Експозиції в катівні

На каторгу заслали сімнадцятирічним

Коли дивишся на цього жвавого чоловіка з напрочуд ясним поглядом, навіть не віриться, що йому вже 82 і що пройшов він у своєму житті через стільки важких випробувань. До визвольної боротьби УПА став причетним іще 15–річним хлопчаком — був розвідником–інформатором, співпрацював iз відділом агітації та пропаганди. Досвіду конспірації не мав, тож його швидко викрили і кинули до районної в’язниці, а потім — у камеру тернопільського слідчого ізолятора. Жорстокі побої під час допитів, камера у кілька квадратних метрів на 20—30 чоловік, кам’яний «мішок» карцера, підлогу якого навмисне заливали водою, щоб не можна було ні лягти, ні сісти, «раціон» у 2 склянки води і 300 грамів хліба на добу, — такі спогади про ув’язнення. А восени 1948–го сімнадцятирічного Ігоря Олещука засудили до 25 (!) років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно–трудових таборах. На щастя, каторга на шахтах Воркути тривала лише третину строку — після смерті Сталіна судова комісія переглянула справу і зменшила термін, однак у тих умовах рік сміливо можна було рахувати за три. Через важку ненормовану працю під землею і жалюгідне харчування Олещук часто хворів. Коли вкотре потрапив у так званий оздоровчий пункт iз жовтяницею, лікарі трапилися людяні, пожаліли, тож, коли став на ноги, змінили хлопцеві трудову категорію, і він одержав можливість працювати на поверхні. Спочатку в люті морози чистив сніг на території табору, а потім, дізнавшись, що він знає латину, хлопця за кілька місяців «вивчили» на медбрата, бо медпрацівників катастрофічно не вистачало. Почав надавати першу допомогу на травмпункті шахти, життя трохи полегшало. Але згодом відправили у штрафний табір. Напівголодними в 50–градусний мороз по 12 годин на добу зводили міст через річку. Ледве вижив.

Коли на початку 1956–го нарешті повернувся з каторги на рідну землю, відразу потрапив під постійний нагляд КДБ як «неблагонадійний». Одного разу навіть викликали і вимагали, щоб... виїхав на Донбас. Та не­зважаючи на залякування і по­грози, панові Ігорю вдалося залишитись у Тернополі. І як тільки в місті започаткували дисидентський рух, він став його активістом. За це в 1965–му знову мало не заарештували — врятували тимчасова відсутність у місті та брак доказів.

Працював електриком, заочно навчався, виховував iз дружиною синів, але ніколи не полишав і патріотичної громадської діяльності. Як тільки був створений Народний рух України, став заступником голови його осередку на підприємстві «Тернопільобленерго», де пройшла більшість його трудового життя. Пан Ігор досі постійно виступає з лекціями, пише статті та організовує конференції з питань боротьби українського народу за незалежність. Доклав чималих зусиль до реконструкції семи могил січових стрільців на тернопільському кладовищі та спорудження пам’ятної стели жертвам політичних репресій. За вагомий внесок у розбудову незалежної Української держави Ігоря Олещука було нагороджено орденами Ярослава Мудрого та «За заслуги». А після виходу на пенсію доля міцно пов’язала його з унікальним тернопільським історико–меморіальним Музеєм політичних в’язнів.

Сходи на Голгофу

Цей музей, відкритий 14 жовтня 1996–го року, розташований у незвичайному приміщенні — у підвалах–катівнях колишнього слідчого ізолятора КДБ, де пан Ігор Олещук у юності і сам терпів великі муки. Винятково на ентузіазмі він створив там першу експозицію, пізніше став співавтором путівника. Тепер займається дослідженням багатющих зібраних матеріалів та проводить екскурсії кімнатами–камерами, і непросто знайти екскурсовода більш обізнаного і водночас більш душевного.

У тернопільському Музеї політв’язнів незвичайна аура, здається, що кам’яні підземні стіни наскрізь просякнуті болем тисяч людей, яких тут мучили, калічили і вбивали лише за те, що вони самовіддано любили свою батьківщину і боролися з її поневолювачами. Пан Ігор показує мені маленький закапелок, де колись стояв голосний механічний генератор — його вмикали, аби заглушити звуки пострілів під час розстрілу та крики катованих. Потім — кам’яний «мішок» карцеру і вузькі круті сходи «на Голгофу» — як називали ув’язнені кімнати для допитів нагорі. Тепер там експозиція, присвячена комуністичному терору 20—50–х років уже минулого століття, яка так і називається — «Голгофа українського народу». Внизу, у підвалах, — кімната–«криївка» з до деталей відтвореним повстанським побутом, кімната дисидентського руху, кімната Степана Бандери...

Наразі експозиції розташовані в десяти (з 26) колишніх камерах підземної тюрми, і чимало виставлених там експонатів є ексклюзивними. Наприклад, бронежилет колишнього голови проводу бандерівської ОУН Ярослава Стецька чи молитовна вервиця, виготовлена жінками–каторжанками з глевкого хліба. Або ось копія посмертної маски легендарного Степана Бандери, яку в 2008–му привезли з Мюнхена представники Спілки Української Молоді. Це стало можливим тоді завдяки журналісту і керівнику Союзу українців Великобританії Володимиру Музичці, чий батько свого часу опікувався музеєм Бандери у Лондоні. Побувавши раніше у Тернополі й отримавши надзвичайно сильні враження від Музею політв’язнів, він вирішив, що такий експонат там повинен бути обов’язково. Зараз усі три згаданих експонати тимчасово знаходяться у Львові, в експозиції відомого Національного музею–меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

— Зовсім не в образу львівським колегам зазначу, що наші фонди поки що таки багатші, — каже Ігор Олещук наприкінці нашої екскурсії, переходячи вже до проблем закладу. — Зате до того музею значно більша увага і з боку відвідувачів, і з боку влади. Приміром, там у штаті аж 12 працівників, а у нас лише чотири. Мені от доводиться і екскурсії проводити, і науковою роботою займатися, і вирішувати різні господарські питання, як от боротьба з грибком на стінах. Будучи філією обласного краєзнавчого, не маємо навіть власного балансу, а кошти виділяються лише на зарплати. Та найбільше душа болить за наші багатющі фонди, бо справді дуже потрібна хоч одна людина, яка б займалася винятково ними. Мені уже за вісімдесят, тож розриватися між купою обов’язків і тут, і в товаристві репресованих, і в комісії облради стає все важче.

«Належного захисту і допомоги не дочекалися досі»

«Політв’язні та репресовані, які у 1917—1980–х роках зазнали репресій і переслідувань за політичну діяльність або перебували на спецпоселенні, за весь час існування незалежної Української держави так і не дочекались нормального закону, який належно б їх захищав, — каже пан Ігор. — Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», підписаний ще Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком у березні 1991–го і затверджений Верховною Радою із змінами та доповненнями навесні 1993–го, дуже швидко морально й економічно застарів та став неспроможним виконувати функції соціального захисту. По суті, з усіх перерахованих у законі пільг реальними на сьогодні залишились лише зарахування часу перебування під вартою чи в місцях позбавлення волі в потрійному розмірі для стажу роботи щодо призначення трудових пенсій та 50–процентне зменшення оплати за комунальні послуги». Але і остання пільга залишається під великим знаком питання, якщо залежить від наповненості місцевих бюджетів. Наприклад, минулого року з цієї причини в трьох районах області ці компенсації взагалі не виплачували.

Сумною є ситуація з отриманням грошової компенсації особами, які працювали в місцях позбавлення волі на території Росії та Казахстану. Вона передбачена в розмірі однієї мінімальної зарплати за кожний місяць позбавлення волі, але не більше 75 таких зарплат. Інтенсивна реабілітація проводилась у 1990—1992 роках, коли фіноргани потерпали від великого дефіциту бюджету. А Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 1996 р. «Про порядок розрахунків з реабілітованими громадянами» розмір мінімальної зарплати було визначено аж у сім з половиною гривень, тож максимальна компенсація за роки безоплатної праці склала «аж» 582,5 гривні. При тому що, згідно з Законом УРСР, вона становила 12000 карбованців.

Не кращий стан справ, веде далі пан Олещук, і з компенсаціями за конфісковані будівлі і майно, до того ж дуже багато реабілітованих громадян їх взагалі не отримали. Зовсім не враховані в чинному законі пільги для спецпоселенців, яких насильно виселяли з рідних домівок у віддалені райони колишнього Союзу, залишаючи, по суті, без нічого, а після повернення ще й не хотіли приписувати, ущемляли в праві на навчання та працевлаштування. Досі не підкріплені реальними соціальними захистом та і пропозиції щодо визнання статусів малолітніх політв’язнів та дітей політв’язнів, про яке йшлося ще в указах Кучми та Ющенка.

Ігор Олещук iз сумом констатував, що на 22–му році української Незалежності ті, хто її виборював у нерівному протистоянні з комуністичним режимом, так і не дочекались від влади ні справжнього визнання, ні достойного соціального захисту. Тим часом їх iз кожним роком залишається все менше...