Едуард Митницький: Квола мораль веде до шахрайства у професії

Нещодавня церемонія премії «Київська пектораль» укотре наштовхнула на думку: щось не так у нашому королівстві. Порожні місця в партері Театру Франка (пригадую, за часів мого студентства ми мріяли спостерігати за церемонією нагородження хоча б із балкона третього­ ярусу), не всі переможці приходять за своїми нагородами, до образливого мало народних та заслужених артистів столичних театрів, що у фойє полюбляють щиро посміхатися у телевізійні камери і розповідати про свою вдячність долі, яка привела їх на кін... Та що там, самих камер майже не було — «розкручених» акторів на церемонії одиниці, а коментарі перспективних початківців, за логікою телевізійних менеджерів, навряд чи зацікавлять глядачів, привчених до серіальних облич. Таким чином ця благенька церемонія, організатори якої не додумалися вручити лауреатам хоча б по квіточці, стала не стільки урочистою, як показовою... Свою розмову з художнім керівником Театру драми і комедії я почала із запитання про свято театру. Далі наша бесіда плавно перетекла у русло проблем театрального мистецтва, яких, на відміну від флори на урочистій сцені «Київської пекторалі», сьогодні вистачає.

Звання і статуси

— Едуарде Марковичу, нещодавно ми відзначали День театру. Що для вас це свято? Ви його святкуєте?

— Свято театру для мене сьогодні — це надія на те, що керівництво держави, принаймні у цей день, пригадає про існування театру. Пригадає, що існують такі люди, актори, які щовечора виходять на сцену, які працюють, наче воли, щоб заробити на квартиру. Це день визнання театру, з нагоди якого актори можуть отримати почесні звання. Але й тут є певні моменти... У нас працює унікальний актор Анатолій Ященко, ми вже кілька разів подавали документи на присвоєння йому звання народного артиста, але їх завертають. А взагалі останнім часом мої думки з приводу Дня театру не такі радісні...

—  Культурне керівництво країни, до речі, нещодавно змінилося. Можливо, і про театр згадуватимуть частіше. Як вам міністр культури Леонід Новохатько?

— Леонід Михайлович бував у нашому театрі, коли працював на своїй попередній посаді у міськдержадміністрації. На мене він справив враження людини, яка вміє не лише слухати, а й чути, що йому говорять. Це важливо, оскільки наші можновладці мають таку особливість: або взагалі не слухають, або слухають, та не чують.

— Але можна почути та й забути...

— Скажу тоді інакше. До появи пана Новохатька на посаді міністра культури у мене ніяких очікувань із приводу дієвої роботи нашого профільного міністерства не було. Зараз ці очікування з’явилися. Але тут дуже важливо не перебільшити з цими сподіваннями, бо на зміну надії приходить розчарування. А розчарування бувають значно болючішими, аніж період формування надій. Тому я очікую помірковано.

— Едуарде Марковичу, ось ви говорите, що талановитому актору Анатолію Ященку ніяк не дають звання народного артиста, хоча він давно на це заслуговує. Але ж «заслужений», «народний» — це своєрідний анахронізм, який існував у СРСР і продовжує існувати тільки на пострадянському просторі... Невже це важливіше, ніж той факт, що твої вистави збирають аншлаги?

— Якби сьогодні порушили це питання — я б проголосував «за» скасування практики присвоєння цих звань, якщо б замість цього була відповідна професійному рівню зарплатня. Але не треба забувати, що психіка творчих людей вихована десятиріччями радянської системи. Люди західного розвитку в цей самий час мали казино, ресторани, магазини тощо, це забезпечувало чи демонструвало їхній матеріальний статус. І їм не потрібні такі ось ознаки, які виділяють їх із загалу. У нас, за рідкісним винятком, нічого такого немає. Але сьогодні це справді знівельована форма заохочення. Оскільки ми всі прекрасно знаємо, що деякі звання присвоюють не за творчі досягнення, а за дзвінком «згори», чув, що й купують... Та й до самих експертів, які визначають достойників, є великі питання. Серед них украй мало людей рівня, наприклад, Івана Дзюби, які уособлюють совість нації, мало людей, які можуть об’єктивно і чесно означити сучасні мистецькі цінності.

— А як ви ставитеся до того, що кожен театр прагне приписати на своїй афіші якийсь новий статус? Ось нещодавно статус національної отримала київська Оперета...

— Почнемо з того, що зараз Україну охопила «епідемія» академізму. Майже всі театри у нас — академічні. Якось уже й не зручно, оскільки цей статус тепер нічого не означає. Він не виділяє театр, не вказує на те, що за своїм художнім рівнем він відрізняється від інших. Тим більше, якщо колись цей статус дозволяв підвищити зарплату, то зараз театри, які стали академічними, залишилися на тому ж рівні фінансування, що й були. Тобто така собі фікція... Що стосується Оперети, то останнім часом я не був у цьому театрі і не можу коментувати новий статус. Про його очевидні успіхи всеукраїнського чи міжнародного рівня я не чув. Але Богдан Струтинський (художній керівник Оперети. — Авт.) — добрий господар і патріот своєї справи. Багато доклав зусиль, так що я бажаю успіхів і йому, і театру. Але це також із області деяких наших аномалій...

«Прочитати наше життя за допомогою авторської думки можуть одиниці»

— Едуарде Марковичу, повертаючись до останньої «Київської пекторалі» — експерти знову не назвали кращий режисерський дебют, ця номінація вкотре була скасована. Де ваші випускники, де випускники ваших колег, що викладають на режисерському факультеті? Чому ви не запрошуєте їх до свого театру?

— Як не запрошуємо? Запрошуємо. Як запросили свого часу молодого Андрія Білоуса. Я подивився його студентську виставу «Украдене щастя», яка не була досконалою, але там простежувалася перспектива. Можливо, мною, коли я запрошував Андрія до Театру драми і комедії, керувало ще й те, що я його не взяв до себе на курс, а взяв іншого. Це було недалекоглядно з мого боку. Довіривши Білоусу першу постановку на нашій сцені і ввівши його у штат, я ще й виправив ту свою помилку. А зараз, після десятирічної роботи у нас, він узагалі сам очолив театр (Молодий. — Авт.) Дмитро Богомазов, який також заявив про себе ще зі студентських років виставою «Чарівниця» (перша назва «Безталанної» Карпенка–Карого) і зараз працює у Театрі драми і комедії. Саме його рівня режисури потребує українська класика. Тоді б класична спадщина українського театру звучала б по–європейськи. Нещодавно Дмитро випустив у Театрі Франка на Камерній сцені виставу за новелами Василя Стефаника — прекрасний спектакль. Богомазов — творець, а це дуже важливо. Сьогодні в нашій роботі часто превалює «трюкацтво», панує потреба не в розкритті авторської думки, а намагання вразити уяву глядача, забуваючи, що враження від такої вистави вельми тимчасові. А от зрозуміти філософію автора, прочитати наше життя за допомогою авторської думки можуть одиниці. Якщо з десяти людей, що навчаються на режисурі, у професії залишаються двоє — то це реальний показник.

— Але ж це всього двадцять відсотків від тих, хто вступає...

— Так, тому що ця професія як жодна інша вимагає особливих властивостей і якостей. А ще — величезного терпіння. Окрім, звісно, таланту, природних даних, обов’язково — розум, обов’язково — мораль. Є дуже обдаровані режисери, які не відбулися як особистості. При кволій моралі — короткий шлях до шахрайства в режисурі. Частина наших випускників ідуть на телебачення (сподіваємося, що вони вплинуть на телевізійні смаки), в шоу–бізнес, просто в бізнес, розраховуючи на те, що зароблять гроші і створять свій театр.

— З яким серцем ви розповідаєте премудрості режисури своїм студентам, розуміючи, що знадобляться вони лише двом із десяти?

— Ну, це можна спостерігати не лише в нашій професії... Коли я бачу, що людина має потрібний рівень розуму, моралі — обов’язково намагаюся дати їй стартовий майданчик. Нещодавно ми підрахували: у Театрі драми і комедії починали шістнадцять режисерів, які до сьогодні залишилися у професії, деякі з них працюють за кордоном. Але не всі витримують режисерський марафон. Це справді важко. Потрібно втримати самолюбство, подолати заздрість... А ще треба переконати артистів, художника, організувати роботу цехів, вибити потрібне фінансування, хоча б мінімальне... Знаєте, чому я щасливий у цій професії? Бо ніколи ні до кого не відчував заздрощів. У мене не було цього почуття. Але я бачу, скількох людей з’їла заздрість... Колись мав звичку щомісяця бувати в Москві, дивився усі нові вистави «оптом» і приїздив звідти щасливим.

— Після стількох десятиліть щасливого життя у цій професії навіть важко повірити, що до інституту вас не приймали протягом чотирьох років...

— Було таке. І коли мене призначали головним режисером найстаршого російського театру, Рязанського, я чесно зізнався, що не маю вищої профільної освіти і не є членом партії. «Просто вища є?»— «Є».— «Прекрасно, так і пишіть, не уточнюйте. А на рахунок партії — партизуємо» — такою була відповідь керівництва. Сьогодні я згадую про це легко, навіть із гумором. А тоді... Але й тоді були люди...

ДОСЬЄ «УМ»

Митницький Едуард Маркович

Український театральнiй режисер

Народився 4 серпня 1931 року в Києві.

Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка–Карого (1964), де з 1993 року працює на посаді професора.

Працював у театрах Києва (імені Франка, імені Лесі Українки, Театрі оперети), Одеси, Севастополя, Запоріжжя, Миколаєва, ставив вистави у Росії, Словаччині, Болгарії... З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на Лівому березі. Режисер–постановник вистав «26 кімнат», «Три сестри», «Море... Ніч... Свічі...», «Анна Кареніна» та багатьох інших.

Народний артист України, народний артист Росії.

ЦИТАТА

«Порядність — це коренева система, початок її — у культурних накопиченнях! Дуже важлива якість для актора, ще важливіша — для режисера. Це не означає обов’язкову наявність аристократичних витоків і обізнаність майже в усьому. Головне — внутрішня потреба сприйняття реального світу, а не сфокусованого під власні інстинкти. І це є ознакою інтелектуального права на цю професію, яке передбачає порядність, як кажуть піаністи, «у пальцях». І все, що сприймає і знає режисер, — все це через оптику вічних цінностей. А втім, можна працювати режисером і не бути ним. Мейєрхольд казав: «Неможливо знати все, але здогадуватися треба». А здогадуватися, звісно, на основі інтелігентності. Її початок — порядність».

Едуард Митницький, з книги «Знати, для чого живеш...»