ї українського православного шляхтича в селі Кульчиці на Львівщині приблизно через 7 років після страти Дмитра Вишневецького. Передусім гетьман Конашевич–Сагайдачний уславився під час Хотинської битви, де в 1621–му об’єднані польсоко–козацькі сили вщент розгромили 200–тисячну армію турецького султана Османа ІІ. Ще раніше, в 1618 році, Сагайдачний, дійшовши з військом аж до Арбатських воріт, здійснив успішний похід на Москву, який закінчився перемир’ям між Росією та Польщею.

«Прозахідний» Хмельницький

— Тим часом діяльність обох цих гетьманів–галичан пов’язана переважно із Наддніпрянщиною, і вони, напевне, мало вплинули на поширення козаччини в рідних краях.

— Цей процес набув масового характеру дещо згодом, під час визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким. Варто зауважити, що його місце народження документально не підтверджено, хоча більшість дослідників таки віддають перевагу хутору Суботів на Черкащині. Немало прихильників має і версія щодо народження козацького полководця в замку міста Жовква на Львівщині, де йому навіть встановлено пам’ятну дошку «від земляків». Відомо, що там при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського мешкав його батько Михайло і вже звідти переселився до корсунсько–чигиринського старости Івана Даниловича.

У період піднесення національно–визвольної боротьби проти польського гніту, ще до приходу військ Богдана Хмельницького, в багатьох населених пунктах Галичини створювалися повстанські загони на підтримку єдинокровних братів–наддніпрянців. Вони нападали на польські гарнізони, аби здобуті трофеї передавати козацькій армії, що наступала зі сходу. Місцеві повстанці також допомагали штурмувати тутешні добре укріплені фортеці. Лави війська Богдана Хмельницького поповнили тисячі галичан із таких відомих повстанських центрів, як Зборів, Збараж, Бережани, Бучач, Теребовля та інші.

Історичні джерела також свідчать, що суттєвий вплив на покозачення західноукраїнського населення мало збройне повстання прикарпатців під проводом Семена Височана, якого називали ще «Хмельницьким Галицької землі». Його 15–тисячне військо в 1648 році здобуло міцний опорний пункт польської шляхти в передгір’ї Карпат — Пнівську фортецю. Згодом Височан воював на Придніпров’ї під проводом Івана Богуна, відзначився при обороні містечка Лисянка на Черкащині й удостоївся звання козацького полковника.

— Про руїни Пнівського замку і спроби його відновлення читачам «УМ» відомо з інтерв’ю знаного івано–франківського архітектора–реставратора Зеновія Соколовського. Мабуть, не кращі справи й з іншими історичними об’єктами Прикарпаття, пов’язаними з козацькою добою.

— Час та людська байдужість, на жаль, докладаються до руйнації замків, фортець та інших історичних місць того періоду: рятувати вдається одиниці з них, втрачаємо — десятки. Значно краща ситуація зi збереженням пам’ятників визначним козацьким діячам. Напевне, тому, що майже всі вони виготовлені не так давно — впродовж минулого століття. Приміром, на Івано–Франківщині встановлено чотири пам’ятники й бюсти Богдану Хмельницькому — в селах Залуква Галицького, Тижилів Калуського та Нижнів Тлумацького районів і в селищі Ланчин. Був iще п’ятий — у селі Горохолино Богородчанського району, але його спіткала лиха доля.

Цей пам’ятник, дещо зменшена копія знаменитого монумента гетьману на Софіївській площі в Києві, — особливий. Його у 1967–му виготовив місцевий столяр Степан Удут — із чого б ви думали? — з дерев’яних липових брусків. Він мені розповідав, що спершу зварив у кузні металевий каркас, а потім удома під навісом упродовж року монтував із дерев’яних брусків і досить точно відтворив фігуру гетьмана на баскому коні. Роботу горохолинського майстра урочисто встановили біля колгоспної контори, і, мабуть, стояла б вона дотепер, якби не спохопився КДБ. Радянські спецслужби пригадали, що Степан Удут належав до ОУН–УПА і відбував покарання на засланні, тобто залишався для кадебістів ворожим елементом. До того ж горохолинський Богдан Хмельницький теж виявився «політично неблагонадійним», позаяк указував булавою не на московський Схід, як київський оригінал скульптора Михайла Мікешина, а на європейський Захід. Отже, за наказом компартійної влади його таємно знесли і знищили в середині 70–х років минулого століття. Залишилася лише світлина того пам’ятника, виготовленого талановитим народним умільцем і нескореним українським патріотом.