Просто вибуховий результат!

Донбасом котиться хвиля громадських протестів, спрямованих проти урядової програми видобування в регіоні альтернативного природного палива, сланцевого газу. За щоденними пікетами та багатолюдними «антисланцевими» демонстраціями можна побачити тінь «руки Москви», точніше російського монополіста «Газпрому». Того самого, який не бажає знімати нашу країну зі своєї газової голки. Дійсно, представники політичної сили, яку пов’язують з відомим українським кумом «кремлівського хазяїна», виглядають на вуличних акціях найбільш оснащеними листівками, партійними прапорами, агітаційними плакатами та й, узагалі, добре «вмотивованими» особисто.

Ворог, якому ціни не скласти

І тут як принагідно не згадати, що пару років тому «Газпром» уже намагався активно вплинути на розподіл ролей на українському ринку енергоносіїв. Коли відразу дві компанії, з Франції та Канади, оприлюднили плани співпраці з нашим вітчизняним бізнесом з утилізації шахтного метану, відповідь з півночі не забарилася: російський суперконцерн повідомив про бажання створити спільне підприємство з Україною, яке нібито вирішуватиме аналогічні завдання. Правда, до реальних кроків так і не дійшло — варто було конкурентам відступитися, як у «Газпромі» спустили починання на гальмах.

Проте сам факт яскраво довів, що видобуток шахтного метану може скласти альтернативу імпорту російських енергоносіїв. І навіть новомодному сланцевому газу. Адже наявність останнього на Донбасі в промислових масштабах ще доведеться підтверджувати експериментальним бурінням, тоді як шахтний метан точно є всюди, де з копалень піднімають на–гора донбасівське «чорне золото». Інколи його навіть трапляється вочевидь забагато...

Скільки триває на Донбасі вуглевидобуток, стільки ж вибухонебезпечний шахтний газ збирає свої жертви. У робочих селищах регіону й понині можна почути від старих людей оповідки про «домовика Шубіна», що нібито мешкає у покинутих гірничих виробках, час від часу, у приступах скаженої люті, пускаючи на беззахисних робітників стіну вогню.

Звідки у вугільних покладах узагалі узявся метан — на це запитання наука дотепер не виробила єдиної відповіді. За однією з популярний версій, він утворювався разом із кам’яним вугіллям з органічних залишків пишної доісторичної рослинності. За іншою — піднімається з потужних родовищ нафти, розташованих десь глибоко під землею, на кілька кілометрів глибше, ніж пласти донецького антрациту. Так чи інакше, але саме шахтний газ є справжнім серійним убивцею українських гірників — наймасштабніші аварії у вітчизняному вуглепромі, з десятками, а то й сотнями жертв, сталися за безпосередньої участі саме «метанового фактора».

У 1979 році в шахтарському містечку Єнакієве приборкати дошкульний газ намагалися навіть за допомогою підземного ядерного вибуху: на одну з місцевих шахт завезли, згідно з місцевими легендами, списану боєголовку від міжконтинентальної ракети, яку й підірвали, вивізши попередньо всіх навколишніх жителів під приводом навчань цивільної оборони. Не допомогло.

Коли наприкінці 90–х років вугільним басейном прокотилася серія «метанових» підземних аварій із численними жертвами, влада поставила шахтовласникам жорсткий ультиматум: ще один випадок — і копальню закриваємо.

Попередження подіяло, вугільні бізнесмени почали вкладати гроші в сучасні засоби попередження та безпеки, і кривавих НП помітно поменшало. Останніми місяцями, наприклад, зафіксовано лише один випадок несподіваного викиду метану, на шахті «Комсомолець Донбасу», та, на щастя, без наступного вибуху і жертв: автоматика за мікросекунди встигла відключити електроживлення в забої, що перетворився на міну сповільненої дії.

Кіловати та Кіот

Протягом десятиліть стратегія боротьби з метаном залишалася незмінною: потужне провітрювання гірничих виробок, контроль за станом шахтної атмосфери, категорична заборона на користування відкритим вогнем на робочих місцях та... надія на шахтарську вдачу. Паралельно на гірничих підприємствах Донбасу намагалися навчитися не викидати коштовну енергетичну сировину в атмосферу, а утилізувати з користю. Мабуть, перша така успішна спроба мала місце на донецькій шахті ім. Горького років тридцять тому, коли зібраним під землею газом гріли воду для шахтарської лазні.

Наприкінці 90–х років у районі селища Вугледар, кілометрів за 30 від Донецька, спорудили газонаповнювальну станцію, яка щодоби заправляла дешевим та екологічно чистим пальним кількадесят вантажівок. «Родзинка» новобудови полягала в тім, що газ надходив не з магістральної труби, а видобувався поруч із–під землі. Принагідно нові вугільні поля готувалися для розробки — просто попід АЗС була запроектована потужна шахта.

За доби української незалежності в лідери цивілізованого вирішення метанової проблеми вийшла донецька шахта ім. Засядька, яка традиційно страждає від рясного газовиділення. Аж ніяк не бідне підприємство, що продукує понад 3 млн. тонн вугілля щорічно, розмахнулося широко, закупивши модульну станцію утилізації метану від відомих у світі австро–американських виробників. Коштовний зразок закордонного «хай–теку» періодично демонструють почесним гостям «шахтарської столиці». Та на тему економічності хазяї дивовижі спілкуються вкрай неохоче: собівартість кубометра начебто «дармового» підземного газу, після врахування витрат на утримання численних дренажних свердловин, комп’ютерної системи керування заслінками, амортизації унікального устаткування, як мінімум, не поступається ціні «кубика» традиційного блакитного палива.

Принципові зміни у підходах до проблеми підземного метану відбулися, коли керівники вугільних підприємств почали усвідомлювати, що на шахтному газі можна заробляти додаткові гроші в рамках природоохоронного Кіотського протоколу, причому — у валюті та чимало. Метан, як відомо, визнано одним із головних знищувачів озонового шару планети, отже, за зменшення його викидів в атмосферу індустріально розвинені країни зобов’язалися сплачувати «зелені» бонуси.

Першою в Україні спромоглася продати умовні одиниці скорочення викидів метану вже згадувана шахта ім. Засядька. Як повідомив фактичний власник підприємства Юхим Звягільський, через Національну агенцію екологічних інвестицій було передано японській фірмі Marubeni Corporation 14,6 млн. тонн умовних викидів. Сума виручки не розголошувалася, та, за оцінками сторонніх фахівців, вона склала понад 15 млн. доларів.

Наступним отримувачем «зелених» грантів стала вугільна компанія «Краснодонвугілля», яка в рамках проекту з утилізації метану отримала 589 тис. євро. Нині заробити на скороченні викидів газу поспішають такі відомі підприємства, як шахти «Краснолиманська», «Південнодонбаська №1», «Красноармійська–Західна», «Комсомолець Донбасу» тощо. Резерви дійсно неоглядні: за офіційними підрахунками Мін­енерговугілля, в країні поки що використовується тільки 4 відсотки шахтного метану. Загалом же надра Донбасу бережуть 7–12 трлн. кубометрів метану. Цієї кількості вистачило б, аби заміщувати газовий імпорт із Росії протягом чоти­рьох століть.

«Підводні камені» підземного скарбу

На тлі таких захоплюючих перспектив виникає запитання: чому на Донбасі донині не розгорнуто широкий видобуток дарованої самою природою речовини. Адже в результаті можна було б не лише перекрити дефіцит енергоносіїв у країні, а й суттєво підвищити безпеку шахтарської праці. Відповідь не така проста, як може здатися на перший погляд.

— По–перше, доведеться вирішувати проблему з землею, — пояснює фахівець з метану, кандидат технічних наук Валерій Приходько. — Одна річ, коли шахтний газ видобувається у невеликих обсягах на діючій вугільній копальні, так би мовити, «по ходу діла», і зовсім інша ситуація виникає при розгортанні великого самостійного бізнесу. Для нього потрібні чималі земельні ділянки, адже метан — до речі, так само, як сланцевий газ, — розпорошений по геологічних пластах. Тож на продуктивному полі доведеться розміщувати сотні свердловин. Землею у нас розпоряджається держава, вона ж може надати відповідні пільги за орендними та іншими зборами у казну. І хоч у прийнятому кілька років тому Законі «Про газ (метан) вугільних родовищ» прописано чимало «цукерок» для першопрохідців — фінансова підтримка, державні гарантії під іноземні інвестиції і навіть тимчасове звільнення від податків — скористатись усім цим у реальних умовах, як свідчать практики, вельми проблематично.

Ще один аспект, на який звертають увагу спеціалісти, — активне введення метану в енергетичний баланс держави, що передбачає будівництво нових трубопроводів, певні зміни в технологіях промислових підприємств, які традиційно споживають найбільше природного газу. Це також потребує заохочення, фінансування від влади. За сьогоднішніх умов, коли казна порожня, а дефіцит державного бюджету стрімко зростає, сподіватися на такі кроки навряд чи варто.

Але — от парадокс — «розкрутка» популярного нині у владних структурах проекту видобутку сланцевого газу потребуватиме незрівнянно більших витрат. Це ще за умови, що фахівцям компаній, зацікавлених у видобутку нового енергоносія, таки вдасться переконати населення Донбасу, що він екологічно безпечний. Та в разі, якщо так звана «Юзівська платформа» продемонструє достатні поклади цього природного палива, адже віце–президент компанії Shell в Україні Грехем Тайлі не береться гарантувати успіх починання, доки не відбувся етап докладної розвідки.

Пояснень того, що влада робить ставку на сланець, забуваючи про метан, може бути декілька. Одне з них — можливо, те, що в офіційну угоду щодо сланцевого газу між Shell та Україною було заведено тихцем таку собі приватну компанію «Надра Юзівська», яку незалежні експерти пов’язують із президентською «Сім’єю»? У такому разі вплинути на розвиток ситуації навряд чи під силу навіть легендарному підземному «домовику Шубіну».