У червні 1941–го...

Унікальна експозиція «Червень 1941 — на зламі» відкрилася у Національному музеї Великої Вітчизняної війни. Виставка стала спільним німецько–російсько–українським музейним проектом. У її основі — долі людей, для яких 22 червня 1941 року стало переломним моментом у житті.

«Історія знеособлена, за винятком вождів і воєначальників, а повсякденна і соціальна історія лише зараз входить у наше життя, — каже голова наглядової ради Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» Володимир Литвин. — Саме цей проект повинен дати відповідь на одвічне запитання: а як в умовах війни почувалася проста пересічна людина? Ця виставка ще раз дозволить усвідомити й зрозуміти, що війна — це насамперед величезні людські трагедії, з якими ми приречені жити довгий період часу».

Війна не тільки змінила хід історії багатьох країн, а й перемолола долі людей — гвинтиків, яких закрутив вир воєнного лихоліття. У Валентини Толкунової є зворушлива пісня «Мой, милый, если б не было войны»: одинока жінка, яка не дочекалася з фронту свого коханого, фантазує, як склалося б її життя, якби не війна. Вона мала б чоловіка, дітей, онуків і жила б щасливо в оточенні рідних людей. Натомість має самотню старість, невимовний біль і гіркі спогади — таку ціну жінка заплатила за те, що вижила в тому пеклі. Чомусь саме ця історія з пісні спадає на думку, коли оглядаєш експозицію виставки. Дивишся на фото людей, яких давно немає з нами, і думаєш: а як би склалася доля цього солдата, який загинув у перші дні війни? І як жилося увесь цей час його матері, яка не дочекалася з фронту свого єдиного сина? Ким би виріс цей підліток, якого ще дитиною відправили на примусові роботи? І чи довелося б стільки пережити цьому військовополоненому, який став в’язнем концтабору, якби не війна? І чи справді хотів убивати отой солдат у німецькій формі, якого зробили вбивцею мимоволі? Ось так, на прикладах конкретних доль, виставка й показує весь трагізм ситуації, в якій опинилися люди по обидва боки радянсько–німецького фронту.

Особливо зворушує історія двох офіцерів — українця Михайла Плотнікова та німця Герхарда Філіпа Хумберта. Вони зустрілися, як друзі, в 90–х роках, а могли б зустрітися на полі бою, як закляті вороги. Через багато років після війни Герхард Хумберт звернувся до посольства Німеччини в Москві з проханням знайти для нього когось з офіцерів української армії для переписки. Очевидно, він відчував необхідність у співрозмовнику, який міг би його зрозуміти, який бачив i пережив те саме, що довелося пережити йому. «Михайло Плотніков пройшов славний бойовий шлях. У 1940 році був призваний до лав армії, а в 1941–му навчався у Томському артилерійському училищі. З 1942 року брав участь у бойових діях під Калугою, потім була Сталінградська битва, у якій він брав участь як артилерійський спостерігач. Також брав участь у бойових діях під Харковом та Бєлгородом. Був тяжко поранений. Унаслідок цього майже втратив зір і продовжувати війну вже не міг. Після тривалого лікування був комісований з армії, — розповідає співробітник музею Андрій Солонець. — Герхард Хумберт воював на території України, брав участь у Cталінградській битві, потім у складі 6–ї німецької армії потрапив у оточення, а згодом — у полон, де перебував кілька років. Пізніше, після звільнення з полону, мешкав у Німеччині, а вже в 90–х роках Герхард Хумберт і Михайло Плотніков почали переписку». В око впадає цікавий уривок одного з листів Хумберта до Плотнікова: «Жахає думка, що тоді ми могли зустрітися на мушці один у одного. Слава Богу, що вже минуло п’ять десятиліть...»

Так, час минув і рани після тієї далекої війни загоїлися. Проте й досі ті, кого вона обпекла своїм вогнем, коли–не–коли задумуються: «Ех, якби ж не війна...» Тому так важливо сьогодні винести уроки з тих далеких і страшних подій, що мимоволі зробили ворогами незнайомих людей, і пробачити одне одному. «Ми, німці, усвідомлюємо нашу відповідальність за ту війну, яка була підкріплена расовою ідеологією. Ця війна принесла незбагненне горе мільйонам українців, — написав у книзі відвідувачів музею посол Німеччини в Україні. — Пригадую, коли був малим, було не прийнято запрошувати німців на подібні заходи. Тому дякую за запрошення. Я дуже радий, що нам вдалося встановити такий тісний зв’язок між музеєм Берлін — Карлсхорст і музеєм Великої Вітчизняної війни в Україні. Але ми згадуємо сьогодні не тільки визначні дати в історії Другої світової війни, але ми також згадуємо і вшановуємо пам’ять тих, хто загинув у цій війні. І саме біографії учасників з обох боків, і зі сторони злочинців, і зі сторони очевидців, допомагають нам встановити безпосередній зв’язок із нашою минувшиною та сьогоденням».