Гідність Грузії

«Ми любимо Україну»

Зв’язку з Україною протягом усієї поїздки ми, здається, і не перервали. Починаючи з водія, який віз з аеропорту. Виявилося, Томаз служив у Тернополі, навчався в Харкові... Потім таких земляків зустрічатимемо постійно. Хтось працював в Україні, у того тут живе донька, інший навчався в Києві... Людмила, колись киянка, почувши, що ми розмовляємо українською, погукала, щоб поспілкуватися. На Батьківщині не була вже п’ятнадцять років. Як почалися суспільні зміни, негаразди, поїздки стали не надто доступними. Жінка посміхається і запитує мене, як українською звучать деякі слова: «Хочу згадати і не можу — не спілкуюся ж...» Поновлюємо мовні знання, а додому веземо привіт Києву та надію Людмили, що таки відвідає рідне місто.

Від центрального проспекту столиці — Шота Руставелі — відгалужується вулиця Лесі Українки, яка виходить до вулиці Тараса Шевченка.

На вході до кафе помічаємо вивіску, де українець і грузин щось смакують разом, і назва — «Байка». А ще трапиться ресторанчик з англійською транскрипцією «Maydan».

У Боржомі відразу впадає в око лава, на якій по сусідству намальовані два прапорці — грузинський та український. І напис: відновлений курорт 12 серпня 2006 року спільно відкривали президент Грузії Михаїл Саакашвілі та Президент України Віктор Ющенко. А в Кутаїсі бачимо наш національний прапор, вивішений над звичайним будинком.

Уже перед від’їздом у Кутаїсі проходимо повз авто, в якому сидять хлопці, за нашими уявленнями, — «пацани на крутій тачці». Почувши нас, вони цікавляться: звідки? Кажемо й у відповідь чуємо дружне: «Ми любимо Україну!». «Навзаєм», — відповідаємо, розуміючи цілковиту щирість ситуації.

Останнім акордом став юнак на паспортному контролі, який старанно побажав українською «гарного відльоту».­

Зауважу, ставлення таке не тільки до нас, українців. Для багатьох грузинів, принаймні для старшого покоління, священним залишається поняття «гість». Ми спілкувалися загальнозрозумілою російською, не представляючись, звідки, і нам відповідали так само приязно й гостинно, бо ми — гості. До речі, на одне з тверджень «ми добре ставимося до українців» запитали: а до росіян? — «І до росіян прекрасно. А от до Росії...» І ще не раз у розмовах переконаємося: конфлікти існують між можновладцями, між державними механізмами; між звичайними людьми конфлікти і непорозуміння можуть виникнути хіба на побутовому рівні — просто як між різними людьми, як, власне, вони виникають між нами всіма усередині кожної нації.

Чи можна попрощатися з минулим?

У Грузії живуть бідніше, ніж в Україні. Цю думку доводилося чути вдома, але тепер переконуємося: країна поки здається менш доглянутою, ніж наша. Проте (знову пого­джуся з почутим раніше) бідніше, але якось ніби достойніше. Хоча протиріччя нас роздирають цілком схожі.

Подолали корупцію? Так, кажуть, із даішником «домовитися» не можна. Але, додають інші, верхи так само корумповані. Президент? О, тут точок зору — на вибір. Саакашвілі — корупціонер, який збагачується лише сам, на відміну від прем’єра Іванішвілі, який «вкладав у країну дуже багато, коли ми ще й в обличчя його не знали». І Саакашвілі — людина, яка багато змінила в країні на краще. Президент — наркоман, який веде розпутнє життя. І президент — людина, яка привила любов і повагу до прапору й гімну Грузії. «Так, у Саакашвілі чимало помилок, але все ж він — політик. А Іванішвілі — хороша людина й чудовий бізнесмен, але ж не політик».

«Чому такі крайнощі? Саакашвілі ніби немало тут зробив, чому стільки налаштованих проти нього?» — дивується один із попутників на екскурсії, український підприємець Олександр. «Може, це саме той період, який пережили ми, коли при зміні влади масово забули багато позитивів Ющенка? Адже всі неприємності в країні переклали на нього, хіба не так?» — запитую. «Я не перекладав і поганого нічого не скажу, — заперечує Олександр. — Бо при Ющенкові такого тиску на бізнес не було».

...Порівняно з нами Грузія доволі виклично прощається зі своїм минулим. На музеї — велика афіша: постійна виставка «Музей радянської окупації». На «творчому» ринку біля «Сухого мосту» на асфальті придавлений камінням прапор радянської республіки Грузії — на продаж. Неподалік пропонують численні радянські нагороди. Кафе на одній із вуличок старого міста має гасло «KGB still watching you» — «КГБ ще спостерігає за вами»...

У газетних кіосках жодного видання негрузинською мовою не трапилося. Хоча в поїздці не раз довелося визнати: почуваємося як удома, бо легко розуміємо одне одного саме завдяки російській мові.

Ніно, професорка педагогіки й психології, яка пригощала нас чудовими грузинськими стравами, каже, що рада поспілкуватися російською. «Як це — відмовитися від мови? — не розуміє вона. — Наголос зараз роблять на англійську, й добре, хай вчать! Але відмовлятися від того, що вже було, що напрацьовано, що полегшує спілкування в такій кількості країн?!. А класика, яку все ж краще читати в оригіналі?».

До речі, грузини до рідної мови завжди ставилися з більшим пієтетом, ніж українці. Ще 25 років тому, коли за радянських часів довелося вперше побувати у Грузії на фестивалі преси, звернула увагу: програмки надруковані спершу грузинською, далі — англійською, третьою — російською. Ще тоді сміялися: в Україні зробили б інакше: спершу — російською, потім — англійською, а про українську забули б геть. Але ототожнювати мову з недружньою (чи, може, дружньою­ д­о захлинання в обіймах?) політикою справді навряд чи розумно. Так, передусім слід знати рідну, інакше просто соромно, як би не опиралися прихильники інтересів сусідньої держави. Але потім — чим більше іноземних! І якщо вже склалося, що ми так масово знаємо російську, то для чого перекреслювати це й утруднювати спілкування, наприклад, із грузинами?..

...Чому тут, з одного боку, підкреслене неприйняття радянського, а з іншого — на стінах трафарети з зображенням Сталіна, такого радянського наскрізь? — запитую подружню пару, мимовільних співрозмовників.

«Знаєте, я не можу сказати, що погано жив при Союзі, — відповідає чоловік. — Я все мав. А чимало людей старшого покоління просто ностальгують за тим, якою була їхня молодість... Ще, можливо, так висловлюється бажання, аби в країні був справжній порядок».

«А я Союзу практично не пам’ятаю, — говорить явно молодша дружина, — і мені якось усе одно, як там було раніше. Ми живемо тепер». Справді, нове покоління сприймає життя по–новому. Ніби на підтвердження вже наступного дня зустрічаємо не «серйозні», а комічні трафарети з «вождем усіх народів», і розуміємо: все, як і в нас...

Побачте у Грузії!

Для українців Грузія передусім — приваблива країна, а Тбілісі — зачаровуюче місто, яке варто відвідати. І привезти звідти сувеніри.

Власне, вони є й цілком традиційні для всіх країн: магнітики, чашечки, тарілочки. Любителів привабить кустарна кераміка, яку продають просто на узбіччях доріг. А заможніші мандрівники не пройдуть повз ювелірнi вироби — прикраси із перегородчастою емаллю — творінь древнього ремесла, що, запевняють тутешні майстри, народилося саме в Грузії. Звичайно, можна купити таку прикрасу в центральному салоні, можна — дешевше — поруч iз ринком. Художниця Нана Мікадзе, на виставку до якої ми потрапляємо, пояснює: на авторських виставках купувати найдешевше — за авторською ціною, без усіляких надбавок. Додамо: якщо не купити, то варто принаймні помилуватися й отримати уявлення та задоволення.

Звичайно, неминучі подарунки з Грузії — вино, сир та спеції. Серед останніх варто пошукати «бабусину сіль» — трохи вологу ароматну суміш, якою приправляють уже готові страви. Нам порадили, і ми не пошкодували.

Та найголовніше — сама Грузія. У Тбілісі є якась неповторна аура, що існує передусім у старому місті, по–грузинськи — «дзвелі калакі». Це, мабуть і не дивно, адже старе місто практично накладається на територію, яку Тбілісі займало ще у ХІІ столітті.

Оті — від народження міста — сірчані лазні; фортеця Нарікала — «неприступна», яка дивиться на місто зі «святої гори» — Мтацмінда; храм Метехі, що стоїть поруч iз місцем, де колись була давня цитадель і резиденція грузинських царів — Метехський замок; найдревніша в місті церква Анчісхаті... І поруч — маленькі міські «родзинки»: скульптура ліхтарника, який зліз на драбинку, запалюючи світло; нібито падаюча годинникова вежа театру Габріадзе... Скляний міст Миру, відкритий 2010 року, особливо в темряві нагадує велетенське НЛО, що приземлилося на береги Кури й додає шарму нічному Тбілісі. А от дивні сучасні об’єкти далі за ним, може, й цікаві, але якось зовсім не пасують «дзвелі калакі»...

Звичайно, не можна оминути гору за двадцять кілометрів від столиці, на якій височіє храм Хреста — Джварі. А стоячи біля нього, важко не замилуватися отам, внизу, злиттям блакитної Арагві та каламутної Кури. Згори розглядаєш і давню столицю Грузії — Мцхету. Ошатно відремонтована, вона цілком готова до прийому туристів. І в ній, звичайно, не проминути собору Светіцховелі...

«Ви бачите, який він великий зовні? — запитує наш гід Тенгіз. — А всередині, поглянете, значно менший. Це таємниця храму, яку не могли розгадати вороги. Тут були зроблені подвійні стіни. Й коли вже не було змоги оборонитися, люди ховалися в щілини між стінами. Ворог приходив у Мцхету, заходив до храму — людей ніде не було!..» Тенгіз піднімає погляд догори, на монументальну стіну, викладену з великих сірих каменів, і промовляє: «Навіть важко уявити, якими мали бути люди, які це зробили...»

Думаєш: щоб подивуватися людським здібностям, необов’язково їхати аж до єгипетських пірамід, — ці приклади можна знайти ближче, можливо, навіть удома. Варто знати.

Таким відкриттям для знання й емоцій стає печерне місто Уплісцихе, де була коронована цариця Тамара. Як можна було видовбати у камені ціле місто? Як можна було жити в ньому? Сучасна людина, зіпсована прогресом, на такі запитання відповісти не здатна.

Куди йдемо?

Утiм, розглядаючи, пізнаючи чи купуючи, люди продовжують спілкуватися. І знову повертаються до тем актуальних: сенсу життя, розвитку країн, того, куди йдемо й чи правильно обрані шляхи...

Іраклій, один із господарів гостинного хостелу «Тбілісі» в центрі старого міста, де ми провели свої грузинські дні, стурбований загубленістю молодого покоління. Йому самому ще немає й тридцяти, але він аргументовано пояснює, які проблеми матиме країна, коли до влади прийдуть представники цього покоління. Ті, хто не отримав щеплення патріотизму й необхідності дотримання традицій; хто навчився як буденність сприймати невідповідність слів і справ у політиці; кому схотілося неодмінно спробувати всі, раніше закриті всілякими «залізними завісами», спокуси...

Думаю про це, дивлячись на монументальну матір–батьківщину, яку в Тбілісі також розташували на Святій горі. Виглядає вона дещо жіночніше, ніж наша українська, що стоїть на пагорбі над Дніпром. І в руках, окрім меча — для ворогів, тримає ще й келих — для гостей. Зауважую з розмов, що ставлення до цієї ну дуже великої статуї дещо скептичне, як, утiм, не раз чула, і в українців — до своєї супер–жінки. Відразу наголошу: скептицизм не до ідеї, не до батьківщини й, боронь Боже, не до матері, яка батьківщину уособлює, — до монструозності цих жінок, які ніби вийшли з мультика про борців із привидами.

Хтось обуриться цим словам, але ж давайте подумаємо: ми створюємо символи, які згодом стають прикметою нас самих. Ми поставили не тендітних жінок, яких хочеться захищати, а непривабливих велетнів, а потім дивуємося, чому ж вироджується чоловіцтво. Ми дали їм у руки не немовля, не книгу, не хліб, — мечі, а потім нарікаємо: так мало серед людей любові... І в Україні, і в Грузії, і в Росії, і у Вірменії і де ще на земних просторах стоять такі монстрині, які вселяють зовсім не любов — страх...

Улюблена й шанована грузинами велична й прекрасна цариця Тамара заслуговує всілякої поваги. Але, зважмо, її називали не царицею — царем. І, нехтуючи всілякі пріоритети, зізнаюся: мені сподобалася інша грузинська жінка, про яку розповів наш гід Тенгіз. Матеріалів про неї я не знайшла в iнтернеті, немає гарантій, що постать ця справді історична, але навіть як легенда варта уваги.

Дружина одного з давніх грузинських царів, Кетаван, утомилася від постійних воєн і захотіла це спинити. Як? Жінка знайшла єдино можливий для себе спосіб: усіх своїх 24 синів вона виховала не політиками, не царями, не воїнами, а митцями, науковцями, будівничими. Так, ніхто з них врешті не посів трону. За це народ зневажив Кетаван і, говорячи про неї, було заборонено називати цю жінку царицею.

«Яка молодець!» — кажу, послухавши легенду, й викликаю здивований погляд Тенгіза: «Як молодець? Адже вона перервала династію!». Але вона намагалася врятувати всіх своїх дітей, — пояснюю я, — що ще важливіше для жінки? Через деякий час ми знову згадуємо про Кетаван, і Тенгіз погоджується: з такої точки зору, вона, певно, була права.

Чому людство не живе з такої точки зору? Скільки нещасть воно б уникло і скільки прекрасного створило б і зберегло! Але... Залишається вірити, що цій країні, якій ми кажемо сьогодні «до побачення», якомога менше буде потрібний меч і набагато більше — вино в келиха — для добрих гостей.