Підкорений у Вигоді потяг — перший Назарів самостійний рекорд. Фото з особистого архіву Назара Павліва.
Якщо так і далі піде, то Івано–Франківщина до свого відомого пісенного топоніму «край Черемоша й Прута» може цілком заслужено додати ще й славу регіону краси і сили, яка підкорює світ. Лише позаторік врода вивела прикарпатку Олесю Стефанко у фінал міжнародного конкурсу, де вона удостоїлася титулу «Першої віце–Міс Всесвіт», а вже цьогоріч голову франківчанки Ганни Заячківської увінчала корона «Міс України 2013». І невдовзі прикарпатська студентка на індонезійському острові Балі виборюватиме звання найпривабливішої красуні планети.
Не відстають від місцевих представниць прекрасної статі й народжені на Прикарпатті чоловіки. Василь Вірастюк, як відомо, володіє здобутим у 2004–му титулом «Найсильніша людина світу». Силою Віталія Пономаренка, чемпіона та рекордсмена світу з пауерліфтингу (на жаль, помер молодим 5 років тому), захоплювався сам Арнольд Шварценеггер. Естафету земляків–богатирів упевнено взяв до рук франківець Назар Павлів, який за короткий час устиг встановити майже десяток рекордів України, переважно з перетягування великотоннажних транспортних засобів.
— Назаре, — звертаюся до рекордсмена–важковаговика, — чи не збираєшся повторити шлях Василя Вірастюка до вершин світової силової слави? Ти особисто знайомий з «Найсильнішою людиною світу 2004»?
— Знайомий добре і давно завдяки нашому спільному наставнику — заслуженому тренеру України Івану Шарию. У 1999 році я разом із батьками і молодшою сестрою переїхав з одного івано–франківського мікрорайону — Позитрон — до іншого — Пасічна. На новому місці я ще не мав друзів, тому у дворі будинку тинявся, не знаючи, за що взятися. На це якось нагодився Іван Григорович, котрий мешкав поруч, і запропонував навідатися до нього в манеж фізкультурного коледжу. Сказав просто і дохідливо: «Приходь і чимось позаймайся. Може, й до рекордів доростеш».
— Він уже тоді розгледів у тобі задатки майбутнього чемпіона?
— Наряд чи. У 15–річному віці я був худенький і зовсім непоказний. Напевне, ніхто тоді не повірив би, що досягну нинішніх параметрів: зріст — 190 сантиметрів, середня вага — 130 кілограмів. Словом, через кілька днів я вже познайомився з дуже перспективними спортсменами братами Романом та Василем Вірастюками, і поруч із ними сам почав пробувати сили в штовханні ядра. Надихав їхній приклад. Роман стабільно входив до складу збірної України із цього силового виду легкої атлетики, а в молодшого на шість років Василя успіхи були дещо скромніші, тому він переорієнтувався на богатирські ігри, де досягнув феноменальних результатів. Нині Василь — президент професійної Ліги стронгменів України і запрошує мене на змагання. Зовсім не тому, що ми — давні приятелі. Впродовж року формується рейтинг провідних силачів нашої держави, і я зазвичай потрапляю до заповітної «десятки».
— З ядром у тебе теж не склалися чемпіонські взаємини?
— Переді мною в цьому виді спорту відкривалися серйозні перспективи (я навіть став чемпіоном України серед юніорів), проте їх перекреслили проблеми з фінансуванням. Якось за кілька днів перед відповідальними стартами нас із тренером ошелешили звісткою: «Грошей на поїздку немає!». Я на той час перебував на піку фізичної форми і не знав, до чого прикластися. Тоді виникла ідея спробувати потягнути у селищі Вигода поїзд (тепловоз і три вагони) з пасажирами загальною вагою 45 тонн. За хвилину й одну секунду я перемістив його вперед на 12 метрів 87 сантиметрів. Це був мій перший самостійний рекорд і другий у парі. Перед тим із Романом Шмигельським ми протягнули на Івано–Франківському аеродромі бойовий винищувач МІГ–29 на відстань 35 метрів.
— Зі спортом олімпійських досягнень, із усього видно, ти вже попрощався. Отже, відпала потреба у виснажливих тренуваннях?
— Аби встановлювати нові силові рекорди, необхідно підтримувати відмінну фізичну форму, тому щоденно, крім четверга і неділі, тренуюся по 2,5 години. Я вже 14 років займаюся професійним спортом і досконало вивчив можливості свого організму, знаю, яку групу м’язів «підкачати» сьогодні, які навантаження дати завтра, аби вони не підвели в кульмінаційний момент. Людський організм, у принципі, не розрахований на такі навантаження. Коли тягнув асфальтоукладач з платформою на базі «МАЗу» загальною вагою 22,3 тонни, то обірвалися ремені моєї упряжки, зроблені з буксирувальних тросів, а жили витримали.
Звісно, кожного разу, націлюючись на рекорд, я піддаю себе непрогнозованим випробуванням. Недарма ж існує мудра східна приказка про те, що зайва соломинка ламає хребет верблюда. У мене також були серйозні травми — накладали шви, ходив у гіпсі. Експериментувати з максимальними навантаженнями на організм, ясна річ, — великий ризик, але чим вище ти піднімаєш планку досягнень, тим яскравіший приклад подаєш іншим людям, котрі потрапляють у, здавалося б, тупикові ситуації, проте вихід із них можна і варто шукати. Якщо чогось дуже бажаєш, то, напруживши всі сили, обов’язково досягаєш поставленої мети. На цьому я особливо часто наголошую при зустрічах із підлітками і молодими людьми, багато з яких стали рабами інтернету, кав’ярень, перетворюючись на безвольних немічних істот.
— Чи завжди вдається приборкати надмірне хвилювання перед вирішальним моментом?
— Не завжди. Приміром, у березні 2012–го у фіналі телешоу «Україна має талант» я встановив два рекорди. Спершу протягнув два автобуси «Еталон» з пасажирами, а потім у прямому ефірі зрушив з місця і пересунув на понад 2,5 метра три бойові бронетраспортери. Так ось, із бойовою технікою я нанервувався по саму зав’язку. Напередодні БТРи привезли на платформах із військової частини. З’ясувалося, що вони — зовсім нові і зберігалися «на консервації», тому мали такий тугий хід, що я, чесно кажучи, засумнівався у своїх силах і навіть попросив організаторів телешоу замінити номер. Та було вже пізно щось міняти. Отож у прямому ефірі я впрігся у зв’язку БТРів і мусив тягнути, аби не осоромитися перед усією країною. Слава Богу, справився. Це наразі — мій найтяжчий рекорд.
— Перед установленням рекорду ти, мабуть, переходиш на особливий режим тренувань і харчування. Для відновлення затраченої на силові атракції енергії, очевидно, доводиться споживати не одну тисячу кілокалорій?
— Навіть під час тренувань у щоденному збалансованому раціоні мають бути м’ясо, риба, яйця, молочні продукти, шоколад, вітамінні добавки і бажано... паюсна чи лососева ікра. Та ікра — то розкіш. І без неї витрати на моє харчування суттєво позначаються на сімейному бюджеті. Якось підрахував, що з’їдаю щомісяця продуктів щонайменше на 2,5 тисячі гривень. Це, зрозуміло, чимала сума грошей, які треба заробляти.
— Якщо над тобою не тяжіє табу збалансованого харчування, то що смакує найбільше?
— Вареники з картоплею і сметаною. Це в нас — традиційна родинна страва на вихідні. Підходить неділя, і в мене вже апетит починає розгорятися.
— А макітру вареників, як гоголівський Солопій Черевик, можеш за один раз з’їсти?
— Запросто. Моя дружина спершу готувала такі невеличкі, делікатні вареники, то я їх ледь не по півсотні з’їдав. А мама і бабуся віддавна роблять великі вареники — вони ситніші. Тепер і Люда «перепрофілювалася» на такі, аби мене вдосталь нагодувати.
— За будь–яких ситуацій і в будь–якому регіоні, наскільки мені відомо, ти розмовляєш українською мовою і не почуваєшся ніяково.
— З якого б дива я ніяковів, розмовляючи рідною мовою у своїй державі? Де б не був, спілкуюся українською, і мене всюди чудово розуміють. Більше того, я за будь–якої зручної нагоди розповідаю про визначних діячів національно–визвольної боротьби, зокрема Степана Бандеру, котрі, як і я, народилися на Прикарпатті, про відомі всьому світові пам’ятки історії та культури нашого краю. Це моя принципова позиція, що базується на міцних національних підвалинах мого роду, чимало представників якого зазнали репресій від радянської влади лише за те, що любили Україну і боролися за неї зі зброєю в руках. Вони вистояли у тяжкі часи гонінь, то невже я маю соромитися своєї українськості нині, аби лиш почуватися комфортніше у Києві чи в Донецьку. Між іншим, мої колеги–богатирі з Донбасу чи південних регіонів уже стараються відповідати мені українською мовою. І я їх всіляко заохочую. Кажу, що вони теж — справжні українці.
Народився 14 травня 1984 року в Івано–Франківську в інтелігентній родині. Батько — держслужбовець, мама — викладач музичної школи по класу бандури. У 2006–му закінчив економічний факультет Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (спеціальність «фінанси і кредит»). Працює програмістом управління фінансів Івано–Франківської облдержадміністрації. Підкорює журналістику — веде спортивну програму на обласному телебаченні «Галичина».
Багаторазовий призер всеукраїнських та міжнародних змагань зі штовхання ядра, 9–разовий рекордсмен України з перетягування великотоннажних транспортних засобів.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
