Марчук потрапив під ПРЕС-секретаря

 «Перекіс абсурду»

      У червні Фонд «Демократичні ініціативи» і Центр «Социс» провели соціологічне опитування, яке засвідчило різке (в порівнянні з попереднім місяцем) падіння довіри до всіх силових структур. Найбільше цей показник знизився у Збройних сил — на 18 відсотків (у СБУ — на 13, у МВС — на 12 відсотків). Міністр оборони Євген Марчук зі своїми мінус 47 відсотками — на другому місці після голови президентської Адміністрації Віктора Медведчука (мінус 52 відсотки), а в порівнянні з травнем узагалі попереду всіх українських політиків: місячне погіршення — на 8 відсотків.

      Лише травневими вибухами на мелітопольских артскладах таке зниження рейтингу не пояснити. Виною цьому — вся так звана реформа Збройних сил України. Тут і прийнятий Верховною Радою та підписаний Верховним Головнокомандувачем закон про скорочення армії до кінця нинішнього року на 70 тисяч чоловік. («В Україні немає чітко визначених критеріїв, якою повинна бути військова організація держави, у яких пропорціях повинні перебувати складові цієї організації», — відкоментував останні сплески армійської «реформи» секретар парламентського Комітету з питань нацбезпеки й оборони, депутат-«нашоукраїнець» Георгій Манчуленко.) Тут і спроба вигнати з «Царського Села» в Боярку вихованців Київського військового ліцею ім. Богуна в розпал вступних іспитів. «Відбувся перекіс, абсурд сформувався, — заявив з останнього приводу в телепрограмі «Саме той» наприкiнцi червня глава Міноборони Євген Марчук.

      Міністр, мабуть, мав на увазі непотрібність ліцею в тому місці (на Печерську) і з тією кількістю курсантів. Тільки, здається, «абсурд перекосило» в умах затятих «неореформаторів» та їхніх підспівувачів із числа військових журналістів. Один із них, Володимир Горішняк, у газеті «День», яка завдяки родинним зв'язкам стала вже майже армійською, дописався до того, що в Боярку богунівців потрібно перевести для «оздоровлення», адже «рівень загазованості повітря в районі розташування ліцею перевищує норму в 7,7 раза (!)». Чи не слід панові Марчуку підказати авторові таких спостережень, щоб у рвійності своїй не підставляв так вище начальство? Бо ж мешканці Боярки отримують «чорнобильську» доплату за підвищений рівень радіації!

      «Заздалегідь готуємо поповнення штабним шаркунам, яких лихоманить від однієї думки про далекий гарнізон й одного вигляду сучасного солдата? — цитує далі газету «Народна армію» «бойовий» журналіст. — А чому б цьому й подібним ліцеям не розташуватися на одній території з розгорнутою бойовою частиною швидкого реагування?»

      Давайте, дорогі кабінетні теоретики, розташовуйте! Але де? Може, на базі українських бойових плавців? Тільки Морський центр спеціальних операцій Військово-морських сил України, який з 1961 року базувався на острові Первомайський, навпроти Очакова, у травні був списаний на берег. За інформацією «Дзеркала тижня», острів під елітний яхт-клуб придивилася така собі фірма, що має відношення до президентської дочки.

      А може, на території Кримської бригади «спецназу»? Далебі, вона з півострова — найбільш напруженого регіону України — переведена в Кіровоград.

      Перелік «досягнень» військового відомства за останній час можна продовжувати. Взяти той самий Кіровоград. У 50-му Центрі спеціальної підготовки «спецназу» України скорочено посади найкращих фахівців, а командиром Центру взагалі став... танкіст. Залишилася Ізяславська (Хмельницька область) бригада «спецназу». Але вона на валізах для переїзду чи то на Рівненщину, чи то ще кудись...

      А якщо маразм переможе й ліцеїстів таки підселять до бойової частини, то що вони там побачать? Як наші «морські котики» пірнають із дихальними апаратами зразка початку 70-х років минулого століття? Як десантникам у відповідь на зауваження, що доводеться стрибати з «простроченими» парашутами, марчуківський почет заявляє: «Тоді й не стрибайте!» Як «спецназівцям» (!) у Кіровограді командир-танкіст боїться дати бойове завдання й посилає на навчання з дерев'яними (!) автоматами?

      В одному мають рацію «паркетні шаркуни» міністра оборони. Будь-яку людину при вигляді далекого гарнізону після «марчуківських» реформ не тільки лихоманити буде, а й біла гарячка навідає.

      На флоті у вітчизняних ЗС та сама історія. Головком ВМСУ контр-адмірал Ігор Князь, наприклад, уже рапортує: до 2015-го флот удвічі скоротить кількість бойових кораблів і катерів — з нинішніх 32 до 16 одиниць (цитата за газетою «Столичка»). А з приблизно 60 літальних апаратів ВМС залишиться 10 літаків — у тому числі «протичовнові Б-12, транспортні Ан-26, спеціальні Ан-2». Кошти, що вивільнилися, запевняє адмірал, підуть на утримання боєздатних суден і закупівлю нових. Але ж спроектований у 50-х роках минулого сторіччя Б-12 може знайти хіба що єдиний підвідний човен українських ВМС «Запоріжжя», який стоїть на ремонті всі роки незалежності. З приводу «спеціальних» Ан-2 гріх навіть сміятися...

      Що ж стосується купівлі нових кораблів... Півроку тому перший заступник міністра промислової политики Андрій Козаков, відвідавши Миколаїв, розповів про прийняте на рівні Президента та міністра оборони рішення добудувати готовий на 94 відсотки крейсер «Україна» — «убивцю авіаносців», як його ще називають. Тільки якщо ще недавно живучість корабля біля причальної стінки забезпечував невеликий екіпаж, то нещодавно Міноборони вирішило екіпаж зняти і навіть прапор (!) спустити. Вчасно втрутився віце-прем'єр Андрій Клюєв, який також побував у місті корабелів. Але невдовзі у МО перед заводом знову накопичився борг — близько 1,3 млн. гривень, і військові вчинили вже по-іншому: прапор залишили, а команду зняли, зберiгши на борту групу охорони з семи чоловік на чолі з капітан-лейтенантом. Але ж, навіть якщо (згідно з новою військовою доктриною) Україні «Україна» не потрібна, корабель можна продати. «Убивцю авіаносців» оцінюють у суму від 700 млн. до 1 млрд. доларів. Лише кому до цього є справа в період «реформ»?!

«Той міністр, який потрібен сьогодні державі», і той прес-секретар, який потрібен міністру

      Усе перераховане вище — дещиця лише загальнодоступних фактів, з яких і складається той високий рівень недовіри до Міністерства оборони та його керівника. У період бойових дій підрозділ, який бажає знати реальну обстановку, посилає вперед розвідку. У період реорганізації, а отже, прийняття непопулярних рішень будь-яке відомство має молитися на пресу, завдяки якій багато в чому і складається той самий імідж. На жаль, очі і вуха Міноборони — військова преса — виявилася охоплена «реформаторським» чадом. Цивільні колеги з подивом і не без зловтіхи спостерігають за бенкетом войовничого неуцтва тих, хто прагне до посад, які останнім часом активно вивільнюються в армійських ЗМІ.

      Зацитуємо кілька уривків із військової преси.

      «...Про розгорнуту певними силами кампанію з дискредитації міністра оборони України генерал-полковника К.Морозова... (...) Наш міністр — не маріонетка... він твердо й послідовно йде шляхом, вказаним народом на референдумі 1 грудня 1991 року... Зіткнувшись із непохитністю позиції генерала Морозова, його опоненти прагнуть тепер будь-яким чином усунути його з посади».

В'ячеслав Болотнюк про міністра Костянтина Морозова, газета «Армія України», 1993 рік.

      «...Розгорнута певними силами кампанія з дискредитації міністра оборони України генерала армії України Віталія Радецького... (...) Генерал армії України В.Радецький не маріонетка. Він твердо і послідовно йде шляхом, обраним народом України на референдумі 1 грудня 1991 року... Зіткнувшись із непохитністю позиції генерала Радецького, його опоненти наполегливо ведуть пошук чогось помилкового й негативного в його діяльності, щоб таким чином усунути міністра з посади...

      Він [Радецький] той міністр, який так потрібен нашій державі: рішучий, принциповий, енергійний, та й у військовому відношенні, як кажуть, полководець від Бога».

В'ячеслав Болотнюк про міністра Віталія Радецького, газета «Армія України», 1994 рік.

      «...Євген Кирилович Марчук — це той міністр, який потрібен сьогодні державі, потрібен армії: рішучий, принциповий, енергійний, та й у військовому відношенні дасть фору кому завгодно».

В'ячеслав Болотнюк про міністра Євгена Марчука, газета «День», 2003 рік.

      Як ви думаєте, про що свідчать ці метаморфози одного й того самого військового журналіста? Він змінював у тому самому тексті тільки прізвища генералів? Ні, він змінював своє життя! Перші статті полковник писав зі Львова, останню — вже з Києва, де редагував журнал «Військо України». І неважливо, що В'ячеслав Болотнюк довів центральний армійський журнал до тиражу ледве більше тисячі екземплярів раз на два місяці. Після публікації в газеті «День» він редагує всю армійську журналістику, очоливши прес-службу Міноборони і ставши прес-секретарем міністра Євгена Марчука. Хоча й не назвав його, за власним шаблоном, «полководцем від Бога».

      Керівник центру пропаганди відомства, яке реформується, забув, що свого часу його вернуло від однієї ідеї «цивільного міністра оборони»? Нічого, зате заслужений журналіст України твердо пам'ятав про ним же самим у газеті ПрикВО за 1993 рік написане: «А скільки в нас зараз таких, хто готовий служити хоч чорту, тільки б добре заплатили та житлом забезпечили! Скільки тих, хто приймав присягу із суто меркантильних інтересів!». Філософ у цьому місці не помітив би: у ранці кожного солдата лежить фельдмаршальський жезл; але той солдат, який називає свого командира «полководцем від Бога», готовий служити навіть чортові.

      Прикро, що Болотнюк — не самотній розвідник, який пробився до безпечного містечка і там зачаївся. Він теж свого роду полководець. І в нього теж є своє військо. Своєрідне, таке ж «заслужене», але своє.

      Місце головного редактора центрального друкованого органу Міністерства оборони — газети «Народна армія» — зайняв підполковник Микола Гуцуляк. Чи треба говорити, що прийшов він «стежкою Болотнюка» — солодкими статтями в армійській пресі, до якої тепер можна зарахувати й газету «День»? «І лише тепер настали благодатні часи, коли настійливою вимогою міністра оборони стає безкомпромісна громадянська позиція військової журналістики і кожного військового журналіста». «При новому — сучасному вищому військовому керівництві — докорінно, на європейський лад, міняється відношення до армійських видань, і репортерів у погонах зокрема». Ну як після таких слів не призначити підполковника головним редактором!

      Але не вся ще армійська преса «реформована»! Залишилися Центральна телерадіостудія МО, студія ВМС, окружні друковані видання. Треба, щоб і для них настали «благодатні часи» іконографії для міністра. І ось газета «День» уже проводить «круглі столи» про проблеми військової журналістики, а ще один боєць «армії Болотнюка» — Володимир Горішняк — друкує в «Дні» програмну статтю про реформування армійської преси. Але як іноді буває важко жити в скляному будинку і безкарно кидатися каменями...

      «...На ці «витвори мистецтва» у військових мас-медіа завжди існував підвищений попит. Журналісти писали їх за шаблоном, не переймаючись «муками творчості», а іноді не гидували й тим, що просто переписували матеріали з підшивок старих армійських видань, міняючи лише прізвища героїв публікацій», — рубає навідліг правду-матку колега в погонах. Якби я був на місці старшого за званням і посадою товариша Болотнюка, я б, подібно до героя фільму «Іван Васильович змінює професію», запитав: «Ти на кого, царська морда, натякаєш?».

Хто не сховався — Марчук не винен

      Та в тім-то й річ, що вся справа якраз у «царському» обличчі. Політика міністра оборони з першого дня перебування на посаді полягає в чому? Валити всі «негаразди» — в тому числі і за допомогою кишенькової преси — на попередників. А якщо трапиться щось на кшталт вибухів складів у Артемівську чи під Мелітополем — «я ж попереджав!». Гинуть наші хлопці в Іраку — «я ж учив із броні не висовуватись!». Такий собі многомудрий ясновидець, гуру, який усе знає й передбачає, всіх попередив. А хто не сховався — він не винен.

      І підтягування бездарної сірості — чи то в чині військових журналістів, чи то фахівців у царині реформування до нестями ЗСУ, — сірості, яка на словах викриває «штабних шаркунів», а сама готова за гроші вислужуватися хоч перед дідьком, — це квінтесенція політики Євгена Марчука. Нею пронизана вся діяльність глави військового відомства, котрий прагне насадити на всіх хоч трохи ключових і доходних постах своїх людей. Головний критерій — особиста відданість, бо часу лишилося — до президентських виборів. Тому йому глибоко начхати на армію (за рік із Марчуком вона зазнала більших втрат, аніж за всі роки незалежності), на її реформу (яка бачиться лише приводом вкотре «кинути» своїх партнерів й забезпечити трамплін для пересадки в нове крісло) і на рейтинг Збройних сил. Треба поспішати скористатися результатом «реформ». Поки «перекіс абсурду» ще не всім став помітний.

Мар'ян ЛІСОВЕНКО.