«Дорога на Марс довга — рік туди і рік назад»

Тільки космонавт може зустріти Новий рік шістнадцять разів за одну добу, спати у вертикальному ліжку, самотужки вирощувати на орбіті горох, який їстимуть «марсіани», і при цьому залишитися просто людиною. Відкритий космос — найкращі ліки від гордині, бо змушує працювати на межі власних можливостей, даючи зрозуміти, наскільки уразливою піщинкою ти є насправді, коли більше не впираєшся ногами в рідну Землю. З цією непростою філософією власної професії поділився з харків’янами космонавт Саліжан Шарипов, який на запрошення узбецького земляцтва недавно побував у місті своєї курсантської юності.

«Таке відчуття, що твоїм домом є вся планета»

— Саліжане Шакіровичу, будучи узбеком за національністю, ви народилися на півдні Киргизії, освіту отримали у Харківському вищому військовому льотному училищі, вперше вирушили в космос на американському кораблі, а зараз живите і працюєте в Росії, готуючи нову плеяду космонавтів. Географія досить широка. А ким ви почуваєтеся найбільше?

— Мабуть, людиною світу. На сьогоднішній день за межами планети побувало вже більше ніж півтисячі чоловік, і лише близько сотні з них виходили у відкритий космос. Отримавши такий досвід, зовсім по–іншому починаєш сприймати життя, Землю, прості житейські істини. Таке відчуття, що твоїм домом є вся планета, а прокладені на ній кордони нівелюються до якогось дріб’язку.

Коли відриваєшся від Землі, спочатку навіть складно повірити, що ти вже відлітаєш Туди. На тренажерах такого поштовху не відчути. А потім настає повна тиша. Планета в ілюмінаторі дедалі меншає. І раптом — лише чорний космічний простір. Такого відтінку чорний колір можна побачити лише там, на орбіті. Абсолютна чорнота. Ні фото, ні відео, ні розповіді старших товаришів не передали мені ті відчуття, які я пережив, побачивши все на власні очі. Незабутні враження. Причому абсолютно різні. Я двічі літав у космос. Уперше у 1988–му, коли протягом 10 днів ми на кораблі системи Space Shattle разом з американцями здійснювали політ на орбітальну станцію «Мир». І в 2005 році, коли пролітав 193 доби на кораблі «Союз ТМА». Але щоразу отримував новий досвід і переживав несхожі емоції.

— У відкритий космос ви виходили двічі. Це дуже страшно?

— Так. Дуже страшно. Враження, ніби зараз провалишся у цю чорну безодню. Серце шалено калатає, хоча й розумієш, що такого не повинно бути.

— Кажуть, що підготовка космонавта до виходу у відкритий космос і повернення на корабель займають дуже багато часу.

— Так, це справді надзвичайно тривалий процес. Одна справа скафандр, у якому ми стартуємо, стикуємося і повертаємося на Землю. І зов­сім інша той, у якому виходимо у відкритий космос. Цю екіпіровку ми повинні готувати самі, а там сотні найрізноманітніших деталей. Якщо хоча б одну з них неправильно з’єднаєш, доводиться починати все спочатку. Найменша неточність приводить до розгерметизації всієї конструкції, а це — вірна загибель космонавта. Після повернення на корабель усе знову слід розібрати на частинки й покласти на місце. Такий собі конструктор «Лего».

—  Під час першого виходу у відкритий космос ви встановлювали антени для вантажного космічного корабля, щоб той зміг зістикуватися з МКС. А під час другого — вперше в історії світової космонавтики здійснили стиковку корабля з МКС вручну. Ця робота, окрім технічних завдань, містить і певну експериментальну складову?

— Безумовно. Кожен політ пов’язаний iз конкретними дослідженнями. Мій «Союз ТМА», наприклад, уперше обладнали додатковим комплектом двигунів на гальмування. Коли ми йшли на стиковку в автоматичному режимі, перший комплект відмовив. Поки переходили на другий, корабель зупинився за 20 метрів від станції. Якби не поставили цей додатковий комплект, ми б ударили станцію.

А взагалі в ході того польоту ми провели більше 60 експериментів у різних галузях науки й техніки. Це і матеріалознавство, і медицина, і біохімія, і астрофізика, і біофізика. Мені, наприклад, доручили вирощувати п’яте покоління гороху. Це досить тривала робота, яку виконували й до мене, і після мене. Йдеться про підготовку програми тривалих польотів. У майбутньому ми будемо літати не лише навколо Землі, а й на Марс, на Місяць, створюючи там поселення. Для цього потрібні вода й їжа, оскільки політ на той же Марс, при використанні теперішньої техніки, триватиме близько року. Тому все, що ми зараз досліджуємо, над чим експериментуємо, пов’язане з програмою підготовки тривалих польотів і освоєння інших планет. Ми повинні заздалегідь з’ясувати, як почуватиметься людина при тривалому впливі невагомості та радіації або, скажімо, як краще діяти у тому випадку, якщо по дорозі на Місяць хтось захворів.

— А політ на Марс — це справді реально?

— Ви, напевно, чули про програму «Марс–500». Вона досліджує психологічні проблеми, які можуть виникнути в екіпажу під час тривалого перебування в космосі. Тобто взяли екіпаж, посадили його в замкнений простір і тепер спостерігають за тим, як космонавти справляються з цією непростою ситуацією з психологічної точки зору. Якщо ж мати на увазі технічні моменти, то тут іще дуже багато невирішених проблем. Одна з них — захист від радіації, якої, на жаль, не вдасться уникнути під час польоту. Ми прекрасно розуміємо, якої товщини повинні бути стінки корабля, щоб екіпаж був повністю захищеним, але, на жаль, таких машин іще немає. Також існує проблема харчування і запчастин, адже дорога над­звичайно довга — рік туди і рік назад. Усе це доведеться брати з собою, але врахувати все до дрібниць практично неможливо, бо подібних польотів ще не було. Тому й складається враження, що ми наразі тупцюємо на місці. Тут поки що більше розмов, ніж діла.

«Складно в перші дні не тільки їсти–пити, а навіть мислити»

— Саліжане Шакіровичу, вижити на Марсі — ціла наука, але ж і під час порівняно нетривалих польотів у відносно безпечному салоні корабля, напевно, людина почувається не надто комфортно?

— Так, звісно. Мене часто просять розповісти про невагомість. Це таке відчуття, ніби ти чи то стоїш, чи то висиш, але в дуже незвичний спосіб. Кров циркулює не через ноги, як на Землі, а через голову. Складно у перші дні не тільки їсти–пити, а навіть елементарно мислити. Саме тому космонавтів так ретельно відбирають за станом здоров’я.

— А спите теж стоячи?

— Так. У спеціальному мішку, що вертикально прив’язаний до стелі. У спальній каюті постійно працює вентилятор, бо там збирається вуглекислий газ і можна задихнутися. Ця штука постійно шумить, але без неї обійтися практично не можливо.

— Словом, людина умови космосу в принципі витримати може. А земна техніка? Часто у польоті трапляються так звані нештатні ситуації?

— Дуже часто. Системи космічних кораблів, як і будь–яка техніка, часто виходять iз ладу. Особливо проблемне у ­цьому сенсі обладнання, за допомогою якого з води ми добуваємо кисень. Воно відмовляло не раз. Але найбільш курйозним випадком я б назвав історію з поломкою туалету. Ми його ремонтували три дні, оскільки довелося повністю замінювати всю систему. Що при цьому пережили, здогадатися, мабуть, нескладно. А дрібні поломки взагалі трапляються на кожному кроці. Не встиг полагодити одне, вже треба братися за інше. Через це фактично не маємо вільного часу.

— Тобто працюєте постійно?

— День і без того розписаний по хвилинах. Спочатку ми працюємо над виконанням чітко визначеної програми, а потім готуємося до роботи наступного дня. Треба встати якомога раніше, щоб устигнути підготувати прилади для проведення експериментів. Крім цього, дві–три години на день займаємося фізкультурою. Цю норму ввели після польоту в 1970 році Андріяна Ніколаєва і Віктора Севастьянова. Пролітавши всього 10 діб, вони потім два тижні взагалі не могли стати на ноги. А все тому, що не займалися фізкультурою — через стан невагомості м’язи буквально атрофуються, кістки стають м’якими, тому й придумали такий спосіб профілактики, як щоденна зарядка протягом трьох годин. Тепер годину космонавти бігають на біговій доріжці, а потім виконують ще й силові вправи. Земля за цим ретельно слідкує.

— Ну а хоча б одне свято за весь час польотів вам вдалося відсвяткувати так, аби запам’яталося на все життя?

— 2005–й ми зустрічали на орбіті і нам вдалося відзначити це свято аж 16 разів! Рівно стільки ми зробили витків навколо планети і, пролітаючи над різними часовими зонами, ­встигали щоразу зустріти Новий рік. Шампанського, правда, не було, але це не зіпсувало нам піднесеного настрою.

«Ось і зустрілися. Може, не востаннє?»

— Коли ви розглядали макети інопланетян у музеї Харківського планетарію, то промовили таку фразу: «Ось і зустрілися. Може, не в останнє?». Тобто в космосі з кораблями прибульців ви не пересікалися?

— На жаль, ні. Але американські астронавти казали, що коли ходили по Місяцю, то бачили якихось істот. Описати їх вони не змогли, але доповіли Центру управління польотами в Х’юстоні, що ці незнайомці за ними постійно стежили. Чи відбувся з ними контакт, наразі не відомо, але той факт, що свою «місячну» програму американці швидко закрили, наводить на певні роздуми. Космос справді таїть у собі багато нерозгаданих таємниць, тому історія освоєння його безмежних просторів обов’язково триватиме далі.