Земля маркіза Карабаса

Наступного понеділка, 22 квітня, наша планета відзначатиме Всесвітній день Землі. Це свято, нагадаємо, започаткували в 1970 році. Але історія, пов’язана з цим днем, значно давніша. Більш ніж 100 років тому на заклик звичайної людини, яка була не байдужа до природи, у США лише за один день було висаджено понад мільйон дерев... Нині Всесвітній день Землі відзначається у всьому світі й супроводжується різноманітними природоохоронними акціями, аби земля стала зеленішою, а вода і повітря — чистішими. Але, як відомо, те, що відбувається у світі, в Україні часто трактується і робиться по–іншому.

Земля під водою теж має хазяїна

Почнемо з добре відомих слів: «земля — наше багатство». Факт ніби очевидний, за винятком одного слова — «наше». Для багатьох більш зрозумілим є слово «моє». За розумінням звичайно настають дії, про результати яких варто сказати.

У нашій країні вони виявилися настільки швидкими й рішучими, що швидко земля з «нашої» перетворилася на чиюсь. Причому багато що відбулося в рамках чинного законодавства, зокрема, відповідно до Земельного кодексу України. Водночас зрозуміло, хто і для чого ті закони і кодекси приймає. Інакше не було б такої кількості бажаючих потрапити у Верховну Раду.

Отже, відповідно до рішень сільських і районних рад, значну частину земель уже роздано. Кадастрова карта, до якої є відкритий доступ в iнтернеті (http://map.dazru.gov.ua), показує, що все цінне давно розібране і комусь належить. Зокрема це стосується берегів та навіть деяких островів Дніпра. Особливо цікавим є факт власності на землю, яка... перебуває під водою. Таке можна побачити на акваторії Канівського водосховища поряд із Кончею–Заспою. Уточнимо — поки під водою. Згодом тут можна намити гарненький острівець або існуючий зробити більшим. Що там буде далі, сказати важко. Є великий сумнів у тому, що хтось там колись оселиться. Адже дістатися острова завжди проблематично, насамперед, коли прилегла акваторія замерзає. До того ж острови часто перебувають під загрозою затоплення. Досі на Дніпрі є лише одне острівне село Білогрудове, яке розташоване в дельті між Херсоном та Голою Пристанню. Власне і там — на півдні — є проблеми з потраплянням на «Велику землю». Отже, більше схоже на те, що землю, зокрема, під водою, придбали про всяк випадок. Принаймні так було б краще. Гірше, якщо на острові буде щось збудовано. Якщо таке станеться, згодом доведеться докладати чималих зусиль, аби той острів не розмило і не затопило. Причому не варто думати, що на боротьбу зі стихією будуть кинуті власні кошти. Як би не так! Це майбутній клопіт Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Цілком вірогідно, що не всі власники землі — як формальні, так і фактичні — знають про всі свої ділянки. Якась ділянка може бути записана на тещу, якась — на брата чи свата. Тому на запитання: «Чия то земля?» цілком можлива відповідь: «Маркіза Карабаса!»

Додам, що, згідно з чинним законодавством, передача акваторії у приватну власність, тим паче в межах великого водосховища на річці загальнодержавного значення, не передбачена. Але як виконується у нас законодавство, відомо: якщо воно відповідає власним інтересам, його дотримуються, якщо ні — його ігнорують.

Якість стічних вод — на совісті самих підприємств

Тепер перейдемо до інших сфер, а саме водної та повітряної. У цьому разі варто наголосити на тому, що обидві сфери не визнають кордонів: те, що робиться у сусіда (навіть у сусідній державі), стосується кожного.

Важливим питанням є чистота: як води, так і повітря. Як же вона змінилася за останні роки? Якщо брати в цілому, відповідь буде такою: простежуються ледь помітні позитивні зміни.

Хоча вони мали б бути досить значними, адже за останні два десятиліття у нашій країні зменшилося і населення, і обсяги матеріального виробництва. Меншим, ніж раніше, стало виробництво чавуну, сталі, багатьох видів продукції хімічної продукції: сірчаної кислоти, мінеральних добрив тощо. У рази зменшилося застосування мінеральних та органічних добрив. Та й звідки тим органічним добривам узятися, коли поголів’я великої рогатої худоби за останні два десятиліття зменшилося у п’ять (!) разів. Нині корів у нас менше, ніж у 1945 році. Отже, якість води ніби повинна істотно поліпшитися, а цього немає.

З’ясувати причину парадоксу не дають і дані Державного агентства водних ресурсів, згідно з якими скиди забруднювальних речовин у річки значно зменшилися.

У цьому разі важливо, як ті дані отримують. Виявляється, що підприємства, які відводять стічні води, самі виконують аналізи якості. Перемноживши концентрацію на об’єм води, розраховують скид окремих речовин. Тобто визначення якості стічних вод повністю лежить на совісті самих підприємств. Зрозуміло, що згадане поняття досить розмите, а для декого і незнайоме. У зв’язку з цим існує порядок, згідно з яким підприємства періодично перевіряють. Але ким і як? Навіть у минулі роки з інспектором можна було домовитися. Що вже казати про нинішні часи, коли при владі великий капітал, якому ті контролюючі органи ні до чого.

Аби органи контролю зовсім перестали дошкуляти, багато з них уже ліквідовано. Найближчим часом, а саме з 18 травня 2013 року, вступає в силу нова редакція Водного кодексу України, яку Верховна Рада ухвалила наприкінці минулого року. Прийняті уточнення ставлять хрест на будь–яких сподіваннях щодо поліпшенні якості води.

Дамо пояснення. Нині дозвіл на спеціальне водокористування (тобто із застосуванням технічних пристроїв) видають територіальні органи Міністерства екології та природних ресурсів України. У цих дозволах визначено обсяги забору, скиду води і, що головне, — обсяги скидів забруднювальних речовин. У разі перевищень дозволених показників (насамперед, останнього) на підприємства накладають значні штрафи. Але дуже скоро територіальні органи Міністерства екології та природних ресурсів будуть ліквідовані. З другої половини травня поточного року видача дозволів на забір і скид води перекладається на обласні державні адміністрації.

Це вже, як кажуть, приїхали. Навіть за умов, що в адміністрації працює досить багато людей, є сумнів у тому, що в ній знайдеться хоч один фахівець у сфері водного господарства чи гідрології. Але навіть цього замало, адже тут потрібні уявлення про весь річковий басейн. Отже, можливим є те, що якийсь підприємець запросить собі половину стоку Дніпра, і це можуть дозволити. Головне ж полягає в тому, що будь–яка обласна адміністрація з легкої руки законодавців отримає право давати дозвіл на скид забруднень без усяких обмежень. Зрозуміло, що «своїм» дозволять усе і вся. Що ж до чужих, то їм доведеться кепсько, адже без води і не туди, і не сюди.

Звернімо увагу і на корупційну складову змін, які передбачені за новою редакцією Водного кодексу. Тут мало не відкритим текстом прописано, як потрібно діяти, аби отримати дозвіл на спеціальне водокористування: бути своїм або дати хабар.

Парадоксальність ситуації ще й у тому, що в розвинених країнах усе більше поширення набуває басейновий принцип управління водними ресурсами. Він полягає в державному управлінні господарським комплексом, який враховує межі річкових басейнів, а не лише адміністративні. Є тут і міжнародна складова, адже в басейнах деяких річок розташовано кілька держав. Але слова і дії — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Як диміло, так і димітиме

Насамкінець про повітря. Важливим джерелом його забруднення є підприємства теплової енергетики та металургійної промисловості. Практично всі вони, якщо не всі, перебувають у власності великого капіталу. Злиття влади і капіталу в одних руках означає, що і в цьому разі сподівання на зменшення викидів і поліпшення якості повітря марні. Перекладання функцій з державного органу виконавчої влади на обласні державні адміністрації зумовить те, що як диміло, так і димітиме. І справді, хіба реально, що місцева влада, якій належать місцеві підприємства, чинитиме собі ж супротив?

Головне ж полягає в тому, що зміни, які відбуваються, усе більше розхитують міць держави. Думаючи про себе, про неї часто забувають.

Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ,
доктор географічних наук