Шлях у режисуру для 75–річного Михайла Рєзніковича розпочався... з парадоксу. У театр він був закоханий змалечку, ще школярем не пропускав жодної прем’єри у Львівському ТЮГу і Театрі Заньковецької, а в дитячому санаторії у Брюховичах навіть сам організував драматичний гурток. «Мене захоплювала аура театру як видовища, — згадує він свої дитячі враження. — Коли з мороку раптом виникали обриси декорації, особливо коли це була казка, звучала музика і з’являлися актори. Як це було красиво і хвилююче!». Але життя склалося так, що після школи Рєзнікович вступив на фізичний факультет Львівського університету. Провчившись там три роки, він вирішив не опиратися тому, до чого завжди прагнула душа, і розвернути вектор свого майбутнього на 180 градусів. Нині, відзначаючи 75–річний ювілей, Михайло Юрійович святкує ще одну круглу дату — півстоліття у професії, яку називає дуже залежною і жорсткою. «Режисер — це професія, яка змушує говорити лише неприємності. «Не так, не виходить, давайте знову», — повторюєш це день у день», — зізнається Рєзнікович.
— Михайле Юрійовичу, я вам бажаю творчого довголіття, але не можу утриматися від неювілейного запитання. Чи є у вас хтось на прикметі, кому б ви зі спокійною душею доручили керівництво Театром Лесі Українки?
— Це проблема. Не можу вам назвати ім’я та прізвище, але я про це думаю. Для мене було шоком зникнення одного з найвідоміших театрів — БДТ... Пішов Чхеїдзе, призначили нового художнього керівника (Андрія Могучего. — Авт.), який від того, яким був цей театр, не залишить каменя на камені. Буду радий, якщо помилюся. Бо той напрям психологічного театру, який задав Товстоногов під час своєї каденції керівника БДТ, споріднений з російською й українською культурами. Я думаю, чому так відбулося... Гадаю, причина в тому, що Товстоногов, через свій характер, через обставини, працював тільки з одним поколінням акторів.
— І не виховав наступне...
— Так. А в результаті, коли він відійшов від справ, то молодшого покоління, яке б рухалося у цьому напрямі, у трупі майже не було. Але це його позиція. Він був певен, що театр повинен помирати після того, як його полишає лідер, і на його місці має виникати інший театр.
— Але до постановок у Театрі Лесі Українки молодих режисерів залучають не так уже й активно...
— Насправді це не так. Зараз у нас випускатиме виставу Дмитро Морозов, це молодий режисер, йому тридцять років. Олег Нікітін поставив комедію «Її безумні чоловіки», яка йде з величезним успіхом. Кілька вистав на сцені «Під дахом» поставила Оля Гаврилюк. Мабуть, такого має бути більше. Але з іншого боку, театр не фабрика, яка жене вал. А дуже складний творчий процес. У такому театрі, як наш, важливо, щоб рівень роботи режисера з артистами був хоча б трішки вищим, ніж те, що може зробити сам артист. Інакше режисер не знайде взаєморозуміння з хорошим актором. У Товстоногова взагалі майже ніхто, крім нього, не ставив. У Тумінаса вочевидь теж. У цьому сенсі я більш демократичний і намагаюся це втілювати. А взагалі, аби зрозуміти цю ситуацію, треба мати уявлення того, що відбувається на репетиціях. Якщо артист — творець, якщо він знає і вміє, а приходить режисер і говорить: «Піди сюди, а стань туди! Цю фразу скажи голосно, а цю тихо», то навіщо актору такий режисер? І тоді виникає бунт на кораблі. Чим вищий рівень театру та артистів, тим перспективи таких бунтів очевидніші.
— А як би ви оцінили стан сучасної української режисури? У чому її проблема, чого їй не вистачає?
— З режисурою в Україні ситуація катастрофічна. Якщо говорити про режисуру психологічну, ту, яка займається людинознавством, а не режисуру штукарську, як її називають, «туди–сюди». В обласних театрах з режисерами особливо сутужно, вистави, які вони ставлять, не тримаються в репертуарі, зникають через півроку після прем’єри. Але це ми так підійшли до проблеми театральної освіти. Це дуже болісна тема, якою, на жаль, ніхто не займається. І у п’ятнадцяти міністрів культури, які змінилися за роки незалежності, для того, щоб зрушити її з місця, також не знайшлося чи часу, чи бажання. А ще важливо, щоб режисер підійшов театру. І щоб після його вистави був післясмак, щоб сказали, у першу чергу актори: «Так, це цікавий режисер». Адже артист сьогодні — не кріпак, хороший артист не працюватиме з будь–яким режисером. У нас у театрі був прекрасний актор Віктор Добровольський, народний артист Радянського Союзу. Я не називатиму прізвище режисера, у виставі якого Добровольський мав грати головну роль. Так ось, цей режисер на першій репетиції заявив: «П’єсу ставитимемо потім, а сьогодні давайте ставити поклони». Добровольський із постановником, який починає з поклонів, працювати відмовився.
— Як ви прокоментуєте статистику, що з десяти випускників режисерського факультету в професії залишається двоє–троє? І де починати цим двом–трьом, якщо до театрів новачків беруть украй неохоче?
— Статистика справді така, і я до неї ставлюся спокійно. Режисер — це не масова професія. А щодо початку творчої кар’єри, то театри ж існують різні. От Дмитро Морозов, який навчався у мене, спершу поїхав до Білої Церкви, поставив там виставу, був другим режисером у нашому театрі, зараз отримав самостійну роботу. Це природний процес. Не кожен молодий режисер може працювати з майстрами, це складно, але ж існують інші трупи. Хоча є й протилежні приклади. Коли ми влаштовувати читки німецької драматургії, то запрошували режисерів, у тому числі й молодих, із різних міст. Колись у «Літературній газеті» виходила рубрика «Якщо б директором був я». Так ось, якби я керував культурою в країні, то робив би інакше, початківцям можна пропонувати інші шляхи, інші варіанти. Але я відповідаю за свій театр.
— А за своїх випускників ви відповідаєте?
— Не за всіх. Бо це залежить не тільки від мене, а й від них. У мене був один учень, обдарований, я його навіть у театрі залишив, та він пішов. Займається зараз антрепризою. А нещодавно на кафедрі, коли ми розподіляли навантаження, лаборант із приводу моїх п’ятьох студентів зауважила: «Та у вас усе одно залишиться двоє». І це справді так. У стосунках викладач—студент дуже важливий зворотний зв’язок, який маю забезпечувати не лише я. Пригадую, коли вступав до інституту, то конкурс на режисерський факультет був сто людей на місце, зараз — два з половиною абітурієнти. Ось у цій статистиці також відповідь на запитання про рівень нашої режисури. Мені подобається, як Лев Дуров відгукнувся про Ефроса, назвав його «генієм дійового розбору». А сьогодні важко знайти режисера, який би міг у подробицях із п’єси вилучити вчинки. І це також серйозна проблема.
— У вашій біографії є цілий розділ, присвячений телевізійним фільмам. Чому ви зараз не знімаєте?
— По–перше, зараз мене ніхто не запрошує. А по–друге, цей процес вимагає багато часу. Я справді поставив кілька телевізійних та кінострічок і на студії Довженка, і на скромнішій нашій студії. Це було цікаво. Головним серед мого кінодоробку вважаю фільм «Дощ у чужому місті» за Даниїлом Граніним, у якому знімалася Людмила Зайцева. Але все одно цікавіше приходити в театр і починати щось робити. Тут знову доречно згадати про те, що режисер — професія жорстока. У перемоги — сто батьків, поразка — сирота. Режисер починає п’єсу — він уже приречений, чи на поразку, чи на перемогу.
— Михайле Юрійовичу, розкажіть про вашу політичну діяльність, чим займаєтеся як депутат Київради, над чим працюєте, що лобіюєте?
— Я б не називав цю діяльність політичною, після 2005 року політикою не займаюся — кожен повинен робити свою справу... А в Київраді я намагаюся допомагати людям, які опікуються культурою в місті. Зі ста двадцяти депутатів Київради культуру представляю я один. Відчуваю себе у меншості, треба ще хоча б двох представників від культури. Власність, земля, оренда — це дуже важливі проблеми, які доводиться вирішувати керівникам мистецьких інституцій. І все це замішано на людських долях, тому треба, щоб те чи інше рішення було не лише справедливим, а й корисним. Наведу вам такий приклад. Депутат я уже шість років, і тільки зараз ми отримали папір, який засвідчує, що земля під театром належить театру. Займалися цим шість років, долали шалені бюрократичні бар’єри й ось нарешті дочекалися — уявляєте?
— Як людина з Київради, може, проллєте світло на те, коли ж нарешті добудують Театр на Подолі, який обіцяли відкрити ще рік тому?
— Що я можу сказати? Втішних новин немає. Починали його будувати при одному мерові, потім був інший... А взагалі те, що у Києві після війни побудовано тільки одне театральне приміщення, це Театр ляльок, і переобладнали Театр на Лівому березі— це, звичайно, не може не засмучувати.
Народився 26 квітня 1938 року в Харкові.
Український театральний режисер, генеральний директор–художній керівник Національного театру імені Лесі Українки (з 1994 року).
Професор Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка–Карого, дійсний член (академік) Академії мистецтв, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Закінчив режисерський факультет Ленінградського інституту театру, музики і кіно (курс Георгія Товстоногова).
У Театрі імені Лесі Українки поставив близько 50 вистав, серед яких — «У полоні пристрастей» Лесі Українки, «Наполеон і корсиканка» Іржі Губача, «Дон Кіхот. 1938 рік» за Булгаковим та Сервантесом... Працював у театрах Росії, Китаю, Болгарії, Ізраїлю, Угорщини...
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
