«Характер нашого краю — з каменю»

30.05.2013
«Характер нашого краю — з каменю»

Петро Антип представляє одну зі своїх скульптурних композицій. (з сайта radiosvoboda.org.)

На Донбасі час вочевидь пішов назад, і це відчувається навіть у зовнішньому вигляді «шахтарської столиці»: крокуєш центральною вулицею, минаючи скульптурні прикраси, що з’явились нещодавно, — і враження таке, що наприкінці тебе обов’язково зустріне легендарна «дівчина з веслом»...
Якось в інтерв’ю Петро Антип, митець загальноукраїнського рівня, який живе й працює в пролетарській Горлівці, зауважив, що хворі (у творчому плані) художники продукують нездорове суспільство. Захотілося знати його думку: а чи існує зворотній зв’язок, навпаки — як впливають численні негаразди українського соціуму на митців, їхній рівень віддачі, пасіонарності.
Ще один привід для зустрічі: минулої осені Антип, який є членом Європейської партії, спробував поборотися за мандат депутата Верховної Ради. Попри те, що «виставлявся» в одному з виборчих округів рідного міста, де його непогано знають, звісно ж, програв (бо за нинішньої ситуації сподіватись на інший варіант навряд чи було варто). Далі логіка життя пропонувала два шляхи: або, відклавши творчість «на потім», подвоїти зусилля із роблення публічної кар’єри, або — пославши всі ті політичні ігри подалі, сконцентруватися на мистецтві, де вже маєш авторитет.

Про те, чому залишається в політиці

Я в політиці з 1989 року, розповідає Петро Антип. Мабуть, аби мешкав десь, наприклад, у Польщі, то цією справою не займався. Але оскільки відчуваю, що в нас слабенька поки що держава, залишаюсь у політиці. Як переконаюсь, що українській державності ніщо не загрожує, з того моменту, мабуть, цілком віддамся творчості. Нині ж не можу сказати, чого більше в моєму особистому житті — мистецтва чи громадської діяльності. Я просто живу цим.

Некоректно було б стверджувати, що в Горлівці мене «пресують» за політичні переконання, однак стосунки з міською владою не найкращі. Дивно, правда, — команду нинішнього мера свого часу рекламували по всій країні як одну з небагатьох на Донбасі, що не підпорядковується безпосередньо «регіоналам», а на практиці ось воно як виходить. Реальна політика, та ще в українській глибинці, — ліс густий...

Про творчість

Митець, із технічної точки зору, це щось на зразок конденсатора: спочатку віддає оточенню свою енергію, потім суспільство підживлює його новими ідеями — і так по колу. Це універсальне правило стосується, звичайно, і музикантів, письменників, філософів, усіх творчих особистостей.

На великого майстра поточна політична ситуація навряд чи впливає безпосередньо — він може народитися в пустелі, і все одно буде генієм. А от масовий, умовно кажучи, споживацький рівень мистецтва в нашій країні останнім часом деградував до небезпечної межі. У «столицях» ситуація трішки краща, та останнім часом усе ж таки волію обминати наші великі міста, презентуюсь за кордоном — в Мюнхені, Парижі мене знають. Однак, якщо буде складатися з персональними виставками в національних музеях Києва або Львова, займатимуся цим. Збірні ж, колективні, проекти, як от щорічний «Мистецький арсенал», — я з цього, мабуть, уже виріс.

Учні потроху розлітаються по всій Україні, і це добре, бо вони починають самостійну творчу долю. Моє завдання як учителя — поставити на крило, а далі — лети! Сам віднедавна більше часу приділяю живопису. Чому? На це можу дати класичну творчу відповідь: «Я не знаю, з якої причини воно відбувається саме так».

Про бізнес

Насправді всі художники — бізнесмени: і Мікеланджело, і Леонардо да Вінчі такими були. Придбати матеріали для картини, скульптури, а зрештою продати готову роботу — це ж додана вартість у чистому вигляді.

Наша горлівська фірма «Арт Буд» виконує широкий спектр замовлень, від міських фонтанів у Запоріжжі до надгробків. Але якщо ми робимо пам’ятник для цвинтаря, то це також мистецтво. Чесно кажучи, працювати важко. Країна корумпована, ввійти ж у якусь фінансову схему, через яку відмиваються гроші, — і малореально, і совість протестуватиме.

Для фірми придбали кілька років тому на шахтарському селищі покинуту лікарню. — Точніше, колишню гінекологію. Дехто жартував тоді, що, мовляв, творити допомагатиме жіноче начало, що міцно всоталося в стіни. Навпаки, там погана енергетика, мабуть, чимало злочинів скоєно. Двічі запрошував панотців освятити приміщення, ще не допомогло.

Про Донбас

Колись — я вважаю, дуже скоро — постане завдання поновити авторитет донецького регіону. Сьогодні наш імідж на найнижчому рівні: «Спасибі жителям Донбасу...». Як це зробити? Думаю, мусимо згадати, що ми не «всесоюзна кочегарка», а центр, серце споконвічного Дикого поля. Коли кажуть, що Донбас — це копальні, заводські цехи та промислові відвали — то неправда. Це степ і енергетика, яка з нього виходить. Донеччани значно впевненіші й пряміші, ніж, наприклад, львів’яни. Бо душа нашого краю в камені. Хтось, наприклад, перейняв характер від чорнозему, який його предки віками обробляли, а ми от такі. Імідж Донбасу варто піднімати через згадку тисячолітньої історії, від скіфів, через козаків — і до сьогодення. Тут скульптору, та й узагалі митцю, є над чим попрацювати.

ДОСЬЄ «УМ»

Петро Антип —художник і скульптор, член Національної спілки художників України, голова Донецького обласного осередку Європейської партії. Навчався в Пензенському художньому училищі. Працював на Донецькому художньому комбінаті. 1989 р. разом із Сергієм Новиковим організував у Горлівці художню творчу групу «Схід». Антип — один із засновників галереї «Схід–Арт» у своїй рідній Горлівці та «Арт–галереї 13» у Донецьку.

2009 року отримав звання «Заслужений художник України».

Твори Петра Антипа знаходяться в музеях, галереях та приватних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини, Швеції.