Нікому не потрібне вугілля

Індустріальний регіон переживає кризу перевиробництва свого основного продукту: на складах вугільних шахт накопичилося, за різними підрахунками, 5—7 млн. тонн піднятого на–гора «чорного золота», яке не знаходить збуту. Ще кілька тижнів тому керівники копалень та діячі шахтарських профспілок плекали надію якось «розрулити» ситуацію за допомогою уряду, проте масштабна аварія на Вуглегірській ТЕС, яку вважали однією з найбільших споживачів твердого палива енергетичних марок, поставила на таких сподіваннях остаточну крапку. Наразі ціла низка вугільних підприємств, що були зав’язані у технологічний ланцюжок зі знищеною пожежею електростанцією, змушені оголосити про вимушене зниження видобутку та, відповідно, скорочення робітників.

Нещодавно влада відмовилася від приватизації копалень, яка наробила стільки галасу у пресі. Але найгірше, що хронічно хвору галузь влада тепер буде змушена рятувати простим методом — вливаючи у неї кошти бюджету. Того самого, який і без шахтарських проблем стає з кожним днем дефіцитнішим.

Рожеві мрії та нелегальне вугілля

Не краща ситуація i з коксівним вугіллям: специфічний підземний продукт є схильним до самозагоряння, що перетворює затоварені шахтні склади на екологічні міни сповільненої дії. Намагаючись переломити негативну тенденцію, уряд днями вдався до жорстких адміністративних заходів, обмеживши річною квотою в 10,2 млн. тонн імпорт в Україну вугілля, придатного до коксування, та повністю заборонивши ввезення готового коксу. Це попри те, що понад третину сировини, що використовують нині вітчизняні коксохімічні заводи, складає імпорт, і причина тут не лише у вигідній ціні, а також у якості вихідної шихти, яку вітчизняне вугілля просто не здатне забезпечити. Металурги попереджають, що спроба примусового переведення українських доменних печей винятково на «свій» кокс відгукнеться погіршенням стану їхньої галузі, яка й без того потерпає від чергової хвилі глобальної економічної кризи. Та все дарма.

Тим часом вугільні шахти України з початку поточного року скоротили видобуток на 5,7%, або на 1,2 млн. тонн, водночас збільшивши свою збитковість у півтора раза, до небаченого рівня в 3,6 млрд. грн. Це, зокрема, означає, що державний бюджет, який i без того вiдчуває шалені нестатки за всіма статтями, змушений буде «закачати» в хронічно хвору галузь рекордні дотації у десятки мільярдів народних грошей.

Бажаючих коментувати витоки нинішньої кризи перевиробництва в держорганах управління галуззю щось не знаходиться. Тож доводиться спиратися на точку зору незалежних експертів, що співпрацюють із шахтарськими проф­спілками та приватним сектором вітчизняного вуглепрому. Вони вказують, по–перше, як на причину, на провал масштабної державної програми з переведення української промисловості та комунального господарства з імпортного газу на вугілля. Згідно з цим документом, свого часу з великим гонором проголошеного, сотні міських ТЕЦ, після відповідного переобладнання, мали б споживати додатково кілька мільйонів тонн твердого палива від вітчизняних продуцентів, знявши Україну з газової голки сусідньої держави.

Вуглярі «повелися» на спокусливі обіцянки, тим більше що під новацію обіцяли щедре фінансування. Проте додаткові тонни палива залягли невдовзі на складських майданчиках мертвим вантажем. Бо програма виявилася лише черговою «лякалкою» для російського «Газпрому». Воно, зрештою, й не дивно — зокрема, за свідченнями вітчизняного фахівця у сфері новітніх енергетичних технологій, директора підприємства «Рудоремтранс» Олександра Бородіна, на переобладнання однієї міської котельні під перспективне водо–вугільне паливо довелося б витратити понад 20 млн. гривень, у разі ж великих ТЕС рахунок йтиме на мільярди. Яких у держави Україна на даний момент де–факто катма.

З іншого боку, було б наївно думати, що понадпланові тонни «чорного золота» вугільні генерали видобували винятково в забоях ввірених їм шахт. Адже мільярдні дотації, що протягом років виділялися з бюджету на підтримку галузі, так само регулярно розкрадалися за відлагодженими кримінальними схемами чи, в найкращому разі, йшли на виплату боргів із зарплатні та латання найсуттєвіших дірок — за роки незалежності в країні не споруджено жодної великої вугільної копальні, зникли спеціалізовані підрозділи підземного капітального будівництва, а введені в експлуатацію нові очисні лави можна перелічити на пальцях. Тож звідки мало б узятися додаткове вугілля?

Визначальним фактором самі гірники називають кустарні шахти–копанки, яких на Донбасі розвелося останнім часом без ліку. Нелегальний колись бізнес вийшов нині з підпілля, обзавівся потужною технікою, без вагань захоплює нові ділянки, нівечачи сільськогосподарські лани, руйнуючи шляхи, будівлі, цілі вулиці шахтарських селищ.

Голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець вважає, що вугілля з копанок перепродається згодом під виглядом видобутого на державних шахтах. «Це вигідно, — твердить він, — бо собівартість вугілля на копанці, де нехтують правилами безпеки, а праця майже рабська, складає лише 50 доларів за тонну. Тоді як на державних шахтах вона може становити і 500, а різницю між витратами і оптовою ціною компенсує держава». На переконання цього експерта, кримінальні вугільні схеми зав’язані на найвищі ешелони влади, а обсяг палива із нелегальної копалини сягає 6 млн. тонн — якраз той надлишок, що спочиває зараз нереалізованим на вугільних складах.

«Порожняк» із приватизацією

Надзвичайна ситуація фатально вплинула і на чергову спробу роздержавлення українського вуглепрому. Днями Кабінет Міністрів вніс суттєві зміни в оголошену раніше програму корпоратизації вугільних шахт та об’єднань, перенісши початок процесу, що має передувати передачі галузі в приватні руки, кудись на 2014 рік. Фахівці Міненерговугілля уточнюють, що таким чином реальна приватизація багато­страждального вітчизняного вуглепрому відкладається мінімум до 2016–го...

Рішення виглядає тим більше несподіваним на тлі факту, що зовсім недавно, лише минулого січня, уряд прагнув абсолютно протилежного, вимагаючи від галузевого міністерства в суперстислі терміни підготувати до корпоратизації велику групу галузевих структур, серед яких «Донецька вугільна енергетична компанія», «Макіїввугілля», «Красноармійськ­вугілля», «Шахтарськантрацит», «Луганськвугілля» та низка інших. Тоді поспіх мотивували якраз бажанням зекономити якусь копійку з бюджету країни: мовляв, якщо минулого 2012 року на підтримку державного сектору вуглепрому виділялося 14,6 млрд. гривень, то прискорена приватизація галузі дасть змогу звести витрати до 9,9 мільярда. Тепер на цих благих розрахунках можна також ставити хрест.

Ба більше, як свідчать незалежні експерти, нинішня криза відкидає вітчизняний вуглепром назад на шляху до життєво необхідного йому роздержавлення. Адже той невеликий приватний сектор, що встиг виникнути в галузі через безкінечнi вагання держави щодо остаточної приватизації, сьогодні взагалі поставили на межу виживання. Зокрема, на 50% змушена скоротити видобуток донецька фірма Coal Energy SA, а Sadovaya Group з Луганщини взагалі періодично зупиняє роботу. Бо ж вони мріяти навіть не можуть про «вливання» з бюджету, звичні для державних шахт, а покупців для своєї продукції змушені шукати на вільному ринку.

— Ці компанії котируються на Варшавській біржі, — свідчить провідний фахівець аналітичної компанії Dragon Capital Денис Саква. — Отже, їхні невдачі напевне налякають іноземних інвесторів.

Здавалося б, катастрофічний стан речей вимагає адекватних, рішучих та швидких, дій спрямованих на виправлення ситуації. Натомість Президент Віктор Янукович поспішив законсервувати status quo, підписавши Закон «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який фактично забороняє порушення справ iз банкрутства державних гірничовидобувних підприємств. З якої б то причини?

Власний інтерес

Свого часу «УМ» уже мала нагоду констатувати (див. № від 13 лютого ц.р.) і не є великим секретом, що найперспективніші вугільні об’єкти, які мали б невдовзі виставлятися на кін приватизації, уже практично поділені між великими гравцями вугільного ринку. Олігархічні групи, серед яких, за твердженням знавців ситуації, домінують структури Ріната Ахметова та президентської «сім’ї», ретельно також виписали наперед правила гри згідно з власними інтересами: чого тільки вартий варіант придбання нібито непривабливої шахти за символічну гривню. Але в такому разі, здавалося б, навіщо затягувати процес роздержавлення. Тим більше що політичну ситуацію в країні навряд чи назвеш стабільною, яка довгий час сприятиме дерибану базового колись підрозділу вітчизняної господарки.

Незаангажовані фахівці беруться стверджувати наступне. За сьогоднішньої, в цілому несприятливої економічної кон’юнктури в світі, головні дійові особи вітчизняного ринку вугілля вирахували для себе: вигідніше ще певний час перебути на державному утриманні, формально залишаючи за копальнями державний статус, iз відповідним дотуванням за рахунок бюджету. Адже український вуглепром давно перетворився на велетенський механізм перепомпування суспільних коштів до приватних кишень. Саме в цьому полягала причина неуспіху півдюжини попередніх проектів приватизації галузі. Нинішня спроба винятком не стала.