«Конспекти почуттів», написані в окопах

Сьогодні виповнюється 95 років з дня народження класика української літератури Олеся Гончара. З цієї нагоди заплановано чимало заходів різних рівнів, багато з яких відбудеться на батьківщині літератора, в Дніпропетровську. Літературознавці вкотре говоритимуть про феномен Гончара, школярі писатимуть тематичні твори, а співробітники Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 р.р.» вирішили вшанувати пам’ять письменника відповідно до концепції цієї інституції. Гончар і війна — тема, яку науковці й досі вважають благодатною для своїх розвідок. Оскільки «військові університети» багато в чому вплинули на подальшу творчість письменника.

На фронт Олесь Гончар пішов добровольцем у червні 41–го. Воював у складі студентського батальйону, про що ­згодом напише у романі «Людина і зброя» (який отримав Державну премію ім. Т. Шевченка). Був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї, пережив два поранення, контузію, полон, концтабір, брав участь у закордонному поході радянської армії... І ніколи не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, датовані воєнними роками — «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій, — сам письменник згодом назве «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів»...

«Історичні постаті ХХ століття: Олесь Гончар» — це спільний проект, до створення якого долучилися Міністерство культури України, Музей історії Великої Вітчизняної війни, Національний музей літератури, Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І.Яворницького, Центральний державний архів–музей літератури і мистецтва, Національна спілка письменників, Центральний державний архів громадських об’єднань та Національна історична бібліотека. Значну частину матеріалів для експозиції надала дружина Олеся Терентійовича Валентина Данилівна. На виставці представлені документи, рукописи, малюнки, фото, меморіальні речі, сторінки «Щоденників», книжки, нагороди... У такому обсязі документальні матеріали про Гончара зібрані та представлені вперше.

Виставка «Історичні постаті ХХ століття: Олесь Гончар» працюватиме протягом місяця.

А ТИМ ЧАСОМ...

На батьківщині Олеся Гончара його ювілей святкуватимуть півроку. Дніпропетровська бібліотечна асоціація ініціювала  проведення в усіх бібліотеках області протягом березня–листопада 2013 року Регіональної кампанії «Дніпропетровщина читає Олеся Гончара». У програмі — тематичні та літературні вечори, вечори–портрети, вечори–пошани, бесіди, вікторини, літературні години, літературні конкурси, книжкові виставки... Ювілей Гончара відзначили і в Херсоні — про це місто письменник написав кілька творів, прототипами його героїв часто ставали херсонці. Учора в Херсонській бібліотеці імені Гончара пройшов літературно–мистецький вечір «Лицар Таврійських просторів». А завтра там відкриється виставка «Злети і падіння Олеся Гончара».

МИ ПИСАЛИ

У Дніпропетровську досі живе сестра Олеся Гончара Олександра. Їй 99 років. «Саша і Шура» — так називалася стаття власного кореспондента «УМ» на Дніпропетрвощині Сергія Довгаля («УМ», 6 квітня 2001 р.). «Жорстока доля розлучила їх на 15 років, і вони мусили знайомитися заново, щоб через усе життя пронести надзвичайну вірність брата і сестри,незважаючи на те, що вона жодного разу навіть не ходила до школи, а він став відомим письменником, класиком, громадським діячем». Прийомні батьки зважили, що зможуть «витягнути» тільки одну дитину, дівчинку Шуру, отож Сашко залишився «сам по собі», і його взяли на утримання дідусь та бабуся. Брат і сестра Гончарі бачилися відтоді раз у житті. Наступний шанс випав після війни.

Вони знову зустрілися 25 жовтня 1945 року, коли Олесь повернувся з війни, хоч і доти Шура запрошувала: «Приїзди до нас». Коли Гончар їхав у поїзді і його запитували «до кого?», солдат відповідав: «Не знаю. У Дніпропетровськ, до сестри. А бабуся живе на Полтавщині». На той час Олександра вже давно була заміжня, мала дітей. Тож, почувши дзвінок у двері, сказала старшій доньці Вірі: «Біжи клич родичів».

Олесь хотів їхати вчитися до Харкова, але сестра наполягла — і він залишився у Дніпропетровську, вступив до тамтешнього вишу. А жив спершу в кімнаті, де нічого не було, окрім дерев’яної підлоги, вкривався шинеллю. Потім у цій же кімнаті при свічках він писав свій роман «Прапороносці», який згодом увійде в програму шкільних підручників. «Він стогнав уві сні, його щось тривожило», — розповідала за півстоліття потому в розмові з «УМ» сестра письменника. «То, сестро, війна з мене виходить», — пояснював уранці Гончар. Саме у цей час він писав свої «Прапороносці».

У Дніпропетровську він прожив ще два роки, а потім відбув до Києва, де став справді визнаним радянським письменником, класиком.

Та доля ще раз звела Олеся Гончара з Дніпропетровськом. Його роман «Собор», який радянська влада назвала «неблагонадійним», був написаний, тобто зчитаний з Новомосковського храму. Ця церква і досі стоїть.