Моя мама — Марія Арсентіївна Груба — родом із села Попівка, що в Запорізькій області. Голодного 33–го попівчани вимирали. Знесилені від голоду люди ховали своїх померлих родичів просто на подвір’ї, а трупи безрідних лежали просто неба. Чуючи мертвих, моторошно вили голодні пси, яких ще не встигли з’їсти.
Щоб урятувати сім’ю, мамин чоловік, а мій майбутній батько — Йосип Іванович — завербувався на Маріупольський металургійний завод імені Ілліча і забрав із собою первістка Івана.
Восьмирічну Галинку вдалося прилаштувати в найми до заможних людей недалеко від Маріуполя, у село Тавричеське. Якось там малу служницю, що няньчила двох опецькуватих дітей, годували, але хліб (перепічки) ховали, підвішуючи в кошику високо під стелею. Хазяйка казала, що Галя важкої роботи не робить, то хай їсть кукурудзу. Качани, хоч і варені, були такі старі й сухі, що вгризти їх було неможливо. А перепічки так хотілося! Одного разу голодна дівчинка потайки поставила стілець на стіл, дістала одного коржа й похапцем з’їла. Думала, що не помітять, та помітили й вилаяли.
Удома ж мама зі свекрухою, десятирічною помічницею Дунею, шестирічним Грицем і трирічним Колею пухли від голоду. Трохи допомагав батько, але цього не вистачало.
І одного страшного дня померли одночасно двоє дітей: і розумниця Дуня, і слухняний Гриць. Слава Богу, кладовище було недалеко від хати, і осліплена горем мама, ледве переставляючи опухлі ноги, на якомусь візочку відвезла туди висохлі тільця дітей...
Коли я чую розмови про те, що не було Голодомору, що не слід згадувати минуле, мені хочеться спитати: «А у вашій сім’ї помирало в один день двоє дітей?».
А вдома на маму чекав голодний Коля, основною їжею якого був окріп, забілений молочаєм. Та вижив хлопчик, виріс і ще стільки добра зробив і нашій сім’ї, і людям.
Рятуючи найменшого сина, мамі вдалося вирватися з голодного пекла й переїхати в село, де наймитувала Галя. Із хлібом там було трохи краще. Чужа добра жінка прихистила біженців. Забрали Галинку й Івана — сім’я возз’єдналася. А через деякий час батько перевіз усіх на хутірець Мачуліно — мою малу батьківщину.
Про смерть дітей від голоду в нас не говорили. Боялися. Адже радянська пропаганда голод заперечувала. Під великим секретом про трагедію нашої сім’ї мені розповіла бабуся. З мамою я ніколи не розмовляла на цю заборонену тему. Та двом дітям, що народилися пізніше, вона дала імена померлих сина й дочки.
Після загибелі в 41–му батька наша сім’я бідувала. І в роки війни, і в повоєнний час. Мама працювала на току але не могла принести додому й жменьки зерна, бо за цю жменю люди потрапляли до в’язниці. Тоді бригадир Григорій Голик наказав їй пошити невеличку торбиночку, і щодня, їдучи бідаркою з роботи, кидав її, наповнену зерном, у наш сад, подалі від хати, за городом та левадою. Забирали пшеницю молодші діти — Вова і я. Приносили таємно, як і наказувалося, але, де вона бралася, не знали.
Яке треба було мати співчутливе серце дядькові Григорію! Адже, допомагаючи вдові, він ризикував і сам. Коли мої брати виросли, то знайшли його (бо жив уже в іншому районі) і подякували за порятунок.
У моїй душі живе ще один спогад про пшеницю. Був час, коли мама працювала на двох роботах: удень полола ланку, а вночі охороняла комбайн із зерном, яке не встигли ввечері вивезти на тік. Після ланки мамі треба було поратися по господарству, тому ми з Вовою, узявши собаку, йшли в степ, щоб пильнувати комбайн до її приходу. Мама приходила, і ми завидна поверталися додому.
Та одного разу вона запізнилася прийти вчасно. Надворі швидко стемніло. Нам страшно, і я починаю плакати. Брат утішає мене, та невдовзі хлипаємо обоє. Аж ось почувся мамин голос. Вона гукає нас, ми відповідаємо, та темінь і вітер не дають їй зорієнтуватися. Нарешті мама знаходить нас, заспокоює, додому, звісно, не відпускає, і ми ночуємо в бункері, повнім теплого зерна, тісно пригорнувшись до мами.
Мою мудру й мужню, але малограмотну маму одного разу хуторяни вибрали депутатом сільської ради. Свій вибір вони пояснили тим, що вона гарно співає, має розумних і слухняних дітей та майстерно вивершує скирти. Останнє було мистецтвом, яким мама володіла досконало. Коли вже була старенькою і в полі не працювала, до нас приїжджав бригадир і просив у братів дозволу відпустити її до скиртувальників, щоб вона хоч порадою допомогла їм.
Звичайно, депутатом мама тільки значилася. Але вражає довіра земляків. Вибрали не статечного чоловіка, як це було завжди, а маленьку жінку–вдову.
Жодного класу школи мама не закінчила. Вчилася тільки в лікнепі (курсах iз ліквідації неписьменності). Керував ними її чоловік, а мій батько — Йосип Іванович. У нашій сім’ї згадували, як одного разу вчитель запитав у мами таблицю множення:
— Скільки буде двічі по сім?
— Чотирнадцять, — відповіла «учениця».
— А сім по двічі?
— На сім таблицю ми ще не вчили, — почув у відповідь.
Та брак освіти не завадив мамі бути життєво мудрою й інтелігентною людиною, самій виховати шестеро дітей, п’ятьом із них допомогти одержати освіту, все життя бути порадником і другом своїм синам і дочкам.
Спасибі Вам, мамо...
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
