Дежа вю, яке не похитнуло парламент

Нещодавно в закучугуреній снігом Україні сталася сенсація — депутатська більшість зненацька схвалила купу законопроектів. Причому не в сесійній залі на Грушевського, 5, а на вулиці Банковій, 6–8 по–діловому «розпиляла» чималі бюджетні кошти. Схоже, можновладці стомилися чекати фінансових поповнень від парламентської машини, яка застопорилася через блокування роботи Верховної Ради опозицією. Тому й діяли майже за анекдотом про ДАІшника, який, зупинивши водія, поставив йому ультиматум: «З вас 100 гривень! — Та я ж нічого не порушив! — А моя сім’я не може чекати, поки ви щось порушите!»

Утім, минуло два тижні, а про це порушення (чи не порушення) Регламенту ВР, яке допомогло декому вирішити великі грошові питання, вже фактично забули. Працюють і далі, ніби нічого не трапилося.

Де ж правда?

Хоч ДАІ, війна чи тюрма (Сім’я це знає), а обід має бути за розкладом. Тобто «покращення» спиняти не можна — не для цього всіма правдами і неправдами була сконструйована остання перемога влади на виборах. Адже йшлося про 50 мільярдів гривень — так оцінив законотворчий почин «більшовиків» депутат із «Батьківщини» Сергій Соболєв.

То що ж такого сталося 4 квітня, що бувалі політики мало не фальцетом заволали: «Путч! Конституційний переворот!» І поставили діагноз: «дежа вю». Тобто вже було. У 2000 році, коли близька до Президента Кучми парламентська більшість – тоді ще з Тимошенко й Турчиновим у складі — влаштувала «виїзне» засідання в Українському домі та змінила керівництво Верховної Ради.

«Це безпрецедентний злочин!» — сказала опозиція про нинішній «виїзд» і затаврувала ганебними епітетами своїх колег по Раді. «Все по закону — прийнято більшістю голосів!» — парирували словесні атаки винуватці скандалу. А збитий iз пантелику народ тим часом чухав потилицю і думав: де ж правда?

А й справді — кому вірити ? Коли у православних виникають сумніви, вони звертаються до Святого писання і знаходять відповіді принаймні в одній із чотирьох його редакцій. Коли хитається довіра до парламентської демократії, треба читати закони її устрою. І тут усе має бути простіше, ніж із Євангелієм, бо текст закону єдиний. Правда, трапляється, що прочитують його по–різному.

Так сталося і цього разу: апостол опозиції Яценюк запевняє, що проведення засідань Верховної Ради за межами парламентської зали є неконституційним. А апостол «регіоналів» Єфремов твердить, що засідання поза стінами Ради абсолютно законне, бо проводилося за рішенням більшості депутатів. І обидва посилаються на одну й ту саму статтю 2 Закону про регламент.

Допитливий громадянин, прочитавши її перший пункт — «Рада проводить засідання в будинку Верховної Ради (місто Київ, вул. Грушевського, 5)» мав би відзначити, що Арсеній–«фронтовик» правий. Але передчасно. Бо в другому пункті тієї ж статті прописано: «За рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, її засідання можуть проводитися в іншому місці».

При цьому тут нічого не сказано, що акт «прийняття більшістю голосів» має здійснюватися як «засідання» і саме у сесійній залі. Тобто можна і навстоячки десь у Маріїнському парку чи скверику на Банковій під адміністрацією Президента. Головне — аби була потрібна більшість голосів. А 4 квітня вона, тобто більшість, була зафіксована на папері у вигляді прізвищ 244 парламентських душ.

Усе за Регламентом? Майже...

Виходить, все справно, тобто за Регламентом? Ну, скажімо, майже. Адже, всупереч вимогам закону, на засідання більшості ВР не допустили опозиціонерів, як і акредитованих представників ЗМІ. Це, однак, ніяк не впливає на легітимність даних про кількість присутніх при голосуванні — такий отой закон про Регламент.

До речі, він (закон) неодноразово узгоджувався з опозицією — останній раз у лютому 2013 року. Куди ж вона тоді дивилася? Виходить, що в її лавах — самі недолугі законотворці, які просто не хочуть вчитуватися, за що голосують? Або навмисно дозволяють пошити себе в дурні?

Цікаво, до якої когорти зарахує читач лідера опозиції, досвідченого юриста Арсенія Яценюка. Адже він, підбиваючи підсумок квітневого демаршу «більшовиків», фактично великодушно їх пробачив, зазначивши, що вони «помилилися приміщенням і пішли голосувати на Банкову». Тобто Мужній (так з грецької перекладається «Арсеній») Петрович, укотре не перемігши своїх політичних супротивників, прощає їм і «заколот», і «путч» та знову запрошує до співпраці. Бо, мабуть, зрозумів: якщо більшості «приспічить», то вона збереться хоч на кіпрському пляжі, хоч у Межигір’ї, якщо Сам туди їх впустить. І проголосує що завгодно, згідно з вказівками з Банкової. Звичним підняттям рук у стилі «одобрямсу», який організовуватиме спікер Володимир Рибак.

Бо коли настає час жору на парламентській риболовлі, головне — не пропустити момент. Щоб не пересохли, боронь Боже, дбайливо випестувані владою за три роки бюджетні струмки і річечки, які впадають у «донецький» канал із кишені робочого люду.

Рівновага між «льдом і пламенем»

Того люду, ще немов стадо баранів, як писав немодний тепер Карл Маркс, понуро підставляє свої шкури клятим капіталістам, знаючи, що їх будуть дубити. Хоча за всіма соціологічними показниками терпець вже мав би урватися і вибухнути народними протестами. Як у Єгипті чи Лівії, котрих ми вже наздоганяємо за індексом «черевикометання» у владу.

Тільки от навряд чи в нас щось–таки станеться — адже революцій без грошей не буває. Це ще більшовики довели у 1917 році — де була б та Велика Жовтнева, якби не 20 мільйонів кайзерівських марок! Без грошей майдани не встоять, а дати — нікому. Бо криза. Так, мабуть, і думає Ганна Герман, коли заявляє, що в нас — не Єгипет і тому все буде тихо.

Утiм ми не такі прості для пізнання. І народ, і його вседержитель, якого він обрав. І щоб ми були б одне без одного? А так маємо майже, як у і тій пісні: «Оженився дурний та узяв дурнувату. Та не мали що робити — підпалили хату!» Та, слава Богу наша оселя ще не горить. Так, часом якась ТЕЦ займеться, чи, навпаки, все позаливає. Але є баланс — гарантія стабільності. Між «льдом і пламенем» — між Яновичем і Фаріон. І в парламенті: між «більшовиками» та опозицією, що, немов зимове сонце, світить, та не дуже гріє.

Отак і дотягнемо до травневих свят — а там уже не до політики, бо треба картопельку саджати. А потім полоти, підгортати. Та зібрати вчасно. Тоді, дасть Бог, і угоду про асоціацію з ЄС підпишемо, і рік скоротаємо...

А далі — дограємо парламентський бурлеск про політичну боротьбу аж до 2015 року. Або до референдуму, який усе вирішить. За нас. Тобто без нас, як ми любимо.

В’ячеслав ПРИЛЮК