Без даху над головою

Якось по дорозі в оперу я помітила кілька барвистих наметів, що притулилися на вузькому тротуарі акурат у тіні автомобільного мосту. «Тут живуть бездомні», — відреагував сусід на моє німе запитання. Виявляється, «тут живуть бездомні» у Лос–Ан­джелесі не обмежується певними острівками під мостами, а поширюється на територію розміром у 50 блоків, що має неофіційну назву Skid Row. Офіційно — Central City East, тобто східна частина центру міста. Дивно усвідомлювати, що в самому серці цієї метрополії є такий злачний райончик, чи не так?

Але, як стверджує життєпис Міста Ангелів, так склалося історично. Власне, термін skid row зародився на лісоповалах Сіетла і стосувався шляху, яким лісоруби тягнули свою здобич у напрямку до портів. Згодом ці дороги обросли дешевими барами і борделями, й надалі skid row перетворився на власну назву місць, заселених бідняками й безхатьками. Формування цього району припало на другу половину ХІХ сторіччя, коли до Лос–Анджелеса добігла стрічка залізничних шляхів, відкрили вокзал, і місцина стала перевалочним пунктом для сезонних працівників на каліфорнійських полях. Потоки мігрантів зростали у часи економічних рецесій та депресій, особливо під час Великої Депресії 1930–х, а оскільки це були переважно чоловіки, то з’явився попит на дешеві готелі, бари й публічні будинки. Через 30 років сюди потягнулися ветерани В’єтнаму, які зупинялися в Лос–Анджелесі перед відправленням у гарячу точку, а пізніше, маючи психічні розлади, проблеми з випивкою і наркотиками, не хотіли чи не могли повертатися у свої рідні міста.

Кажуть, добрими намірами вистелена дорога до пекла. Так сталося тут у 1970–ті, коли група з громадських активістів і підприємців вирішила упорядкувати територію відповідно до плану поліпшення бізнес–клімату. Відремонтували будинки, налагодили інфраструктуру, відкрили кілька клінік та притулків, і... привабили проблемних мешканців з інших районів.

Skid Row дотепер залишається «гарячою точкою» міста, де в самому центрі, поряд із респектабельними бізнес–центрами, вулицями курсують люди, які все своє носять із собою (таблички на возиках із супермаркетів, нагромаджених різними пожитками, попере­джають — «приватна власність»), інші перекантовуються у парках чи просто окуповують вулиці. І місцева влада не здатна їх виселити, бо це — порушення прав людини. Так, уже у ХХІ сторіччі бездомні та їхні представники кілька разів позивалися до міста і домоглися встановити години, коли на вулицях можна вільно спати (з 21:00 до 9:30), а також заборонити поліції очищати вулиці від «безгоспного» майна, оскільки це порушення Конституції, що проголошує захист від необґрунтованих обшуків та затримань та визнає право на дотримання належної процедури перед позбавленням власності.

Історична частина Лос–Анджелеса, downtown LA, після років занепаду помалу перетворюється на скупчення бізнес–установ та фешенебельних лофтів, і безхатьки стали тут, як більмо на оці. Наприкінці зими з’явилася інформація про поширення серед них туберкульозу (за різними оцінками, на вулицях перебуває від двох до п’яти тисяч людей), а згодом місто звернулося до Верховного суду США з проханням скасувати норму про недоторканність вуличного майна, що є розплідником антисанітарії.

Після цього справа зависла, як і зависло питання, куди подіти цих людей, серед яких через економічну кризу помітно збільшився відсоток жінок і дітей? Наявні соціальні програми й волонтерська допомога не покривають усіх вимог.