«Рубайте високих...»

Красиві темношкірі жінки з екрана згадують про жахіття, яке пережили. І витирають очі кутиками хусток — так як і наші бабусі, коли згадують про Великий Голод. Але їхня трагедія значно «молодша».

«Це сталося 19 років тому — не в 1932–му, не в 1941–му, а в 1994–му. Саме того року Рада Європи ухвалила міжнародну програму для вивчення сталінського і гітлерівського геноциду й запобігання таким злочинам, — розповідає директор Українського центру історії Голокосту професор Анатолій Подольський. — У той час, коли сотні тисяч людей на очах у всього світу гинули, вчені мужі дискутували, як цьому запобігати. Це виклик для нас — як жити далі, що забути і що пам’ятати».

Минулої неділі в багатьох країнах світу відзначали День пам’ять жертв геноциду в Руанді. Київське вшанування відбулося в Кіноклубі НаУКМА, за участі Представництва ООН, Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії в Україні, Київського клубу толерантності. Учасники подивилися документальний фільм Duhozanye про спільноту жінок у Руанді, що упродовж кільканадцяти років допомогла вижити і стати на ноги після геноциду кільком тисячам сиріт і вдів. А це й навчання ремесел, і допомога з будівництвом житла, і програма «Корову — в кожну родину», провадження освітніх програм з прав людини та економічної незалежності.

Під час обговорення експерти розповідали про історію геноциду, моральний вибір в екстремальній ситуації та роль ООН у запобіганні конфліктам і примиренні.

Координатор програм Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії Анна Ленчовська нагадала про фонд, що його створив відомий голлівудський режисер Стівен Спілберг. На сьогодні це найбільша в світі колекція відео–спогадів про геноцид. Найбільше свідчень зібрано про Голокост, є також свідчення про Голодомор 1932—33 років в Україні. А в 2007 році було вирішено записати інтерв’ю людей, які пережили сучасні геноциди — в Руанді й Камбоджі.

Починаючи з 7 квітня 1994 року, коли переважно представники народу хуту здійснили в країні військовий переворот, за сто днів геноциду в Руанді було жорстоко вбито близько мільйона представників народу тутсі і тих поміркованих хуту, які відмовлялися брати участь у геноциді.

«Ці народи мають одну мову, одну культуру й релігію. Відрізняються лише зовнішньо: тутсі високі, зі світлішою шкірою, з довгими носами, а хуту — низькорослі, з носами широкими, — розповів колишній руандієць, а нині киянин Хашедель. — Руанда — християнська країна, щонеділі навіть у маленьких селах церкви переповнені. Але з’ясувалося, що політична машина сильніша за людські почуття».

Усього кілька років тривала потужна пропаганда, і цього виявилося достатньо, щоб охопити ідеєю вбивства всю країну. З історії відомо, що хуту–землероби проживали на теренах Руанди давніше, а згодом сюди прийшло невелике скотарське плем’я тутсі. Тутсі створили державу, де посіли провідні позиції. Коли Руанда стала колонією Німеччини, а згодом Бельгії, колонізатори опиралися на тутсі. Після здобуття незалежності й державного перевороту 1973 року хуту вирішили «демократизувати» свою країну, позбавившись «панів». Утім тоді конфлікт швидко згас. А на початку 1990–х, не без участі «великих» держав (скажімо, Франція підтримувала хуту в час геноциду), зміцніла ідея цілковито стерти з лиця землі народ тутсі.

Хашедель згадує, що за кілька років до геноциду деякі старшокласники вже мали переконання, що будь–який тутсі — ворог, його потрібно вбити. Школярі приносили в їдальню отруту і підсипали її в тарілки тутсі. У школах були списки дітей, які народилися від тутсі або в змішаних сім’ях. За кілька днів до сигналу «рубати високі дерева» уряд закупив і таємно роздав хуту великі ножі–мачете.

«Моя сестра дивом двічі врятувалася, — каже руандієць. — Вона розповідала: викопують яму, ставлять людей на коліна і кажуть: «Хто встигне добігти до ями — легше помре, його засиплють землею. Хто не встигне — розріжемо на шматки». Усе це відбувалося на очах місії ООН, яка впродовж кількох місяців так і не отримала «згори» наказу втрутитися і принаймні евакуювати представників тутсі.