Його останній Чистий четвер...

...Мабуть, востаннє він бачився зі своїми колегами на черговому З’їзді кінематографістів, що відбувся наприкінці квітня. Сидів тоді у президії, мудро споглядаючи на завзяте протистояння корифеїв та молоді, сумно кивав головою, коли голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач зачитував чималий список проблем, які доводилося вирішувати, і ... відчував, що це його останній з’їзд. Своїм передчуттям режисер поділився з Іваном Драчем, а вже за тиждень, 2 травня, ЗМІ облетіла сумна новина — на 85­му році життя помер Микола Мащенко. Учора з ним попрощалися у Будинку кіно...

Безумовно, його персональна сторінка в історії українського кіно — одна з найяскравіших. У професію він прийшов 1956 року після закінчення Харківського театрального інституту, режисерський дебют Мащенка — фільм «Хочу вірити» мав великий успіх у глядачів, його вітали і колеги, і критики. Успішний старт мав успішне продовження, за понад 40 років режисер зняв кілька десятків фільмів, серед яких — «Комісари» (1969, приз міжнародного кінофестивалю в м. Піза, Італія), «Як гартувалася сталь» (1973, премія Ленінського комсомолу, три головні призи на Всесоюзному кінофестивалі в Тбілісі), «Йду до тебе» (1971), «Овід» (1980, «Золота Німфа» фестивалю в Монте­Карло, Франція), «Паризька драма» (1983), «Напередодні» (1985), «Мамо, рідна, любима...» (1986), «Все перемагає любов» (1987, головний приз на фестивалі українських фільмів в Торонто, Канада), «Шлях до Софії» (1977), «Зона» (1988), «Вінчання зі смертю» (1992, приз за кращу екранізацію на кінофестивалі в Петербурзі)... Свою останню стрічку, «Богдан­Зиновій Хмельницький», режисер завершив у 2008 році.

З 1987 по 2004 рік Микола Мащенко керував Національною кіностудією ім. Олександра Довженка. І все життя, обіймаючи таку високу посаду й маючи за плечима солідні кінороботи, не переставав дякувати своїм наставникам.

«Моїм педагогом був великий, воістину народний актор Іван Олександрович Мар’яненко, — розповідав Микола Мащенко в інтерв’ю журналу «Кіно­Театр». — Лауреат Сталінських премій, професор. Та щоб потрапити до нього на курс, мені треба було здолати ще дві «фортеці» — небажання моєї матері, братів, сестер, щоб я «подався» в актори. А найстарший брат упросив навіть військкомат направити мене в Ленінградське військово­морське училище. Слава Богу, там я не пройшов через стан здоров’я. Доки тривав цей процес, підоспів час іти служити в армію. Від цього звільнялися лише призовники, які вступили в гірничі або в хіміко­технологічні інститути. Довелося їхати в Харків складати іспити до хіміко­технологічного інституту. Склав. Й одразу ж побіг до театрального інституту. Там на мене вже очікувала непереборна біда: вступні екзамени вже закінчилися, переможці конкурсу роз’їхалися по домівках. Про якийсь додатковий екзамен для ще одного бажаючого стати актором та ще без документів не могло бути й мови. Старенька секретарка, дізнавшись про всі мої митарства, просто змилосердилась наді мною. Покликала з бібліотеки Альберта Яковича Мамонтова, викладача сценічної мови... Він уважно вислухав мою програму, підготовлену до екзамену. Коли я наприкінці прочитав монолог Незнамова, як останню надію, — не міг стримати сліз. Насмілився глянути на нього. І диво — він витирав сльози. Ціна його сльози була для мене небесна: він умовив Мар’яненка, художнього керівника курсу, послухати мене».

Сьогодні наставнику Мащенку дякують уже його послідовники. Серед них — і Олесь Санін. «Він мені дуже допоміг з моїм дебютом «Мамая», і кожного разу, коли ми зустрічалися, хотів, щоб я грав Шевченка, у нього багато було різних планів...» — сказав Олесь Санін в інтерв’ю «Радіо Свобода». За словами Саніна, Мащенко хотів померти у Страсний тиждень. Бо тоді всі люди, що полишають цей світ, потрапляють до раю. Земне життя Миколи Мащенка завершилося у Чистий четвер...

ДОСЬЄ «УМ»

Мащенко Микола Павлович

Народився 12 січня 1929 року у

с. Мілуватка на Луганщині.

Український режисер, педагог, письменник, народний артист України.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії України імені Олександра Довженка, премії Ленінського комсомолу та Республіканської премії ЛКСМУ ім. М. Островського.

Нагороджений: орденом князя Ярослава Мудрого IV і V ступенів; орденом «За заслуги» І ступеня (2011), II ступеня (2008) III ступеня (1996); орденами: Трудового Червоного Прапора (1971), Дружби народів (1978); почесними грамотами Верховної Ради України (1990) та Абхазії (1971); Золотою медаллю НАМ України (2003); орденами Кирила і Мефодія (Болгарія, 1978).

Почесний громадянин міст Софії, Вершеця, Лома.

Помер 2 травня 2013 року. Похований на Байковому кладовищі.