Уперед, із повернутою назад головою

Знову — глава держави з різко негативним рейтингом. Знову гра владних політтехнологів на різке ідеологічне розмежування держави. Знову «фашистська загроза» та борці з нею — так було і в парі Ющенко vs Янукович. Знову ряджені провокатори (в «оригіналі» це була УНА Едіка Коваленка). Знову спроби не пустити активістів з областей на мітинги в Київ. Знову брехня й пересмикування у виконанні центрального телебачення. Влада — замість демонструвати європейське обличчя для підписання угоди про асоціацію з ЄС — лише повторює старі помилки кучмівського режиму, каталізуючи поділ виборців на їхні уявлення про «добро» і «зло», «біле» й «чорне». Знову бачимо злочинні накази МВС та підігрування міліції кримінальним «браткам», які грають на боці влади. Знову те саме скандування — «Банду — геть!», «Зека — за ґрати, і грати–грати–грати». От тільки повторити старе гасло «Свободу не спинити!» нинішні опозиційні мітингарі не поспішають з огляду на прочитання в ньому партійної прив’язки.

У 2002 році, за два роки до президентських виборів, була акція «Повстань, Україно!» для розминки — тепер «Вставай, Україно!», і знову об’єднують зусилля кілька великих опозиційних сил. Навіть намети міліціянти зносили за схожими схемами. Щоправда, тоді, у 2002–му, — глупої ночі, а тепер — удень.

От тільки десять років тому в опозиції завчасно виокремився єдиний кандидат. Принаймні Юлія Тимошенко підтримала Віктора Ющенка заздалегідь і не стала балотуватися. А рейтинг учасників першого туру Мороза й Кінаха був невисоким, аби вони стали на заваді головному «помаранчевому». А от тепер, хоча троє опозиціонерів і зафіксували домовленість про взаємонепоборювання і єдиного кандидата в другому турі виборів, очевидно, що Яценюк, Кличко і Тягнибок їстимуть один одного поїдом. Адже рейтинги в них співмірні, а амбіції — однаково високі. Ніхто не хоче поступатися, і кожен бачить єдиним кандидатом себе.

Здається, помилкою нинішньої опозиції є й те, що вона визнає лише саму себе, тобто робить ставку тільки на три парламентські сили. Це помітно звужує опозиційний фронт. Адже кількість невдоволених Януковичем набагато більша, ніж арифметична сума прихильників «Батьківщини», «УДАРу» і «Свободи». «Стороннім», по суті, залишають один варіант дій — приєднуватися до когось із трьох головних гравців. Дарма. Як показав 2004–й, лише із загальнонародним опозиційним фронтом можна розраховувати на перемогу.

Двадцять тисяч учасників опозиційного мітингу на Софійській площі — а саме стільки їх було, як здалося на око авторові цих рядків (а не 4,5 тисячi, як нарахувало МВС, і не 50 тисяч, як заявляли лідери опозиції) — це не зовсім та цифра, яка змусить Януковича злякатися. Але достатня, аби супротивники влади повірили у свої сили, у відроджене значення такого способу боротьби, як Майдан. У цьому сенсі важливо, що цього разу частка «проплачених» протестувальників порівняно з попередніми мітингами в Києві була невелика. Такими ще підстраховуються «УДАР» та «Батьківщина».

Щодо опозиції, то, звісно, влучно жартує український інтернет: мітинг хотів дізнатися ім’я єдиного кандидата в президенти, а дізнався про кретина–боксера з Білої Церкви. Вадима «Румина» Титушка, котрий бив журналістів — хоча, за задумом авторів провокації, вочевидь мав битися тільки зі «Свободою».

Якби егоїзму в трьох лідерів: Яценюка, Кличка, Тягнибока — було менше, Янукович почувався б не так комфортно і мав би значно менше надії на дієвість своїх сценаріїв ви­борів–2015. Можливо, «три богатирі» — якщо вони справді вболівають за перемогу над Януковичем — мали б відмовитися від претензій, зійтися на четвертому кандидаті, який не входить до їхніх партій, і почати розкручувати рейтинг саме цього ЧЕТВЕРТОГО. Він має бути авторитетним опозиційним лідером без обтяжливого «бекграунду». Зараз ще не пізно зробити ставку на такого кандидата, поки ще є час — більш як півтора року до виборів.

Луценко? Можливо. Не тому що найкращий, а тому що більш–менш нейтральний для всіх трьох партій, не гірший за Арсенія, Віталія та Олега, битий і поліпшений тюрмою. Начитаний, зрештою. З досвідом будівництва опозиційних партій і керівництва міністерством. Щоправда, і з алкогольним скандалом в аеропорту Франкфурта також.

Але якщо вже на те пішло, Юрій останнім часом поводиться не зов­сім однозначно. Деякі моменти наштовхують на думку, чи не було умовою його амністування певне дистанціювання від вуличних акцій? Із «зони» на мітинг 7 квітня не поїхав (хоча його там чекали). 18 травня його в Києві теж не було (перенесена за кордоном операція — так, але ж подібні мітинги раз на рік бувають, можна було знайти сили). І ця дивна утопічна Четверта республіка з Романом Безсмертним...

З іншого боку, можливо, Луценко не хоче протиставляти себе «цим трьом» або самою своєю присутністю зменшувати їхню вагу...

Версій багато. І, попри ідеологічну подібність із виборами–2004, ці — що неофіційно стартували 18 травня 2013–го — все ж таки значно більш заплутані.