Побиті вікна, понівечені меблі, залишки зварювальної техніки, металеві пластини, ванна і газова плита на подвір’ї — так виглядає нині домівка вчительки української мови та літератури Київського військового ліцею імені Івана Богуна Ніни Москаленко. Терор і нелюдські знущання над Ніною Іванівною, її мамою та неповнолітнім сином тривають більше року.
Причиною всього — земельна ділянка на Печерських пагорбах, на яких стоять нині вже залишки колись ошатної вчительської хати. «Коли мені казали «з вами буде таке, що ви собі і не уявляєте», я й подумати не могла, що дійде до звірства», — зі сльозами на очах пригадує Ніна Москаленко. «Я пережила війну, голод, але знущання цієї влади, мабуть, не витримаю», — приреченим голосом додає мама пані Ніни, 81–річна Ганна Михайлівна. Як людей викидають на вулицю з власного помешкання, а міліція і суди працюють на боці рейдерів, «УМ» побачила на власні очі.
«На нашій — не своїй землі»?
Вона приходить додому, де живе більше 30 років, побитими руками з останніх сил вiдчиняє зламану рейдерами хвіртку, ступає у свій колись розкішний сад, який нині більше нагадує попелище, і показує: «Тут колись було море квітів, полуниця, ми жили спокійно і щасливо. Тепер мене виселяють iз мого ж дому і ніде шукати захисту. Нещодавно побили так, що й руки не могла підняти...».
Оселя Ніни Іванівни стоїть на найвищій точці Печерська: з правої сторони Дніпро, як на долоні, ліворуч — вилискують під сонцем куполи церков, ще далі — статуя Батьківщини–матері. Земля тут дорожча за діаманти. Сотка коштує близько 100 тисяч доларів. Але вільну ділянку не знайдеш і за більші гроші. «За це місце мене й знищують. А я ж не відбираю чуже, а лише борюся за своє! Цю землю передавали в нашій родині з покоління в покоління. Чому дітям депутатів забирають найкраще, а мій син не може тут побудуватися і жити з сім’єю? Він що — другого сорту?» — зітхає Ніна Іванівна.
Жінка береться виполоти город, як раптом ловить себе на думці, що це не має сенсу: «Якби ви лише знали, як я втомилася: щодня приходжу з роботи і стукаю у власні двері, бо хтось постійно там зачиняється, не впускаючи мене. Якщо сказали, що вчительці тут не місце, мабуть, таки не місце. Живу без світла, газу, вівчарку Тіну — і ту взимку отруїли. Тепер розумію, що то було попередження: вбили тварину, прийшла весна — взялися і за нас».
Ще донедавна на свою скромну вчительську зарплату в півтори тисячі гривень Ніна Москаленко поставила нові двері та вікна, від яких сьогодні залишилися тільки рами: «Зруйнували все. Скільки разів я склила вікна взимку — вже й не порахуєш». Тепер подвір’я вміщає все те, що раніше створювало домашній затишок: газова плита, дубова шафа, ванна, стільці. В кімнатах залишилися тільки крісло і диван — як нагадування про останній візит рейдерів на минулому тижні. Молодики міцної статури без запрошення зайшли всередину будинку, залишивши від нього голі стіни.
Власниця хатинки, що загубилася між віп–палацами, розповідає: «Моїх сусідів спалили ще десять років тому. Тепер це земля екс–нардепа Василя Грицака, який до своїх гектарів хоче долучити ще й мої. Вперше відмовилася продавати ще в 1996 році. Тоді відчепилися, адже землі було багато. Тепер вона закінчилася — і взялися за мене. Вже й проект розробили: замірювали щільність ґрунтів, робили розмітки... А це ж наша земля з діда–прадіда».
Судом і «Беркутом»
Батьки Ніни Матвієнко заселилися в помешкання у Печерському районі Києва за адресою провулок Землянський, 14, ще в 50–х роках. Нині жінці належить 2/3 будинку. Власником решти є киянин Юрій Бабенко. Саме він, каже вчителька, у квітні 2012 року вимагав продати свою частку. Згодом її почали залякувати невідомі. А 13 грудня 2012 року Печерський райсуд столиці ухвалив рішення про виселення Ніни Матвієнко та позбавлення права власності на землю.
Феміда встановила, що на 1/3 будинку претендує племінник померлого чоловіка матері Ніни Іванівни. І хоча шлюб згодом було анульовано, суд визнав право власності за Сергієм як спадкоємцем другої черги. Далі на світ з’явився документ, виданий столичною нотаріальною конторою №6, згідно з яким Ніна Москаленко... і взагалі відмовилася від заповіту, за яким набувала права власності на будинок і землю, на користь держави. «Та чи я божевільна, щоб відмовлятися від свого дому?! — каже в серцях Ніна Іванівна. — Поки вони прикриваються племінником, ЗМІ пишуть, що моя земля цікавить значно помітнiших осіб. За однією з версій, за рейдерами стоїть заступник голови Державної мiграцiйної служби МВС України Василь Грицак. За іншою, землею цікавиться хокеїст Юрій Бабенко. Також згадують генералів МВС Станіслава Денисюка та Олександра Москальчука».
Зрештою, мабуть, не випадково міліція «шила» 48–річній вчительці дві кримінальні справи. За однією Ніну Москаленко звинувачували у смерті вітчима Івана Михайленка, який мав проблеми зі здоров’ям. Щоправда, днями прокуратура закрила справу за відсутністю складу злочину. За іншою правоохоронці інкримінують жінці завдавання тілесних ушкоджень одному з нападників, які посеред ночі вдерлися в будинок. Тоді, за твердженнями міліції, Ніна Іванівна розбила рейдеру голову. Сама вона цього не визнає: «Їм вигідно засудити мене на 5 років, бо тоді не зможу ні судитися, ні говорити. Це ціла організація, яка працює проти мене. Більше ста заяв до міліції не розглянуті досі, а правоохоронці щоразу лише спостерігають за цим бандитизмом».
Сусіди підтверджують: міліціонери — ще ті «захисники». На підмогу рейдерам зазвичай прямують цілі «вагони» людей у погонах: і міліція, і «Беркут», і хлопці в малинових беретах. На саркастичне запитання сусідів, чи не допомогти справитися із беззахисною жінкою, лише сухо кидають «да не беспокойся, все нормально будет с вашей училкой». А викликані пані Ніною міліціонери сидять в автівках, ніби це їх не стосується.
«Я пережила голод, війну, але знущання цієї влади, мабуть, не витримаю»
Ніна Іванівна приводить до ладу понівечені саджанці, зупиняється на мить, аби поправити волосся, спирається на лопату. Її погляд спрямований вдалину, на дніпровські пагорби: «Дивлюся на все це — і серце кров’ю обливається, бо глибоко в душі розумію, що не переборю їх. А просто здатися не можу — душа розривається».
Мати Ніни Москаленко Ганна Михайлівна, касир і фармацевт із 40–річним стажем, доживає останні роки у побитій рейдерами хаті на єдиному диванчику, який слугує їй і за ліжко, і за аптечку, і навіть за кухню: «Життя стало страшним. Я пережила голод, війну, але такого, як зараз, не бачила. Це ж моя власність, я прожила тут 30 років і сама заробила, а не держава мені дала! Вночі заварюють проходи, вийти не можна, третій раз відрізають світло, газ відрізали. То землю забирали, а тепер уже й власність на себе оформили. Бабі супу ніде зварити. Над нами просто насміхаються, і порятунку немає».
Будинок дістався пані Ганні від другого чоловіка — Івана Михайленка, який не мав своїх дітей, а тому дуже любив і Ніну, й онука Ярослава. «Весь час переживаю, чекаю, що щось трапиться, не можу заснути. Навчання інколи доводиться пропускати по місяцю. Але в коледжі підтримують, співчувають, якщо на щось збирають гроші, друзі скидаються за мене — допомагають, як можуть», — каже 17–річний студент факультету архітектури Київського коледжу будівництва, архітектури та дизайну Ярослав Москаленко.
«Пішла переоформлювати заповіт на Ніну, а вони мені кажуть: у вас, бабуля, паспорт неправильний. Як може бути неправильним паспорт? За що ж таке знущання? По якому такому праву незнайомі люди у присутності матері б’ють мого онука по голові, а міліція лише спостерігає? Раніше доярку судили за вкрадений літр молока, а тут гектари крадуть безкарно», — обурюється літня жінка. У Ганни Михайлівни постійно підвищений тиск, тремтять руки: «3 квітня прийшла адвокат рейдерів Дарія Рева і каже: «Бабушка, теперь я буду с тобой жить. Показывайте мою комнату». До чого ми дожилися? Ми повністю безправні, але ж це моя держава і в ній треба жити».
Останні з могікан
Приватний сектор на Печерських пагорбах біля Ботсаду — це казкова оаза для «обраних». Тих, хто їздить на останніх моделях найкрутіших автомобілів, рахує тільки «зелені» гроші, а задля отримання шматка землі не зупиниться ні перед чим. Це такий собі «острів» мармурових висоток, оздоблених коштовними статуями та розроблених у стилі останніх архітектурних течій і дизайнерських рішень. Будівництво нових розкішних палаців тут ведеться в режимі «нон–стоп», а ті, хто цьому заважають, вже наступного дня можуть опинитися на місці Ніни Москаленко — на вулиці.
Будинків–старожилів, які щодня ризикують бути викресленими з мапи столиці сильними світу цього, тут залишилося менше десятка. Колишніми власниками меншої частини будинку Москаленків, яка тепер належить хокеїсту Бабенку, була старенька сімейна пара. Літні люди не мали сил боротися з рейдерами і в 1996 році віддали свою частку хати в обмін на квартиру–«гостинку» на околиці Києва. З острахом чекають своєї черги й інші. «Після мене вони ж візьмуться за сусіда нижче», — переконана Ніна Іванівна.
Сусіди погоджуються: чекати захисту нізвідки. «Усі законні методи вичерпані. Міліція приїжджає, але абсолютно нічого не робить, — це те, що я спостерігаю постійно, — розповідає сусідка Марина Хіміч. — Правий той, хто має важелі». Пані Марина питає Ярослава, як мамине здоров’я, передає вітання і вказує на будинок навпроти свого, який теж стає жертвою рейдерства, втім дещо завуальованого: «Ми співчуваємо Ніні всім серцем, постійно збираємося, але зарадити нічим не можемо. Людей другий рік просто викидають на вулицю. Це якесь катування, проти якого ми безсилі...».
В будинку, на який вказує сусідка Ніни Матвієнко, живе 83–річний дідусь, якого сусіди звуть просто — Михайлович. А за декілька метрів височіє фешенебельний будиночок. Подейкують, він належить представникам партії «Батьківщина» і їхнiм родичам. На місці хати Михайловича власники планують звести ще одні хороми, однак уже тривалий час «вламати» дідуся ніяк не вдається. Тож одного дня, розповідають сусіди, пригнали підйомний кран, який щось копав поруч iз дідовим садом. Тепер під хатою пенсіонера урвище, куди по черзі сповзли сад, доповзає паркан, а згодом вочевидь сповзе і дід з хатою. На паркані, який ледь дихає на ладан, велика табличка: «Стій! Працює кран». Будівельники на контакт ані з сусідами, ані з журналістами не йдуть...
А тим часом Ніна Іванівна, проводжаючи зі свого подвір’я, гостинно пропонує каву, чай і зі сльозами на очах просить: «Ви тільки не кидайте мене, дітки. Буду молити Бога за всіх вас...».
