Козацький секрет Кальміуса

Погожого весняного дня відправились ми, на пару з молодим донецьким самодіяльним екологом Сашком Кривенком, спростовувати офіційну версію виникнення «шахтарської столиці». Ні більше ні менше. Адже місцева влада, як і за радянських часів, міцно тримається переконання, що «шахтарська столиця» веде родовід від англійського капіталіста Джона Х’юза, який наприкінці XIX сторіччя прибув, мовляв, до дикого степу будувати сталеливарний завод. Х’юзу (перехрещеному в Юза) наразі встановлено пам’ятник на центральній донецькій вулиці, нібито від вдячних нащадків тих, чиєю нещадною експлуатацією він заробив свої мільйони. А ось про факт, що задовго до підприємливого іноземного дядька в місцевості над річкою Кальміус побутували українці, зокрема проводили каравани своїх «чайок» козаки, — ані слова.

Вiйськова хитрiсть запорожцiв

Мабуть, важко було б ­уявити комфортнішу історичну експедицію. Бо мандрувати довелося недалеко, лише на північну донецьку околицю, туди, де закінчується Київський проспект, упершись у колії залізничної лінії Дебальцево — Маріуполь. Остання деталь має значення, адже сталеві магістралі завжди прокладали по вододілах, аби уникнути спорудження зайвих мостів. Тутешній шляхопровід над рейками опинився, згідно з інженерним задумом, у ролі пункту, де зустрічаються басейни трьох українських річок — Дніпра, Кальміуса та Сіверського Дінця. І про це, задовго до епохи потягів, добре знали легендарні воїни з Хортиці.

Хроніки розповідають, що коли вороги перекривали запорозьким козакам зворотний шлях додому через гирло Дніпра, ті використовували запасний, потаємний маршрут: Азовським морем, далі вгору по Кальміусу, біля самого верхів’я якого переправляли свої «чайки» волоком у відому їм притоку річки Вовчої. Звідки потрапляли в Самару, яка впадає в Дніпро в районі нинішнього Дніпропетровська. Заразом відчайдушним мандрівникам удавалося обминути небезпечні пороги Славутича. Про таку військову хитрість запорожців згадує, зокрема, французький мандрівник та картограф Гійом Левассер де Боплан у своєму знаменитому «Описі України», виданому в середині XVI сторіччя.

Історичні джерела свідчать, що водним «пере­хрестям» біля витоку Кальміуса користувалися ще з незапам’ятної доби. Бо поруч починаються також річки, що впадають зрештою в Сіверський Донець, а той — у Дон. За свідченнями найвідомішого історика давнини Геродота, так звані царські скіфи проклали тут водний шлях зі свого торгового міста Гелона, розташованого в гирлі річки Самари, до Меотиди (Азовського моря).

Зрозуміло, що через віки запорожці також намагалися закріпитися в цій стратегічно важливій точці, споруджуючи свої зимники та найпростіші укріплення. Навколо з часом виникали слободи біглих селян. Останні, як переконливо довів донецький історик Василь Пірко, й дали початок нинішній мільйонній «шахтарській столиці». Обґрунтована цим дослідником дата виникнення міста, а саме 1690 рік, на два сторіччя «старша», ніж офіційно узаконений день народження Донецька.

Занедбаний таємний шлях

...Наша дорога сьогодні веде у хащі, на які фактично перетворився колишній Путіловський лісопарк. Там, на дальньому кінці зеленого масиву, поруч із приміським селом Яківлівка, і є початок Кальміуса. Кілька років тому потужне джерело, що вибивається з–під скальних нагромаджень, «окультурили», взявши в бетон та проклавши навколо такі–сякі доріжки. З тих пір на Різдво тут збираються бажаючi зануритися в традиційну освячену «йордань», в інший час — здебільшого безлюдно. Мій супутник твердить, що козацький волок навряд чи стартував звідти, бо навкруги досить крутий яр, підняти з якого дерев’яні «чайки» вельми проблематично. Але існує інший варіант.

Трохи нижче за течією від Кальміуса відгалужується захаращена балка, якою ще за пам’яті місцевих старожилів струмив чималий ручай. Закінчується низина впритул до згадуваної залізничної магістралі. А за якийсь кілометр звідти, якщо навпростець, поруч із летовищем донецького аеропорту, чудом збереглася поросла очеретом низина, що колись давала початок річечці, притоці тiєї самої Вовчої. Дійсно, все настільки поруч, що таку нагоду, такий подарунок природи варто було тримати у суворому секреті та оберігати козацьким мечем.

Взагалі–то дослідники називають понад десяток теоретичних варіантів потрапляння козаків до басейну Дніпра територією нинішньої Донеччини. Фігурують там річки Кірша, Кальчик, Водяна, Осикова, Бахмутка, Піщана, інші (здебільшого, на жаль, вже зниклі). Проте маршрут, яким ми пройшли цього дня, визнається найвірогіднішим. Кальміус відрізнявся глибоким та просторим річищем, а береги ховались у густих чагарниках, які недолюблювали вороги–степовики. Ні, недарма найстаріше у регіоні козацьке поселення Ясинувате — також поруч.

Чесно кажучи, колишній козацький таємний шлях перебуває у вкрай занедбаному стані, за що чубаті воїни добре б насварили, якби могли, безпам’ятних нащадків. Зрідка до лісопарку навідуються молодіжні екологічні десанти, проте волонтерські акції не в змозі упоратися з численними наслідками «відпочинку» городян. Останні навряд чи й здогадуються, що буквально поруч із легендою смажать шашлики та влаштовують конкурси зі жбурляння пустих пляшок.

Як було б добре, подумалося, коли б при виході з аеровокзалу гостей Донецька зустрічало монументальне зображення козацької «чайки», з поясненням, в якому особливому місці приїжджі ступили на тутешню землю. Це могло б стати справжньою туристичною «родзинкою» індустріального мегаполісу, якому так не вистачає шарму старих українських міст.

«Ти диви! — несподівано вигукує мій супутник. — Калина. Звідки б їй тут узятися? Ну які ще потрібні докази!».