Опера на народний манер

      Про Державний гуцульський ансамбль пісні й танцю є інформація ще в старезних пожовтілих газетах за 1939 рік. Сьогоднішні ЗМІ та книжки пишуть про ДГАПТ як про колектив, із яким тісно «пов'язане становлення і розвиток на Прикарпатті професійного мистецтва». Браві франківці об'їздили зі своїми піснями, танцями й музикою майже всю Європу. Причому в залах Берліна, Варшави, Рима, Оттави сиділа не українська діаспора, а тисячі корінних жителів, які знають та люблять «запальних і диких гуцулів». У цьому році ансамблеві «стукне» шістдесят. Із чим знаний колектив зустріне цю дату, з якими здобутками і проблемами? Гість нашої редакції — людина, яка керує ДГАПТом уже 32 роки, — Петро Князевич.

      — Хотілося б бути винятком із правил і сказати, що коли наша держава відмовилася від народного мистецтва і взагалі від мистецтва, ми живемо добре. Що маємо гарну зарплатню і співаємо у своє задоволення. Особливо хотілося б сказати це після перемоги з нашими, гуцульськими, мотивами Руслани на Євробаченні. Але нами займаються тільки іноземні держави, сплачують за дорогу, забезпечують житлом і їжею. В Україні зараз виступати неможливо. Немає людей, які хотіли б займатися цим, організовувати якісь концерти у себе в області, шукати для них приміщення, забезпечувати артистів необхідним, зарплатня в двісті гривень теж тому не сприяє. Бувають винятки, наприклад, «губернатор» міста Луганська Єфремов запросив своїх улюбленців, блатняцьку групу «Лєсоповал», ну і для колориту нас. Чесно кажучи, здивування було з обох боків. Я, наприклад, ніколи не думав, що луганчани ніколи не чули справжніх трембіт, не знають, що таке плєс і які вони взагалі — українські танці. А луганчани, коли наш ансамбль заспівав, почали підходити і запитувати, звідки ми. Були подивовані: строї нібито українські, але так гарно, професійно, не так, як усі, співаємо. Довелося пояснювати людям, що все це українське, що пісні ці записані на Верховині від найстаріших людей.

      — На сьогодні існує багато народних ансамблів, чим з-поміж інших вирізняється ваш?

      — Почну здалеку. Колись Гната Хоткевича вислали на Гуцульщину. Він писав у своїх спогадах, що як відкрив рота від здивування, то закрив його через шість років, уже тоді, коли від'їжджав із Гуцульщини, — не міг налюбуватися краєм, мистецтвом і людьми. Воно там проявляється в усьому. Знаєте, кожний гуцул — це прекрасний музикант, він обов'язково грає на сопілці, скрипці й цимбалах, з дерева зробить, що хочете, з глини, шкіри. Так що це в природі, це в корені закладено, така величезна мистецька потуга. На Наддніпрянщині славиться народний український хор, у молдаван прекрасна музика... А гуцули — то ніби синтез усіх мистецтв, це ціле народне видовище, як опера, тільки на народний манер. Наш ансамбль відрізняється тим, що в нас є всі види мистецтва, і культивуються вони на професійному рівні. Навіть така дрібниця, як одяг, відіграє важливу роль, він цікавий як окреме явище. Ми відроджуємо те, що вже давно загубилося, кожна нота, кожен мотивчик опрацьовуються майстрами, яких іноді спеціально для цього запрошують. Ми знаходимо таке багатство співу в давніх піснях, що самі дивуємося. От, наприклад, стародавні голосіння. В них так багато переливів, мелізмів, що люди, які вперше це почули, стверджують, що в них мурашки по шкірі бігають. Кілька років тому я був у Закопане на фольклорному фесті. Мушу сказати, що в Європі дуже бережуть народне мистецтво, бо в них воно, на відміну від нашого, майже все втрачене. Коли виступав наш гурт, нам аплодували стоячи. Два тижні тому ми повернулися з туру по Північній Польщі. І скоро, шостого листопада, у Варшавській опері в нас буде сольний концерт із виходом на Євробачення. Уряд Польщі зацікавився тим, щоб допомогти нам виступити.

      — Чим викликана така цікавість у Європі до народного українського мистецтва?

      — Як я вже казав, у них немає своїх народних пісень. Те, що збереглося, його, на жаль, дуже мало. Європейцям набридла важка музика, вони хочуть чогось новенького. І цю порожню нішу цілком можуть заповнити наші колективи. Це цілком підтверджує і перемога Руслани, і те, що, наприклад, ще за кілька років до того нашому колективу запропонували виступати в Італії з оркестром з «Ла Скали», а потім і в інших країнах на багатьох престижних сценах. Шкода тільки, що це не відбувається так часто, як хотілося б. Тому дуже багато молодих людей із мого колективу просто виїхали за кордон і тепер там співають наші пісні. В основному, їдуть до Польщі в кабаки. Двоє-троє чоловік постійно виїжджають до Франції, де вони по черзі співають на Єлисейських полях. Заробляють величезні гроші, але мусять, як вони зізнаються, співати кожен день, якщо хтось іде додому, його заступає інший, бо місце займуть, потім уже не відвоюєш. І так з ранку до ночі. Ось так і живемо, поза політикою, в тому сенсі, що про нас зовсім забули, але, звісно, не поза культурним життям. Знаєте, якби нам один автобус, яким можна було б вивозити сімдесят чоловік, наприклад, до Франції, ми весь Париж поставили б на голову. Проте поки що це залишається лише нездійсненною мрією...