За слов’янську азбуку (кирилиця — від імені Кирило), на основі якої була створена сучасна українська, ми вдячні Солунським братам Кирилу та Мефодію, незалежно від того, була першою глаголиця чи кирилиця. Слов’янська абетка розроблена братами приблизно у 863 р.; після народження вона розвивалася та вдосконалювалася, в українських виданнях П. Могили XVII ст. помітні обриси «гражданського» шрифту, який на початку XVIII ст. указом Петра І було запроваджено у Російській імперії, потім були українські (на основі фонетичного правопису) «Граматика» О. Павловського, «кулішівка», «желехівка», «драгоманівка»; сьогодні маємо свою українську абетку.
Брати також перекладали церковні книги для всіх слов’ян на давньоболгарську мову. Ця мова у Київській Русі стала книжною, називалася словенською, згодом церковнослов’янською (мовою церкви). Давньоболгарська майже не вплинула на мови інших слов’ян, зокрема білорусів і українців, але стала основою мови таких специфічних слов’ян, як росіяни, що утворилися на основі угро–фінського етносу. Угро–фіни засвоювали не розмовну руську мову, а, навчаючись у церковних школах, книжну мову Русі.
День Рівноапостольних Кирила та Мефодія церква, за болгарською традицією, відзначає 24 (11 за юліанським календарем) травня, загальнодержавне свято у нас встановлено було ще за часів СРСР, підтверджено в незалежній Україні; воно відзначається у багатьох слов’янських країнах, навіть у тих, які на письмі вживають латиницю. З приєднанням Болгарії до ЄС кирилиця стала у 2007 р. третьою офіційною абеткою Євросоюзу.
В Україні державне свято називається Днем слов’янської писемності та культури. Назва не точна. Сьогодні більшість слов’янських народів користується адаптованою під свою мову латиницею, це теж слов’янська писемність, тож не варто такою оголошувати тільки кирилицю. Не применшуючи заслуги просвітителів, треба сказати, що вони не закладали основ і не розвивали слов’янської культури, вони лише створили передумови для проникнення і позитивного впливу візантійської культури на слов’янську, зокрема руську. У Київській Русі візантійська культура (писання книг, будівництво храмів, іконопис тощо) стала поширюватися після того, як Володимир Великий надав християнству статус державної релігії (цього року святкуємо 1025–річчя). Та перший крок зробили брати.
Окрім культурного впливу, Візантія принесла й негатив — політичний візантизм, який не був сприйнятий Україною, але пишно розцвів у Московії — Росії. Візантизм — це всеохоплююча влада держави на чолі з царем, освячена церквою, що є частиною державного механізму; держава опікується та контролює громадян і громади. Візантизм навіяв московитам почуття месіанізму, зверхності (Третій Рим), ненависті до Заходу. Святі брати до цього не причетні.
Із Днем вшанування Кирила та Мефодія пов’язана ще одна подія, дуже важлива як прецедент для українського церковного життя. У болгарському храмі Константинополя символічно 11 травня 1872 р. було проголошено акт про автокефалію Болгарської церкви, цього не визнала Вселенська патріархія, що стало причиною та початком грецько–болгарської схизми. Протистояння було цивілізованим, Константинополь нікого не відлучав, не обзивав «неканонічними лжепастирями», бо це питання адміністративного підпорядкування, а не догматів віри. Болгарську церкву підтримували російський уряд і Російська церква: вона навчала болгар у своїх духовних школах, постачала святе миро.
Тільки у 1945 р. Константинопольський патріарх під впливом СРСР визнав самостійність Болгарської церкви. Керівник російської церкви, генерал держбезпеки Г.Карпов, доповідав Сталіну: «Нині у Константинополі склалися дуже сприятливі обставини для російських церковних інтересів... Було б корисно для зміцнення російського впливу у Константинополі та взагалі у Туреччині, якщо б Константинопольському патріарху була надана від Росії матеріальна допомога (приблизно тисяч 20 турецьких лір щомісяця)».
Москва так само за гроші та під тиском примусила Константинополь у 1685 р. передати Українську церкву в канонічну залежність Московському патріархатові; Російська церква, що привласнила собі титул «материнської» (хоча на кілька століть молодша), рано чи пізно мусить погодитися на автокефалію Української церкви.
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук
Київ