Миті, зупинені нейрохірургом

Його ім’я шанобливо вимовляють не тільки колеги–нейрохірурги й сотні поставлених ним на ноги прикарпатців, а й мешканці інших регіонів держави. Рівень надання медичної допомоги в очолюваному Юліаном Худецьким нейрохірургічному відділенні Івано–Франківської обласної клінічної лікарні, за оцінками фахівців, — один із найвищих на теренах Західної України. Тому сюди приїжджають «планові» пацієнти звідусіль, довіряючи свій головний мозок (якщо немає іншої ради, крім оперативного втручання) скальпелю нейрохірурга Худецького. Жертви численних дорожньо–транспортних пригод — теж лягають на його операційний стіл.

Без поспішності та протекції

Оперує він давно і з дуже високим відсотком надійності, проте на запитання щодо кількості врятованих людей точної відповіді не знає. «До нас часто потрапляють пацієнти у дуже важкому стані, на межі життя і смерті. І за кожного з них, настільки це можливо, боремося до останнього, — пояснює завідувач відділення. — Людина — це особливий світ, який ми зобов’язані рятувати. Та трапляються ситуації, коли найкваліфікованіші нейрохірурги виявляються безсилими перед фатальним збігом обставин. У нас є пацієнти, котрі лежать без свідомості по місяцю й більше. Не всіх їх, на жаль, можемо повернути до життя. І, повірте моїм словам, кожен такий випадок залишає мітку на серці. Скількох людей прооперував особисто? Статистики не веду. У відділенні за рік проводимо близько півтисячі операцій, і донедавна третину з них робив я. За підсумками сорока років безперервної практики, мабуть, набереться чимало».

Шлях до нейрохірургічних вершин він долав крок за кроком — упевнено, без поспішності і протекції. Народився у селі Угорники, неподалік прикарпатського містечка Отинія і першим із давнього хліборобського роду Худецьких одягнув бiлий медичний халат. Щоправда, не відразу і не в надто молодому віці. Спершу здобув у профтехучилищі фах слюсаря–ремонтника промислового устаткування (це згодом стало у пригодi при власноручному виготовленні медичних інструментів). Три наступних «строкових» роки служив в армії сержантом спецохорони ракетних установок і ще два роки після демобілізації працював в інструментальному цеху Івано–Франківського заводу «Промприлад». Інтернатуру місцевого медінституту закінчив у 30–річному віці за спеціальністю «Хірургія». Відтоді не розлучається зі скальпелем, із фотоапаратом — також. Та про захоплення дещо згодом.

«Миттєве втручання рятує життя»

— Юліане Прокоповичу, розумію, що простих операцій у нейрохірургії немає, та все ж, мабуть, були дуже складні чи надто тривалі в часі, які запам’яталися найбільше.

— Кожна операція — особлива медична історія, зі своїми неповторними нюансами, а робота хірурга, нейрохірурга й поготів, — це, я сказав би, як мистецтво. Складність операції не визначається її тривалістю. Тут усе залежить від кваліфікації людини зі скальпелем. Коли працюєш чимало років, то багато що оцінюєш з першого погляду і не робиш жодного зайвого руху.

Візьмемо простіший приклад. Костюми вміють шити сотні кравців, але один довго морочиться, поки сяк–так піджене свій виріб під фігуру клієнта, а інший після двох примірок видає ідеально припасовану обновку. Професіонала видно у будь–якій сфері діяльності. Аби ним стати, хірургом зокрема, треба мати високий рівень спеціальних знань і витратити певний час для набуття досвіду.

— Багатьох своїх пацієнтів перед операцією, як стверджують ваші колеги, підбадьорюєте фразою: «Я не Бог, але постараюся зробити все можливе». Це — афоризм когось зі світил медицини, котрого ви намагаєтеся наслідувати?

— Чесно кажучи, ніде в літературі не зустрічав такого вислову. Зрештою, суть не в афористичності. Коли нейрохірург отримує позитивний результат за величезних ризиків, які бере на себе, — це стан особливого задоволення. При важких травмах голови, коли осколки черепа пошкоджують великі судини, часто виникає така кровотеча, що за хвилину–другу людини може не стати. І лише миттєве віртуозне втручання хірурга рятує життя.

Можу впевнено стверджувати, що українські нейрохірурги не поступаються кваліфікацією колегам із розвинених країн Заходу. Відстаємо в одному — технічному оснащенні. Там воно набагато досконаліше, що забезпечує вищі стандарти лікування в їхніх клініках. Щоправда, останніми роками і ми намагаємося йти в ногу з часом, впроваджуючи передусім новітнє діагностичне обладнання.

— Ви вже розміняли восьмий десяток, і ваша понад 40–річна медична практика просто викликає захоплення. Та чи «не просять» мозок і руки тривалішого відпочинку, ніж визначено трудовим законодавством?

— Чи збираюся я прощатися з нейрохірургією? Поки що ні. По–перше, в нашій країні необхідність працювати залишається вмотивованою зазвичай доти, поки дозволяє здоров’я. Нас не можна порівнювати з колегами із заможних держав. Там нейрохірурги, реаніматологи, хірурги серця й легень вважаються медичною елітою і мають оплату праці в середньому в 13–14 разів вищу, ніж, скажімо, працівники освіти. Тому на пенсію вони виходять забезпеченими за найвищим розрядом і на всі сто відсотків упевненими в завтрашньому дні. Зрештою, мені поки що важко уявити себе поза нейрохірургічним відділенням.

«Дарую світлини друзям»

Мій співрозмовник зізнається, що має інший, випробуваний десятиліттями й набагато ефективніший рецепт зняття стресів, ніж цілими днями бити байдики на заслуженому відпочинку. Це — спілкування з природою й пейзажні фотографії. Каже, що нікому не нав’язує свого захоплення, але радить знайомим брати на заміські прогулянки нині всім доступний фотоапарат і фіксувати не лише пікніки, а й красу довкілля.

Про фотографа Худецького, звісно, відомо меншому колу осіб, ніж про Худецького–нейрохірурга, хоча нещодавно він продемонстрував землякам свою вже четверту персональну фотовиставку. В його роботах і натяку немає на сюрреалістичні сюжети, постановочні кадри чи комп’ютерні «вдосконалення». За допомогою фотокамери автор здебільшого фіксує дивовижне і не всіма помічене життя довколишнього «німого» світу. У його колекції чимало світлин, виконаних методом мікрозйомки, тому на них добре видно і діамантові переливи ранкової роси на смарагдовому листі, і неймовірний спектр квіткових відтінків. На жаль, усього цього ніяк не може передати чорно–білий формат газетної шпальти.

— За висловом Гіппократа, лікар лікує, природа зцілює. Лікаря вочевидь — також. Принаймні спілкування з довкіллям для вас, наскільки я зрозумів, — справа приємна і корисна. Коли це вам відкрилося?

— Давно, та з кожним наступним роком я відкриваю для себе якісь нові грані природи і не перестаю дивуватися її досконалості. Мабуть, погляд на довкілля через видошукач фотоапарата загострює увагу на деталях, яких би за інших обставин, певне, й не помітив. Я не шукаю у природі якихось вражаючих ракурсів чи запаморочливих аномалій. Усе значно простіше і складніше водночас — треба налаштуватися, так би мовити, на одну хвилю з природою і спробувати зупинити якусь мить цього бездоганного процесу розвитку. Дуже люблю фотографувати квіти, які впродовж доби і від перемін погоди можуть по кілька разів змінювати свій «настрій» і відтінки кольорів. Приваблює екзотична флора. Під час щорічних відпусток намагаюся потрапити в одну із середземноморських країн, особливо — в Іспанію. Звідти також маю чимало цікавих світлин.

— Карпатські гори не оминаєте?

— Гріх не милуватися привабливими ландшафтами нашого краю. Хоча в Карпати вибираюся не так часто, як хотілося б. Була ідея поспостерігати за змінами антуражу карпатських гір у всі чотири пори року — від пробудження природи ранньої весни до зимової «сплячки». Зробив кілька вдалих знімків, проте до завершення циклу руки так і не дійшли — бракує вільного часу. Зима, між іншим, дуже цікава пора. І не тільки засніженими пейзажами. Та короткий світловий день і напружений графік роботи не дозволяють мені поки що реалізувати цей задум.

— У вашому творчому доробку майже немає портретних знімків, несподіваних фрагментів із людського життя. Цей метушливий світ вас не цікавить?

— Якось так склалося, що став натуралістом, захопившись зйомками природи, і багато чого ще не довів до пуття саме в цій «спеціалізації». Критичних оцінок мистецтвознавців та метрів художньої фотографії не боюся, позаяк віддавна і дотепер підкреслюю свій суто аматорський статус. Раніше й гадки не мав виставляти свої роботи на загальний огляд. Та майже всі, хто бачив мою приватну колекцію, радили показати її ширшому колу прикарпатців. Це й стало приводом для персональних виставок, доброзичливо сприйнятих відвідувачами.

На прощання Юліан Прокопович несподівано запитав: «А ви знаєте, що я роблю з більшістю своїх світлин, які вважаю вдалими?». — «А й справді, що ви з ними робите?». — «Із задоволенням дарую друзям, — посміхнувся він у відповідь. — Нехай і вони бачать те, що відкрилося мені з благословення матінки природи».