Посиденьки в селі Куповате.
Їх називали смертниками. З міліцією виловлювали по лісових шляхах та поліських болотах, не пускаючи до рідних хат. А вони, лише їм відомими партизанськими стежками, через Білорусь, в обхід усіх блок–постів, поверталися до місць, де закопана їхня пуповина. Бо вела їх одвічна правда поліщуків: «Де народився, там і помирати треба».
І ось парадокс: більшість із їхніх однолітків, кого тоді, у 1986 році, відселили в сусідні райони, давно вже пішли за межу. А вони живуть. По кілька на село, самі на цілий світ. Тримають худобу, город, захищаються від вовків та диких кабанів. І свято сповідують іще один свій життєвий принцип: «Хоч зібрався помирати — а поле виори». Саме вони, самосели Чорнобильської зони відчуження, стали героями фотоальбому «Обличчя Чорнобиля», який не так давно побачив світ.
Тоді, наприкінці 80–х, до своїх осель повернулося більше тисячі самоселів. Їм у прямому сенсі довелося виживати: у селах не було електрики, газу, все доводилося робити самотужки. Але вони не скаржилися. Із сусідньої Білорусі приводили худобу, піднімали господарства, відвойовували свій життєвий простір у хижаків. «Комусь потрібно було довести, що жити тут можна, працювати, навіть дітей народжувати. Зрадником Батьківщини ніколи не була і не буду, виїду із села після смерті», — писала у своїй пояснювальній записці колишня голова Куповатської сільради Софія Безверха.
«Це такий тип людей, яких люди асфальту, може, і не зрозуміють. Тут кожен персонаж по суті є героєм. Скільки їм всього довелося пройти, пережити, щоб повернутися до рідного дому, де він народився, виховався. Це — їхній вибір, але він вартий поваги», — говорить один з авторів альбому, професійний фотохудожник Антон Бородавка. Разом зі своїми друзями він уже не перший рік їздить у Зону, спілкується із самоселами, і кожного разу відкриває їх для себе по–новому.
«У селі Куповате ми познайомилися з бабою Анею. У неї таке життя було, що не приведи Боже: єдиний син помер у два роки, все життя у неї сестра на плечах — її побили старовіри, за те, що завагітніла після зґвалтування, вона ходити не може, то баба Аня її тягає на плечах. Вона і свого дядька все життя витягала на плечах — той iз війни повернувся без ніг, прожив більше 90 років. І вона про все це говорить з усмішкою. В неї стільки енергії! Їй 80 років, а вона на велосипеді мотається по капусту, по самогон, ще по щось, пісні співає і просто радіє життю. Коли я бачу, як людина в місті виходить з офісу і каже: «Як я стомився», то я собі думаю: «Скажи про це бабусі Ані...» — усміхається Антон.
Серед улюблених персонажів Антона і дід Сава Абражей із дружиною — єдина родина, яка повернулася в десятикілометрову зону. «Дід Сава взагалі непересічний персонаж, він усю свою пенсію, всю допомогу витрачає на корм поросятам, курям, гусям. Він об’єднав кілька дворів, зробив загорожі, щоб кабани не забігали. У нього здоровенний город, він може зловити дикого кабана і годувати його, як свійського. У нього кожного дня є завдання і є мета в житті. Він усю Зону об’їздив на велосипеді, хоча сам уже в досить солідному віці», — згадує фотограф.
Альбом дає можливість не лише зазирнути в очі цим людям, а й почути їхню нехитру правду — фоторозповідь про кожного персонажа доповнена прямою мовою: спогадами про те, як тут жилося, як добиралися до рідних домівок, що зараз найбільш хвилює цих людей. «Кажуть, що ми самосели. А насправді ми — корінні жителі цієї землі. Тут народилися, тут прожили довгі роки, тут і помремо. Я знаю тут кожен сантиметр землі. І ця річка для мене рідна. Пам’ятаю, як від німців рятувалася, так перепливла річку. А Чорнобиль був не менш страшний, але і його пережили, і на рідній землі живемо», — розмірковує Ольга Прищепа з села Теремці.
Вони не нарікають на життя, на побутові незручності. Вони живуть так, як з діда–прадіда жили їхні предки. І лише час від часу проскакує у їхній мові усвідомлення, що держава чим далі, тим більше забуває про них, закриває очі на їхнє існування. «Із забезпеченням тепер погано. Раніше про нас пам’ятали, автобуси возили нас на великі свята до Іллінської церкви, автомагазин частіше їздив, медицина цікавилася. Тепер усе набагато гірше. Наче немає нас...» — з болем каже Наталя Меланич із Оташева. «Людей майже не лишилося, ні худоби своєї, транспорту теж немає. Ходимо один до одного в гості, так і розважаємося. Вдень є що робити, а вночі слухаємо, як вовки виють», — додає Анна Чала із Теремців.
У багатьох із них поза Зоною є діти, онуки, але... «У мене син у Києві живе, кличе до себе, але я не хочу їхати. Може, я там заважати йому буду», — каже Анна Чала. А бувають й інші випадки. «Одна бабця, коли ми до неї приїхали, нас попросила: «Я вам дам гроші, тільки привезіть мені дров — не хочу помирати в холоді». Мені стало страшно від таких слів, — розповідає Антон. — Потім з’ясувалося, що в неї в Києві дочка працює слідчим. Ми зателефонували дочці, але вона два слова сказала і не захотіла з нами розмовляти. Ми вийшли на главк, і за деякий час нам доповіли, що в бабці вже й електрика є, і котел працює. Уже заради цього варто було туди їхати й робити цей альбом».
Фотоальбом «Обличчя Чорнобиля» вмістив фото майже тридцяти жителів Зони відчуження. Географія охоплює практично всю Зону: Ладижичі, Новошепеличі, Оташів, Куповате, Опачичі, Ільїнці, Теремці, Паришів, Чорнобиль. Поряд із прямою мовою самоселів про їхнє життя тут розміщено статистичні дані, цитати із газети «Правда» за 1986 рік, доповідні записки та інші унікальні документи, які разом складають щемливу картину трагедії людей, вирваних із рідних місць. «Цим альбомом ми хотіли привернути увагу не лише до цих людей, а й до Зони відчуження загалом. Нинішнє покоління дітей не розуміє, що таке Чорнобиль і що таке радіація. А ще ж років п’ять, і з тих людей практично нікого в живих не залишиться — вік уже такий. І все почне забуватися. А цього забувати не можна», — говорить Антон.
Фототрилогія про Зону відчуження стала для її авторів чимось більшим, ніж просто мистецький проект — крім Антона Бородавки, цією ідеєю загорілися журналіст Максим Павленко та відомий києвознавець Олександр Анісімов. Останній як журналіст iз перших днів після трагедії їздив у Чорнобиль, писав про ліквідаторів, про життя в Зоні, пізніше познайомився із самоселами, знімав про Зону телепрограми. Поштовхом до реалізації проекту стала поїздка закинутими школами, дитячими садочками, піонерськими таборами, де серед залишених речей часто траплялися дитячі іграшки. І випадково кинута провідником фраза: «Кожна лялька має своє обличчя». Саме зображення цих дитячих іграшок як контраст між життям і спустошенням лягли в основу першого фотоальбому — «Ляльки Чорнобиля», який вийшов чотири роки тому і поклав початок трилогії. На жаль, другий альбом Олександр Анісімов уже не побачив — минулого року важка хвороба забрала його з життя.
Для самого Антона Зона відчуження теж стала важливою частинкою його життя. «Я вперше туди приїхав років у 18, студентом, у складі японської телегрупи носильником штатива. Коли їхав, прагнув побачити мутантів чи ще щось таке, про що ми знаємо по грі «Сталкер» чи з розповідей про різні аномалії, які поширюють ЗМІ. Ми тоді об’їздили практично всю Зону і я думав, що це — все: галочка стоїть у звіті, що я там був, і з мене досить. А десь за місяць у мене щось під лопаткою засмоктало і знову почало туди тягти. І так вийшло, що з того часу я практично щороку буваю в Зоні, а останнім часом — по кілька разів на рік».
Зараз він готується розпочати роботу над третім альбомом — «Дороги Чорнобиля». Хоча — не все так просто. Трилогія — це проект небайдужих людей, які роблять усе за свої кошти. «Одна поїздка в Зону обходиться у 2–3 тисячі доларів. А таких поїздок треба кілька. Цей альбом мені допомогли видати Тарас Матушевич, мої друзі з Москви, які побували в Зоні, саме видавництво. Підтримують нас організаційно і музей «Чорнобиль», і наш добрий друг Олександр Вікторович Наумов, колишній ліквідатор. Але якщо перший альбом ми підготували за рік, то на другий пішло п’ять років. А коли буде третій, передбачити важко», — ділиться Антон.
І все ж, за першої нагоди, він знову візьме фотокамеру і вирушить у Зону — туди, де життя і люди є такими, як вони є. Справжніми. Без ретуші.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
