Єврейські селяни на польових роботах. Херсонський округ, 1927 р. Фото з архіву Джойнта.
Де можна побачити єврейських чоловіків і жінок із лопатами і граблями, на тракторах, комбайнах, сіножатках? Звісно ж, на виставці, що днями відкрилася в Національному музеї Тараса Шевченка. Виставка, що триватиме до 28 квітня, зветься «Євреї на землі: Агро–Джойнт та сільськогосподарські колонії Південної України у 1920—1930–ті роки». Тут представлено пам’ятки, картини, фото й архівні документи про єврейські сільськогосподарські поселення на теренах України від середини XIX століття до кінця 1930–х років, а також свідчення про репресії і розгром цих колоній у роки Великого терору. Виставку значною мірою створено на матеріалах книги Михайла Міцеля «Остання глава»: Агро–Джойнт у роки Великого терору», утім тут є сільськогосподарські знаряддя півдня України початку ХХ століття з колекції Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», експонати з колекцій Вахтанґа Кіпіані та Ігоря Гольфмана, а також документи з архіву дисидента Йосифа Зісельса.
«Трагедій на нашій землі було стільки, що страшно, — нагадав на відкритті виставки директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Києво–Могилянської академії Леонід Фінберг. — Та наші молодші колеги запевнили, що не слід будувати виставку лише на трагедії, варто показати, як люди допомагали одне одному».
«У 1921—1922 роках Джойнт виділив 3.600.000 доларів для програми на позаетнічній основі», — розповідає дослідник історії Агро–Джойнта, свого часу український, а нині американський історик Михайло Міцель. Жителів півдня України рятували від голоду разом із Американською адміністрацією допомоги (АРА). «2 мільйони дітей та дорослих, у тому числі 800 тисяч євреїв, отримують щодня миску супу, — писав директор Агро–Джойнта на радянських теренах Йосиф Розен у вересні 1922 року. — Ми повинні врятувати всіх, хто може бути врятований». «Знаний історик Жанна Ковба називає такі прояви «людяністю у безодні пекла», — каже Леонід Фінберг. — Коли люди, всупереч діям влади, намагалися допомагати один одному, рятували інших. Вдумайтесь у ці цифри: у 1922 році Агро–Джойнт роздавав у різні місяці до 10 мільйонів тарілок супу, завдяки яким, я впевнений, вижили сотні тисяч людей».
Однак самі працівники Джойнта часом гинули, розподіляючи допомогу в «гарячих точках». Єрусалимський вчений Михайло Бейзер, працюючи в архіві Джойнта в Нью–Йорку, дослідив, як улітку 1920 року в Україні будьонівці вбили професора Єврейської теологічної семінарії Ісраїля Фрідландера та реформістського рабина Бернарда Кантора, які прибули, щоб передати кошти постраждалим від погромів євреям.
На початку 1920–х років Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет «Джойнт» вирішив підтримати відновлення єврейських колоній Південної України й уклав угоду з урядом СРСР. У червні 1924 року він утворив агрономічну корпорацію — Агро–Джойнт, що всіляко допомагала поселенцям — фінансово, кадрово, технічно. А поселенцями ставали бідні безробітні містечкові євреї з України, Білорусі й півдня Росії. Працівники корпорації навчали їх працювати на землі і забезпечували знаряддями, технікою, водопостачанням і зрошенням, допомагали збудувати простенькі будинки, насадити сади й виноградники та облаштувати сироварні, надавали позики для придбання насіння й худоби, будували школи і лікарні, сиротинці. У листопаді того ж року Агро–Джойнт уклав угоду з урядом СРСР, від імені якого виступав КОМЗЕТ — Комітет із земельного устрою трудящих євреїв. Спершу Американський єврейський розподільчий комітет виділив Агро–Джойнту 400 тисяч доларів для землеустрою першої тисячі родин.
«Досвід взаємовиручки і відкриття землеробської культури одним народом для іншого показує, як ми, можливо, можемо моделювати стосунки між народами надалі, — каже завсектором Національного музею Шевченка Тетяна Чуйко. — У поезії Тараса Шевченка ми часто знаходимо думку, що майбутнє є у тих, хто знає минуле. Тут представлені хвилюючі роботи Марка Епштейна. Пригадую роботу з іншої нашої виставки — Юрія Судаленка, його експресіоністську роботу «Тарас Шевченко допомагає бідній єврейській родині». Спадок 1930–х і Судаленка, і Епштейна можемо тепер прочитати не лише у вимірі історії мистецтв, а й у глобальному історичному контексті».
Утім керівництво УРСР не надто вітало створення на Херсонщині та Одещині єврейських колгоспів, а в Криму проти єврейських колоній виступали татарські компартійці. Отож, як пише Михайло Бейзер, аби загладити конфлікт, чи не чверть бюджету 1926 року Агро–Джойнт передав на облаштування татарських господарств. Невдовзі велика економічна депресія призвела до скорочень у фінансуванні проектів Агро–Джойнта. У 1930–му корпорація перестала опікуватися поселеннями на півдні України, зосередившись лише на колоніях Криму, що перебував тоді у складі Росії. У єврейських колоніях, як і в українських колгоспах, відбирали все зерно, разом iз насіннєвим. За даними Одеського обкому компартії, у березні 1933–го єврейський Калініндорфський район був одним із найбільш вимираючих в області. Через голод чимало єврейських поселенців перебралися з колгоспів до міст.
Поза цим, як зазначає Михайло Міцель, скарбник Джойнта Евелін Моррісей, яка в 1936–му відвідала Україну, побачила, що колонії діють. За кільканадцять років в Україні і Криму створено їх 215, для них закуплено в США і передано тисячу тракторів, 100 насосів для артезіанських колодязів, чимало комбайнів, силосорізок, автомобілів і вантажівок. 27 січня 1937 року Йосиф Розен у Нью–Йорку повідомив керівництву Агро–Джойнта, що майже всі єврейські колонії півдня України та Криму вже зміцніли і можуть життєдіяти без дотацій із США. Дивно, утім за роки праці в СРСР пан Розен зберіг довіру до радянського слова, і тішився, що нова радянська Конституція обіцяла рівні права всім громадянам. До осені 1937–го він виробив план передачі всієї інфраструктури Агро–Джойнта радянському Товариству із земельного устрою трудящих євреїв.
Утім насувався Великий терор. 22 квітня 1937–го НКВС у Дніпропетровську за наказом «згори» почав «розробляти» справу «Мімікрія», де серед «ворогів» опинилися лікарі–біженці та уповноважений Агро–Джойнта в Україні Борис Ханіс. А 31 липня Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило наказ НКВС СРСР № 00447, що велів остаточно розправитися з куркулями та іншими «антирадянськими елементами» — так офіційно розпочався Великий терор. У лютому–березні 1938–го було арештовано персонал Дніпропетровської і Сімферопольської контор Агро–Джойнта — інженерів, юристів, бухгалтерів, агрономів, а також чимало колгоспників і запрошених на роботу в СРСР лікарів–біженців iз нацистської Німеччини. Вони були звинувачені у співпраці із «контрреволюційною організацією, створеною директором Агро–Джойнта доктором Розеном». Багатьох із них розстріляно. Водночас було ліквідовано і національні райони. Єврейські колгоспи, позбавлені спеціалістів і лідерів, не змогли розвиватися далі.
Директор Агро–Джойнта Йосиф Розен перебував у головному офісі у Парижі. Дізнавшись про репресії, приїхав до СРСР, аби хоч чимось допомогти тортурованим працівникам своєї розгромленої корпорації. «Пан Розен, — у нас про нього є окремий стенд, — будучи громадянином Сполучених Штатів, намагався рятувати людей — розповідає Леонід Фінберг. — Він знав, що «у Сталіна руки в крові по лікті», однак писав до НКВС, що готовий віддати свій американський паспорт, щоб допомогти людям, яких посадили за грати».
Йосиф Розен народився у Москві, був засланий до Сибіру за участь у РСДРП, а в 1903–му емігрував до США, де продовжив сільськогосподарську освіту, здобувши ступінь доктора агрохімії. Виводив нові сорти культур, заснував у Штатах агроцентр із філіями в Харкові та Катеринославі (так за царя називався Дніпропетровськ). У 1921–му Джойнт призначив Розена своїм представником у Росії, аби допомогти євреям, погромленим у час революції і війни. У 1924–му Розен очолив Агро–Джойнт. Як зазначає ізраїльський дослідник Михайло Бейзер, НКВС побоявся арештовувати Розена і навіть дозволив приїхати до СРСР і роздати допомогу родичам репресованих.
«Одна з цілей нашої роботи — відновити прізвища із забуття, — розповідає автор книги «Остання глава»: Агро–Джойнт у роки Великого терору» Михайло Міцель. — Ми працювали над книгою вісім років. Нам допомагали архівісти, історики, бібліотекарі з різних країн — України, Росії, Чехії, Ізраїлю, США». Історик працював у архівах СБУ та Федеральної служби безпеки РФ і мав на меті показати на різних щаблях, під різним кутом різні аспекти Великого терору 1937 року, який закарбувався в пам’яті поколінь і впливає на сьогодення. «У книзі представлено всі характерні риси Великого терору, — каже пан Міцель. — Це, зокрема, система квазіправосуддя, зафіксована в протоколах Комісаріату внутрішніх справ. Уважний читач на підставі аналізу матеріалів зрозуміє, що «зізнання» вибивалися, коли людей катували». Один з яскравих прикладів розправи — це доля родини «ворога народу» — уповноваженого Агро–Джойнта по Україні Бориса Ханіса. Його самого вбили, його дружину Сіму Соломонівну на вісім років ув’язнили у «виправних таборах», старшого сина розстріляли, а меншого віддали в дитячий будинок.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
