Експозиції в катівні

21.05.2013
Експозиції в катівні

Олещук показує макети повстанських криївок у розрізі. (автора.)

Цьогоріч вшанування жертв політичних репресій зовсім загубилося на тлі бурхливих подій сучасної політики. Але в будь–якому разі суть не в якихось одноразових заходах чи акціях. Набагато важливіше те, як вшановується ця пам’ять щодня і як живеться сьогодні тим стареньким людям, по чиїх долях так жорстоко вдарили колись катаклізми історії. Саме про проблеми колишніх репресованих iшлося у листі, адресованому «Україні молодій» одним iз них — Ігорем Олещуком, заступником керівника Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, головою комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих. Варто розповісти про самого цього надзвичайно цікавого чоловіка нелегкої долі. А також — про унікальний тернопільський Музей політичних в’язнів, у розвиток якого, багато років працюючи там старшим науковим співробітником і водночас екскурсоводом, пан Олещук вкладає всю душу.

На каторгу заслали сімнадцятирічним

Коли дивишся на цього жвавого чоловіка з напрочуд ясним поглядом, навіть не віриться, що йому вже 82 і що пройшов він у своєму житті через стільки важких випробувань. До визвольної боротьби УПА став причетним іще 15–річним хлопчаком — був розвідником–інформатором, співпрацював iз відділом агітації та пропаганди. Досвіду конспірації не мав, тож його швидко викрили і кинули до районної в’язниці, а потім — у камеру тернопільського слідчого ізолятора. Жорстокі побої під час допитів, камера у кілька квадратних метрів на 20—30 чоловік, кам’яний «мішок» карцера, підлогу якого навмисне заливали водою, щоб не можна було ні лягти, ні сісти, «раціон» у 2 склянки води і 300 грамів хліба на добу, — такі спогади про ув’язнення. А восени 1948–го сімнадцятирічного Ігоря Олещука засудили до 25 (!) років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно–трудових таборах. На щастя, каторга на шахтах Воркути тривала лише третину строку — після смерті Сталіна судова комісія переглянула справу і зменшила термін, однак у тих умовах рік сміливо можна було рахувати за три. Через важку ненормовану працю під землею і жалюгідне харчування Олещук часто хворів. Коли вкотре потрапив у так званий оздоровчий пункт iз жовтяницею, лікарі трапилися людяні, пожаліли, тож, коли став на ноги, змінили хлопцеві трудову категорію, і він одержав можливість працювати на поверхні. Спочатку в люті морози чистив сніг на території табору, а потім, дізнавшись, що він знає латину, хлопця за кілька місяців «вивчили» на медбрата, бо медпрацівників катастрофічно не вистачало. Почав надавати першу допомогу на травмпункті шахти, життя трохи полегшало. Але згодом відправили у штрафний табір. Напівголодними в 50–градусний мороз по 12 годин на добу зводили міст через річку. Ледве вижив.

Коли на початку 1956–го нарешті повернувся з каторги на рідну землю, відразу потрапив під постійний нагляд КДБ як «неблагонадійний». Одного разу навіть викликали і вимагали, щоб... виїхав на Донбас. Та не­зважаючи на залякування і по­грози, панові Ігорю вдалося залишитись у Тернополі. І як тільки в місті започаткували дисидентський рух, він став його активістом. За це в 1965–му знову мало не заарештували — врятували тимчасова відсутність у місті та брак доказів.

Працював електриком, заочно навчався, виховував iз дружиною синів, але ніколи не полишав і патріотичної громадської діяльності. Як тільки був створений Народний рух України, став заступником голови його осередку на підприємстві «Тернопільобленерго», де пройшла більшість його трудового життя. Пан Ігор досі постійно виступає з лекціями, пише статті та організовує конференції з питань боротьби українського народу за незалежність. Доклав чималих зусиль до реконструкції семи могил січових стрільців на тернопільському кладовищі та спорудження пам’ятної стели жертвам політичних репресій. За вагомий внесок у розбудову незалежної Української держави Ігоря Олещука було нагороджено орденами Ярослава Мудрого та «За заслуги». А після виходу на пенсію доля міцно пов’язала його з унікальним тернопільським історико–меморіальним Музеєм політичних в’язнів.

Сходи на Голгофу

Цей музей, відкритий 14 жовтня 1996–го року, розташований у незвичайному приміщенні — у підвалах–катівнях колишнього слідчого ізолятора КДБ, де пан Ігор Олещук у юності і сам терпів великі муки. Винятково на ентузіазмі він створив там першу експозицію, пізніше став співавтором путівника. Тепер займається дослідженням багатющих зібраних матеріалів та проводить екскурсії кімнатами–камерами, і непросто знайти екскурсовода більш обізнаного і водночас більш душевного.

У тернопільському Музеї політв’язнів незвичайна аура, здається, що кам’яні підземні стіни наскрізь просякнуті болем тисяч людей, яких тут мучили, калічили і вбивали лише за те, що вони самовіддано любили свою батьківщину і боролися з її поневолювачами. Пан Ігор показує мені маленький закапелок, де колись стояв голосний механічний генератор — його вмикали, аби заглушити звуки пострілів під час розстрілу та крики катованих. Потім — кам’яний «мішок» карцеру і вузькі круті сходи «на Голгофу» — як називали ув’язнені кімнати для допитів нагорі. Тепер там експозиція, присвячена комуністичному терору 20—50–х років уже минулого століття, яка так і називається — «Голгофа українського народу». Внизу, у підвалах, — кімната–«криївка» з до деталей відтвореним повстанським побутом, кімната дисидентського руху, кімната Степана Бандери...

Наразі експозиції розташовані в десяти (з 26) колишніх камерах підземної тюрми, і чимало виставлених там експонатів є ексклюзивними. Наприклад, бронежилет колишнього голови проводу бандерівської ОУН Ярослава Стецька чи молитовна вервиця, виготовлена жінками–каторжанками з глевкого хліба. Або ось копія посмертної маски легендарного Степана Бандери, яку в 2008–му привезли з Мюнхена представники Спілки Української Молоді. Це стало можливим тоді завдяки журналісту і керівнику Союзу українців Великобританії Володимиру Музичці, чий батько свого часу опікувався музеєм Бандери у Лондоні. Побувавши раніше у Тернополі й отримавши надзвичайно сильні враження від Музею політв’язнів, він вирішив, що такий експонат там повинен бути обов’язково. Зараз усі три згаданих експонати тимчасово знаходяться у Львові, в експозиції відомого Національного музею–меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

— Зовсім не в образу львівським колегам зазначу, що наші фонди поки що таки багатші, — каже Ігор Олещук наприкінці нашої екскурсії, переходячи вже до проблем закладу. — Зате до того музею значно більша увага і з боку відвідувачів, і з боку влади. Приміром, там у штаті аж 12 працівників, а у нас лише чотири. Мені от доводиться і екскурсії проводити, і науковою роботою займатися, і вирішувати різні господарські питання, як от боротьба з грибком на стінах. Будучи філією обласного краєзнавчого, не маємо навіть власного балансу, а кошти виділяються лише на зарплати. Та найбільше душа болить за наші багатющі фонди, бо справді дуже потрібна хоч одна людина, яка б займалася винятково ними. Мені уже за вісімдесят, тож розриватися між купою обов’язків і тут, і в товаристві репресованих, і в комісії облради стає все важче.

«Належного захисту і допомоги не дочекалися досі»

«Політв’язні та репресовані, які у 1917—1980–х роках зазнали репресій і переслідувань за політичну діяльність або перебували на спецпоселенні, за весь час існування незалежної Української держави так і не дочекались нормального закону, який належно б їх захищав, — каже пан Ігор. — Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», підписаний ще Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком у березні 1991–го і затверджений Верховною Радою із змінами та доповненнями навесні 1993–го, дуже швидко морально й економічно застарів та став неспроможним виконувати функції соціального захисту. По суті, з усіх перерахованих у законі пільг реальними на сьогодні залишились лише зарахування часу перебування під вартою чи в місцях позбавлення волі в потрійному розмірі для стажу роботи щодо призначення трудових пенсій та 50–процентне зменшення оплати за комунальні послуги». Але і остання пільга залишається під великим знаком питання, якщо залежить від наповненості місцевих бюджетів. Наприклад, минулого року з цієї причини в трьох районах області ці компенсації взагалі не виплачували.

Сумною є ситуація з отриманням грошової компенсації особами, які працювали в місцях позбавлення волі на території Росії та Казахстану. Вона передбачена в розмірі однієї мінімальної зарплати за кожний місяць позбавлення волі, але не більше 75 таких зарплат. Інтенсивна реабілітація проводилась у 1990—1992 роках, коли фіноргани потерпали від великого дефіциту бюджету. А Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 1996 р. «Про порядок розрахунків з реабілітованими громадянами» розмір мінімальної зарплати було визначено аж у сім з половиною гривень, тож максимальна компенсація за роки безоплатної праці склала «аж» 582,5 гривні. При тому що, згідно з Законом УРСР, вона становила 12000 карбованців.

Не кращий стан справ, веде далі пан Олещук, і з компенсаціями за конфісковані будівлі і майно, до того ж дуже багато реабілітованих громадян їх взагалі не отримали. Зовсім не враховані в чинному законі пільги для спецпоселенців, яких насильно виселяли з рідних домівок у віддалені райони колишнього Союзу, залишаючи, по суті, без нічого, а після повернення ще й не хотіли приписувати, ущемляли в праві на навчання та працевлаштування. Досі не підкріплені реальними соціальними захистом та і пропозиції щодо визнання статусів малолітніх політв’язнів та дітей політв’язнів, про яке йшлося ще в указах Кучми та Ющенка.

Ігор Олещук iз сумом констатував, що на 22–му році української Незалежності ті, хто її виборював у нерівному протистоянні з комуністичним режимом, так і не дочекались від влади ні справжнього визнання, ні достойного соціального захисту. Тим часом їх iз кожним роком залишається все менше...

  • «Устина могила»

    На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>

  • Легіон січовиків

    У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>

  • Поховали Гію

    Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>

  • «Афганська» родина без Олега

    «...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>

  • Криваве Вогнехреще

    Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>