Петро Мага: Ніколи не намагався вискочити попереду Шустера

Балакун–проноза Петро Мага з «Шустер live» у житті такий же говіркий та емоційний, але багатогранніший. Актор за освітою режисер сценічних дійств, автор пісень і однієї п’єси каже: «Напевно, найкраще у моєму житті те, що я не живу за рахунок ток–шоу».

«За роки навколо Шустера не помінявся тільки я»

— Якби була номінація «Телетріумфу» «Найкращий співведучий другого плану», ви заслужено могли б її отримати за «Шустер live». Не розглядали пропозицій бути основним ведучим в інших проектах?

— По–перше, я виконую умови контракту. У межах прописаних домовленостей я ніколи не намагався вискочити попереду Шустера. Бо, врешті–решт, програма називається «Шустер live», а не імені мене коханого. Я був основним ведучим «Телефортуни», спортивних «Українських пристрастей». В «Африканських пристрастях» працював у студії з Савіком Шустером, Василісою Фроловою й Олексієм Мочановим, телемарафон «Свобода вибору» вів разом з Ларисою Губіною. Я себе комфортно почував усюди.

Про те, які канали і що мені пропонували, — розказувати не буду. Від усього відмовлявся. Бо я діючий артист, багато гастролюю, веду велику кількість концертів, івентів, приватних вечорів — такого класу, який хлопчикам і дівчаткам, які постійно виграють всілякі телетріумфи, навіть не снився; їх туди просто не підпускають. Коли я бачу на обкладинках «Тєлєнєдєлі» одних і тих же людей, а в списках номінантів «Телетріумфу» одні й ті ж обличчя каналів, я розумію одне: ці канали і рейтинги комусь конкретному належать. Уявити, що я буду не спати, бо не став переможцем телепремії, — неможливо. Хоча колись мені страшенно хотілося отримати «дощечку» за пісні «Шлягер року», «Автор року». Так тривало до того моменту, поки їх з’явилося кілька. Я все спочатку вивішував на стіни з великим задоволенням, а зараз кидаю у шухлядку чи віддаю мамі, бо багато дірок доведеться на стінах робити. І це не вихваляння. Я дуже вдячний тим, хто мої пісні виконує. Бо порції оплесків, які я отримую, не тільки мої.

— На який термін ви підписали контракт зі студією Савіка Шустера? Скільки разів ви його продовжували?

— Та Бог його знає. Головне, що ті, хто хоче, щоб я вів їх захід, знають, що він не повинен бути у п’ятницю ввечері. Мене тішило, що дехто навіть переносив святкування з цієї причини. Скажу чесно, я втратив багато грошей, бо відмовляв дуже серйозним людям, які проводили свої вечори у п’ятницю.

За роки навколо Шустера помінялося майже все. Не помінявся тільки я. Це при тому, що половина України вірить, що ми гриземося і люто ненавидимо один одного.

«Якби ми отримували стільки, скільки нам приписують, я літав би на найдорожчому гелікоптері...»

— «Я дуже рідко кажу якісь серйозні речі для Савіка Шустера — ми більше перегавкуємося, і більшість України в це вірить», — це ваші слова з програми, у якій основною темою було 60–річчя Савіка Шустера. Не набридла роль балакуна–пронози–простачка в одному з найрейтинговіших телепроектів? Що вам, наприклад, мама з цього приводу каже?

— У нас країна «доброзичливців», самі знаєте. Шустер в ефірі ввечері гаркне на мене, а вранці уже 7–8 чоловік дзвонять моїй мамі й кажуть, що знають, що мене точно вигнали з ток–шоу. Тому в цьому контексті я найбільше непокоюся за маму, щоб вона не сприймала усе за чисту монету.

Якщо скажу, що є дуже простою людиною у житті, ви посміхнетесь. Я вперше вийшов на сцену у 1976 році — у 5 років почав працювати у самодіяльності і до тепер з неї не виходжу. Є автором пісенної поезії, маю твори, які я ще не публікував. Інколи доводиться прикинутися кимось, щоб у цей момент всі відволіклися від сказаного, переключилися на іншу тему. Ви ж самі бачите, що інколи неможливо дивитися і слухати те, що відбувається у студії «Шустер live».

— Незалежні телеексперти постійно констатують, що у «Шустер live» маніпулюють думкою глядачів, схиляють їх до провладної позиції. Як ви до цього ставитесь?

— А скажіть, яка ще програма надає стільки часу опозиційним політикам?! У нас уже було таке, що приходив Єфремов і обурювався тим, що у нас два представники Партії регіонів, а всі інші — опозиція–опозиція–опозиція... І про злочинну владу нерідко говорять у студії.

Опозиція, як правило, хоче «виїхати» тільки за рахунок словесних звинувачень. Для прикладу візьмемо недавні великі київські сніги. Багатьох дратувала влада, яка не справилася з наслідками. Але розумні розуміють, що багато в чому винні самі люди. По–перше, усі автомобілісти хочуть бути мудрішими за сусіда і першими проскочити на перехрестях за будь–якої погоди. Київ безкультурний на автодорогах, хоча нам ще далеко до Донецька і до Криму. По–друге, «не прийшли, не зробили», але у дворі стоїть кілька десятків машин, і трактору просто ніяк туди заїхати. Ніхто з власників машин не хоче вийти з квартири, розчистити лопатою трохи снігу і виїхати з двору. Опозиціонери кажуть: «Якби ми були при владі, ми б вкрили крилами лелечими землю українську від снігу наваленого; подихом солов’їним розтопили б льоди на Дніпрі; вишиванками би встелили всі ями на дорогах». Слухайте, люди добрі, чи не ефективніше на своєму окрузі депутату–опозиціонеру організувати штаб боротьби зі стихією, зібрати волонтерів, розчистити двори чи дороги і ткнути владу мордою: подивіться, як треба працювати. Я знаю, що один з головлікарів пологового будинку на своєму джипі по стихійному снігу возив до лікарні породіль. Коли чуєш про таке, думаєш: «А влада — гидота, не забезпечила». І слава цьому лікарю, а не опозиціонерам–крикунам, які постійно у телевізорі кажуть: якби ми були при владі...

— Як перед кожним ефіром ток–шоу відбувається ваша співпраця з Савіком Шустером? Вам дають якісь «цеу»?

— Переглядаючи щоденні теленовини, читаючи пресу, я відсотків на 90 передбачаю, якою буде основна тема, про що говоритимуть у студії. Перед кожною програмою телефоную редакторам і уточняю, чи треба на щось звернути особливу увагу для підбірки телесюжетів. У п’ятницю приходжу і роблю це.

Шустеру я не в’язну на зубах. Тому що він зазвичай повністю заглиблений у процес підготовки чергового ефіру. За весь час роботи у Савіка Шустера до мене було три чи чотири претензії. Наприклад, я показав сюжет і від себе поставив комусь запитання, а Савік планував спрямувати аналогічне комусь іншому. У ведучого на піджаку не написані його думки, але я, думаю, мав би передбачити його плани. Ніколи жодного «цеу» — похвали того чи зроби погано тому — я не отримував і не отримую. Савік знає, якщо мені спробують щось нав’язати, — я просто повернуся і піду. Напевно, найкраще у моєму житті те, що я не живу за рахунок ток–шоу «Шустер live». Воно приносить мені невелику частку прибутку. Хоча на пошту мені постійно приходять листи iз запитаннями: «Когда ви сходілі на Банковую і сколько вам там заплатілі?» Якби ми отримували стільки, скільки нам приписують, я літав би на найдорожчому гелікоптері зі своєї Ходосіївки частіше, ніж вилітає гарант із Межигір’я.

— На 60–річчя Савіка Шустера в ефірі ви звернули увагу, що ніхто з гостей студії не побажав ювіляру, щоб він заробляв 6 тисяч доларів за рік. Кажуть, місячний заробіток головного ведучого «Шустер live» трохи не у 10 разів більший.

— У нас не дай людям поїсти, дай полазити у чужих кишенях. Про поверховість бачення чужих прибутків, витрат і роботи розповім на прикладі співаків. Я кілька разів перетинався з ансамблями, з якими працював мій кум Паша Зібров. Було таке, що він виходить на сцену, а ці хлопці грають за нею у карти, посміюються над тембром голосу співака і кажуть: «Я у 5 разів краще співаю. Якби я хотів, то зараз би...» Чоловіче добрий, заплати за два десятки хороших пісень, зніми на них кліпи, проплати їхню ротацію нашому мєрзкому телебаченню, яке за ротацію кліпів бере з виконавців гроші. (Нехай телеканали на мене у суд за ці слова подадуть і там доводитиму те, про що достовірно знаю. У нашій країні і тут усе перевернуто догори дригом: співаки платять ТБ, а не навпаки, як це відбувається у цивілізованому світі). Від початку треба визначитися: хочеш розвиватися і чогось досягти чи грати в карти за кулісами. Якщо вибрав другий варіант — сиди й не гавкай. Так само і стосовно телеведучих. Зробіть таке телевізійне ток–шоу, умійте працювати і розкрутіть себе так, щоб вам хотіли платити великі гроші й давали найкращий час у телеефірі на найкращому каналі. У театрі є дуже гарна фраза: «Публіка голосує ногами». Вона або йде на вистави, або не йде. Можна скільки завгодно розказувати, що якийсь телепроект супергеніальний, але якщо його не дивляться, напевно, хтось видає бажане за дійсне.

— Вітчизняне телебачення переважно російськомовне. Телеглядачів свідомо чи ні, але підштовшують до сприйняття української мови як другорядної. Що, на вашу думку, може змінити ситуацію?

— З ким би я не спілкувався, принципово не переходжу на російську мову. Тільки у випадку, якщо співрозмовник каже: «Простітє, раді Бога, єсть фрази, коториє нє совсєм понімаю. Єслі будєт нетрудно...» Мені не складно, я навчався у російськомовній школі.

Допоки Київ не почне розмовляти українською, Україна державною мовою не заговорить. До речі, російська мова прекрасна, фантастична, але та мова, якою говорить більшість киян, — просто жахлива. Я перепрошую, хай Бог мене простить, це мовне гівно. В Україні практично вся преса, усе телебачення — російськомовні. Аргументи, що не будуть читати і дивитися українською мовою, не переконливі. Вакарчук і «ВВ» довели, що будуть дивитися і слухати. І «Бумбокс», і «Танок На Майдані Конго». На телебаченні раніше «бавилися»: з двох ведучих — один російськомовний. Зараз обоє — російськомовні. І на СТБ, і на «Інтері». Допоки не буде жорсткої позиції стосовно української мови, на ТБ її буде мало.

«Богдан Бенюк і Толя Хостікоєв днювали й ночували у мене»

— Як поет–пісняр своє 40–річчя (як і 30–річчя) ви відзначили творчим вечором у столичному Палаці «Україна». Є забобонна пересторога, що не можна гучно відзначати цю дату. Її підтверджує чи спростовує ваше життя–буття упродовж більше року?

— Пояснення цього забобонного переконання абсурдне: бо 40 днів відзначають після смерті людини. Наш народ постукав тричі по дереву — і вважає, що все буде добре. Я не боюся нічого, що пов’язане з датами і віком. Хай бояться ті, кому сказати нічого.

Збирати людей в «Україні» у 30 років — це було нахабством з мого боку. Тоді ми зробили благодійний вечір і всі зібрані гроші передали дітям, хворим на церебральний параліч, у Мукачівську дитячу лікарню. Тоді там поміняли старі вікна на пластикові. Той вечір був ризиковим і епатуючим кроком. Бо я після закінчення театрального інституту 6 років працював у Чернівецькому театрі й повернувся у Київ, коли мені було 29. Хоча за рік встиг написати купу пісень. Мені складно було знайти спонсорів, бо ніхто не вірив, що зірки прийдуть виступати до мене. На мою адресу долинуло чимало скрежету зубами: «Шмаркач, що він собі дозволяє». На 40–річчя уже було простіше. Бо мої пісні є і в Іри Білик, і в Таї Повалій, і в Паші Зіброва, і в Іво Бобула, і в «Гетьмана»; у Росії — у Доліної, Кобзона, Олексія Маклакова; у Латвії — в Івара Калниньша.

Хоча стосовно віку був дуже кумедний житейський епізод. Мій друг Степан Рошко — такий смішний хлопець з Чернівців, коли мені виповнилося 40, дзвонить і каже: «40 років — завтра почне з тебе пісок сипатися». Я наступного ранку прокидаюся, іду снідати, а в мене відламується половина зуба. Все, думаю, почалося...

— Колись ви казали, що найкраща муза для вас — перед­оплата. Коли пишете тексти від душі, а коли суто комерційні? Наприклад, вам закидають, що написали відверто замовний гімн Теремків (для непосвячених, це мікрорайон Києва).

— Про передоплату я пожартував. А на Теремках, на вулиці Ломоносова, я прописаний, хоча зараз там живе доросла старша донька, а ми з дружиною і 6–рiчною другою донькою — за містом. Я знайомий з людиною, яка практично побудувала Теремки. Це Ігор Лисов. (Екс–голова парламентського комітету з питань будівництва. — Авт.) Якби у нього на грудях не висів значок Партії регіонів, він би виграв останні вибори в депутати. Натомість він їх програв — і людям плювати було, що для мікрорайону він робив усе, що тільки можна. «Гімн Теремків» попросив написати Ігор Лисов.

Я, взагалі, видатний гімнописець. (Уявляю, скільки злобно–ідіотських коментів ця фраза збере в iнтернеті). Я писав гімн для Київського університету імені Бориса Грінченка, для футбольних клубів. Не вважаю це чимось непристойним, за що варто соромитися. Коли звучить мій гімн–молитва уболівальників і 90 тисяч глядачів на стадіоні підспівують разом з тобою: «Вперед, вперед, вперед, Україно!» — іде мороз по шкірі.

Особлива історія з піснею «Єднаймося!», яку крутили проти Юлії Тимошенко з ранку до ночі на Хрещатику. Його мешканці нас проклинали, бо після гасел одного з депутатів «Она должна сидеть в тюрьмє!» запускали «Єднаймося!». Ще кілька років до того до нас звернулися і попросили написати гімн єднання бойових офіцерів, які пройшли Афганістан й інші гарячі точки. Ми, я і Павло Зібров, який виступав у ДРА з концертами і потрапляв під обстріли, написали пісню для прохачів, за копійки віддавали її. А коли пісню почали крутити на антитимошенківських зібраннях, замовники розповідали, що їм належать авторські права і тому вони крутять пісню, де хочуть.

Зараз я працюю над піснями, скажімо, для Володі Данильця, для вокального квартету «Гетьман». Вони мені замовили тексти, але попередньо фінансових питань ми не обговорювали. Але всі нормальні виконавці не хочуть брати пісні без виплати гонорару, щоб не бути зобов’язаними.

— Як відбулася співпраця з Анатолієм Хостікоєвим і Богданом Бенюком, які показують «Задунайця за порогом» вашого авторства?

— Бенюк і Хостікоєв — вони класні. Ідею вистави породили вони, я лише оформив її літературно. Мені спочатку подзвонив Богдан Бенюк, потім — Толя Хостікоєв. Сказали, що є такий задум. Коли я погодився написати текст вистави, вони по черзі днювали і ночували в мене; навезли мені купу історичного матеріалу; спрямовували, куди ми маємо рухатися.

Мало хто задумувався і знає, про що йдеться у класичному «Запорожці за Дунаєм», окрім того, що дружина Карася, «руки в боки — і давай п’яного чоловіка ганяти». Коли я написав «Задунайця за порогом», мене звинуватили в тому, що я українофоб. Бо козаків наших я показав запроданцями. Коли Катерина ІІ знищила Запорозьку Січ, частина козаків подалася на Кубань, частина — до турецького султана, який подарував їм 42 населені пункти, Дністровський і Дунайський лимани, а навзамін зобов’язав воювати на боці Туреччини. Коли почалася війна з Росією, півтори тисячі хлопців прийшли до султана, щоб служити йому, а решта козаків почала вводити російське військо у турецький тил. Як це називається? Не залежно від того, з Росією чи кимось іншим була війна.

Є у «Задунайці за порогом» фраза: «Кому ми служити будемо?». Служити треба Господу Богу і не зраджувати собі. Біда України в тому, що вона завжди мусить бути з кимось. Хоча можемо бути самодостатніми. Чому не зробити з України показову аграрну республіку?! Зараз у наших супермаркетах продають петрушку й кріп з Ізраїлю. Фактично з пустелі нам, у країну, що володіє половиною світових чорноземів, експортують городину. Це просто жах і сором.

ДОСЬЄ «УМ»

Петро Мага, 41 рік

Народився у селі Страж на Закарпатті.

1987– 1989 р. — працював слюсарем–дизелістом залізничного депо Чоп.

1989–1993 р. — учився на акторському факультеті (майстерня професора В.Зимної) Київського театрального інституту ім.
І. Карпенка–Карого.

1993–1999 р. — актор Чернівецького театру ім.О. Кобилянської.

З 1999 р. — постійний режисер Театру пісні Павла Зіброва.

Автор пісень і п’єси «Задунаєць за порогом». Постійний ведучий стадіонних шоу матчів Національної збірної України та ФК «Динамо» Київ.

З 2008 р. — співведучий політичного ток–шоу «Шустер live».

Заслужений артист України (2004 р.).