Станіслав Таравський біля власноруч складеного трактора.
Навіть коли в тебе немає однієї руки, це не означає, що ти не можеш стати справжнім майстром, переконаний 77–річний мешканець села Довжанка Тернопільського району Станіслав Таравський. Через нещасний випадок чоловік залишився без правої ноги, кисті лівої руки, а права рука зазнала деформації. Станіслав Іванович — інвалід І–ї групи, що не завадило йому одружитися та звести власну хату. Більше того — Станіслав Таравський власноруч змайстрував трактор.
«Я все життя пропрацював у місцевому колгоспі «Перемога», — розповідає Станіслав Іванович. — Спочатку був сторожем, за ніч на милицях до чотирьох кілометрів проходив, потім працював слюсарем і навіть художником–оформлювачем. І хоча на правій руці лише два пальці робочі, це не завадило мені оформляти стенди та плакати, а ще малювати картини. Найбільше любив створювати пейзажі. Але вдома жодної картини нема, всі пороздавав друзям та знайомим».
І нині, незважаючи на поважний вік та інвалідність, Станіслав Іванович не сидить на місці. «Ось тут моя майстерня, — показує приміщення. — Хоча роки дають про себе знати, завжди щось майструю. Нині показую онукові, як правильно скласти мотоблок. Робота в селі завжди знайдеться... А це мій трактор, я його по гвинтику складав, зате тепер маю неабияку поміч у господарстві».
Трактор — чи не найбільша гордість Станіслава Івановича. У 1992 році на обласному конкурсі самодіяльної сільгосптехніки він посів друге місце та отримав 9 мільйонів купонів премії й магнітофон. «Тоді таких малих тракторів у продажу не було, ще один трактор зробив на замовлення, його потім забрали до Латвії», — згадує чоловік.
Про трагедію, що трапилася у повоєнному 1948–му, Станіслав Таравський не дуже любить згадувати, однак пам’ятає той злощасний день до найменших подробиць. «Ми з хлопцями пасли корову на вигоні. У рові знайшли дві міни й почали кидатися ними, — згадує чоловік. — Якби ж знали, чим це може закінчитися... Мій товариш одразу помер, а мене поранило. Пам’ятаю: лежу в окопі, і тут прибігає сусід Микола. Кажу йому: «Миколо, добий мене». У той момент і справді не хотілося жити. Однак Микола пішов кликати на допомогу. Батько, побачивши мене, не знав, що робити, навіть не хотів везти до лікарні, думав, помру по дорозі. Однак сільський учитель переконав його... Загалом у Тернополі в лікарні я пролежав півтора року».
Під час першої операції Станіславу ампутували кисть лівої руки, а ноги намагалися врятувати, повиймали всі осколки та наклали гіпс. «Я прокинувся і побачив старшу сестру Катерину, — розповідає Станіслав Таравський. — Мати померла, коли мені було півтора року, а батько одружився вдруге, відтак Катруся для мене була найближчою людиною. Вона чи не весь час провела зі мною у лікарні».
На жаль, ногу хлопцеві не вдалося врятувати. Коли вдруге знімали гіпс, через необережність поламали кістку, почалася гангрена, тому кінцівку довелося ампутувати. «Я намагався не впадати у відчай, адже на все воля Божа, та оскільки Господь дав мені шанс вижити, я мусив бути Йому вдячним за це», — каже чоловік.
Хтось інший міг зламатися після такої трагедії, та Станіслав не зважав на ваду і намагався повноцінно жити. «Щоб заробити на шматок хліба і сяку–таку одежину, на милицях випасав свою й сусідську худобу, — згадує чоловік. — А після 7–го класу влаштувався сторожем у сільраді». Саме там помітили художні здібності Станіслава, дивувалися, як можна виводити букви, маючи лише два рухомі пальці. «Моя бабуся чудово малювала. Думаю, мені від неї передався цей талант», — каже чоловік.
У 1963 році Станіслав одружився з 33–річною Іванною з села Рогачин Бережанського району. Познайомилися вони завдяки сестрі Катерині, яка вийшла у те село заміж. «Ну що, небого, у тебе нема нічого і у мене того», — любить розповідати про своє заміжжя Іванна Таравська. Адже вона, як і Станіслав, була з дуже бідної сім’ї, і усім, що нині мають, завдячують лише власним рукам. «Весілля було невелике, спершу у мене вдома, потім у Станіслава, — згадує жінка. — Весільну сукню мені дала рідна сестра, яка вийшла заміж раніше. Колись усе було дуже скромно, не так, як тепер».
Молодята оселилися у Станіслава. Оскільки у тісній хатині ніде було притулитися, спершу молодята ночували у стодолі, а потім Станіслав звів тимчасову дерев’яну прибудову. Вузька кімната завдовжки п’ять метрів стала для них першою оселею. Саме там у них народилося двоє діток — Галина та Надійка.
Коли народився Степан, подружжя Таравських уже переселилося у нову хату, утім, роботи тут було непочатий край. «Якщо хату нам допомагали будувати сусіди, то хлів і комори зводили удвох з Іванкою, — каже Станіслав Іванович. — Працювали важко, зате маємо власне обійстя, а це — головне».
...У жовтні Іванна та Станіслав Таравські відсвяткують золоте весілля.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
