Кіносекцію «Французької весни» розпочав фільм «Мьобіус», гучна прем’єра якого відбулася минулого четверга у кінотеатрі «Київ». На відміну від інших стрічок, які будуть показані у рамках фестивалю французького мистецтва одноразово, картина Еріка Рошана в Україні вийшла у широкий прокат. На столичній презентації «Мьобіус» представляли сам режисер та російські актори Володимир Меньшов і Олексій Горбунов. Незважаючи на те, що панове Меньшов і Горбунов зіграли тут другорядні ролі, за виразністю, колоритністю та харизматичністю їхні персонажі не поступаються головним героям.

Днями у Москві відбулося нагородження премією Російської академії кінематографічних мистецтв «Ніка». Наша співвітчизниця Кіра Муратова завоювала нагороду в категорії «Найкращий фільм СНД і Балтії» за стрічку «Вічне повернення» з Ренатою Литвиновою у головній ролі. Проте слова вдячності зі сцени сказав продюсер фільму Олег Кохан. Пані Муратова не змогла відвідати церемонію через хворобу.

Днями у столичному Будинку архітектора стартувала виставка сучасної карикатури відомого київського клубу «Архігум», під дахом якого зібралися найкращі художники–сатирики. Цього року «Архігуму» виповнилося 30 років, тож ювілейна виставка, ясна річ, стала особливою. Зібралися всі, хто протягом трьох десятиліть були причетні до клубу, а їхні роботи можна побачити не лише у виставковій експозиції, а й у великому ювілейному альбомі «Архігум: 1983—2013», — це малюнки Юрія Кособукіна, Анатолія Казанського, Сергія Боборикіна, Сергія Алєєва, Анатолія Васильєва, Володимира Васьковцева, Юрія Головченка, Євгена Григор’єва, Олександра Євтушенка, Володимира Казаневського, Віктора Кудіна, Ігоря Лук’янченка, Олега Смаля. У розкішному каталозі також знаходимо роботи багаторічних друзів київських карикатуристів iз Росії — Віктора Богорада і Василя Олександрова з Санкт–Петербурга, Ігоря Смірнова і Сергія Тюніна з Москви.

Нещодавня церемонія премії «Київська пектораль» укотре наштовхнула на думку: щось не так у нашому королівстві. Порожні місця в партері Театру Франка (пригадую, за часів мого студентства ми мріяли спостерігати за церемонією нагородження хоча б із балкона третього­ ярусу), не всі переможці приходять за своїми нагородами, до образливого мало народних та заслужених артистів столичних театрів, що у фойє полюбляють щиро посміхатися у телевізійні камери і розповідати про свою вдячність долі, яка привела їх на кін... Та що там, самих камер майже не було — «розкручених» акторів на церемонії одиниці, а коментарі перспективних початківців, за логікою телевізійних менеджерів, навряд чи зацікавлять глядачів, привчених до серіальних облич. Таким чином ця благенька церемонія, організатори якої не додумалися вручити лауреатам хоча б по квіточці, стала не стільки урочистою, як показовою... Свою розмову з художнім керівником Театру драми і комедії я почала із запитання про свято театру. Далі наша бесіда плавно перетекла у русло проблем театрального мистецтва, яких, на відміну від флори на урочистій сцені «Київської пекторалі», сьогодні вистачає.

Герой Любченкового «Вертепу» — твору, що, як казав колись Юрій Шевельов, був для українського ренесансу 1920–х років тим самим, чим була Дантова «Комедія» для західного середньовіччя або «Фауст» Гете для Нового часу, — закликав чоловіків: «...Шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це принижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, що їй, як і нам, властиве геть усе — від геніальності до атавізму». Ясна річ, не будемо! Але жінка все одно інакша, бо навіщо б тоді Гете говорив наприкінці «Фауста»: «Das Ewig–Weibliche / Zieht uns hinan» (у перекладі Миколи Лукаша: «Вічно жіночеє / Нас туди зве»)? Хоч Бог із нею, з тією містикою «вічно жіночого»! Спитаймо просто: хто така жінка?..