Раніше, ніж Матросов

Здається, у післявоєнні роки не було такого радянського учня, який би не знав про подвиг Олександра Матросова. 27 лютого 1943 року дев’ятнадцятирічний юнак ціною свого життя закрив амбразуру німецького дзоту, чим врятував життя дивізії і дав змогу прорватися вперед. Пізніше ще кілька сотень радянських воїнів повторили цей подвиг. Проте є серед них невиправдано забуті.

Один із них — наш співвітчизник, уродженець села Гостролуччя, що в Баришівському районі на Київщині, Яків Іванович Богдан. Майже на півтора місяця раніше до подвигу Матросова, 12 січня 1943 року, під час визволення Ленінграда він закрив грудьми амбразуру ворожого кулемета. То чому про Олександра Матросова знає весь колишній Радянський Союз, а про Якова Богдана — лише мешканці його рідного села?

Річ навіть не в тому, що Богдан здійснив подвиг, який пізніше назвуть подвигом Матросова, першим, а в тому, що досі його вчинок так і не був належним чином пошанований — для істориків, як і для влади, 20–річний старший лейтенант залишився звичайним солдатом. Як свідчать архівні документи, у той день iшла операція зi звільнення Ленінграда від блокади, 5–ю ротою 128–ї дивізії командував старший лейтенант Яків Богдан. Його роті було наказано оволодіти кладовищем села Липки, що вже було нашпиговане фашистами. Останні шалено оборонялися, і Яків розумів, що на терезах — життя одного або цілої роти. Він пробрався до дзота, замаскованого серед могил, і закидав його гранатами. А коли звівся в увесь зріст, щоб підняти роту в атаку, кулемет знову «заговорив». Старший лейтенант Богдан закрив тілом його амбразуру, прийнявши на груди залп куль (згодом у нагрудній кишені героя знайдуть комсомольський квиток, прострілений дев’ятьма кулями). Це надало його однополчанам запалу, й їхня помста за командира не змусила на себе чекати — дзот було розгромлено, а за ним і весь опорний пункт села Липки. Так двадцятирічний юнак ціною свого життя врятував роту і дав поштовх для того, аби операцію було вдало виконано.

20 січня 1943–го про подвиг Богдана написала газета «Правда», а пізніше героя представили до ордена Леніна. У нагородному листі, що заповнював командир 533–го полку, було зазначено «Богдан Яков Иванович представляется к ордену Ленина». У кінці нагородного листа було описано його подвиг із зазначеною датою 12 січня 1943року. Але згодом у відповідь надійшов лист, у якому Яків Богдан був посмертно нагороджений медаллю «За відвагу». Нагадаємо, що Олександр Матросов за аналогічний героїчний вчинок був удостоєний ордена Леніна та звання Героя Радянського Союзу. Чому? Відповідь, переконані земляки Богдана, криється в тому, що Олександр Матросов, який, до речі, народився в Дніпропетровську, в графі «національність» мав запис «русский», а Богдан — «украинец». Утiм навіть тієї скромної медалі батьки загиблого воїна так і не отримали — до них дійшов лише лист iз повідомленям про нагородження сина...

Нині школа села Гостролуччя має ім’я Якова Богдана, в краєзнавчому музеї Баришівки є окремий куточок, де зібрані відомості про героя і його подвиг. Похований Яків Богдан за 60 кілометрів від Ленінграда, в Тихнівському районі.

Щоб відновити історичну справедливість, у 2006 році земляки Богдана звертались до влади з проханням присвоїти Якову Івановичу звання Героя України, але отримали відповідь, що це суперечить Статуту звання Героя України, мовляв, його не присвоють за заслуги, які мали місце в минулому і не пов’язані зі становленням та розвитком незалежної України. Хоча незаслужено забутий Олексій Берест, який встановлював прапор перемоги над рейхстагом, такого звання Президентом Віктором Ющенком таки був удостоєний. Тому для мешканців Баришівського району — справа честі добитися належного вшанування для свого земляка Якова Богдана — народного героя, якого не визнали ні в минулому, ні в сьогоденні...