Молот у спадок

Диплом коваля — польською Swiadectwo nauki, скріплене печаткою Коломийського магістрату, — Степан Бежук отримав 23 січня 1903 року, започаткувавши нову для його давнього хліборобського роду «вогненну» професію. Відтоді землями великого села Спас, розташованого на північних окраїнах Гуцульщини, прокотилися лавини двох світових воєн та змінилися уряди п’яти держав. Сам зачинатель ковальського ремесла, перед тим як залишити цей світ у середині минулого століття, встиг навчити досконалої роботи в кузні не тільки трьох синів — Володимира, Йосипа та Богдана, а й доньок — Ганну, Ольгу і Марію. «Мої сестри, звісно, не махали молотом зрання до вечора, та могли щось із простого кухонного начиння викувати, а при нагальній потребі — й підкову підбити», — стверджує Богдан Бежук, якому невдовзі виповниться 84 роки.

Досягнення, гідне Книги рекордів Гіннесса

Худорлявої статури дідусь Богдан нині хоч і не може похвалитися тією силою, що була колись, та він ще — нівроку козак: має добру пам’ять і з господарством вправляється. Мешкає сам, але тримає подвір’я та оселю в такій чистоті, що деяким молодим ґаздиням не гріх було б у нього повчитися. Власне, саме на цьому обійсті понад сто років тому його батько Степан збудував кузню. «Наш тато був знаний на всю округу коваль, — хвалиться пан Богдан. — Йому селяни замовляли різноманітний господарський реманент, залізні деталі до возів й інші гартовані вироби. Цьому ремеслу тато віддав майже півстоліття важкої праці та ще й ділився секретами майстерності з усіма бажаючими, тому учні в нього не вибували. З 16–річного віку я також почав освоювати ковальську науку. Щоправда, старший брат Володимир став набагато вправнішим майстром, бо не розлучався з молотом до старості. Мене ж радянська влада спрямувала на культурний фронт — до виходу на пенсію завідував місцевим клубом».

За спогадами колишнього культпрацівника, його батько ще перед війною спромігся на досягнення, яке точно вписали б до Книги рекордів Гіннесса, проте її перше видання з’явилося дещо пізніше, в 1955–му році. «Одного дня якимось дивом біля нашої кузні скупчилася сила–силенна коней, заполонивши все просторе подвір’я і прилеглу вулицю, — пригадує він. — І всіх їх треба було підкувати. О другій по обіді за польським часом тато сказав, що нікому не відмовить, тобто працюватиме з помічниками до останнього клієнта. А вже вранці наступного дня всі 120 коней, як один, красувалися новими підковами».

Хоча гепати цілий день пудовою кувалдою по розпеченому до білого залізу — не язиком молоти, та виснажлива праця приносила сім’ї Степана Бежука непогані прибутки. «Шухляда в нашому столі майже завжди була наповнена металевими грошима — добротний, як на ті часи капітал, — посміхається пан Богдан. — Бувало, запхаю в шухляду руку, намацаю 50 грошів чи й цілого злотого — і кум королю. Грошей було «доста», але не вміли ними мудро розпорядитися. Хоча радянська влада, як прийшла в Галичину, і так загребла б до колгоспу все, що було понад жебрацькі стандарти».

Як компартійця зробили посміховиськом

Володимира Бежука, як і його батька Степана, вважали в селі добрим майстром і людиною веселої вдачі. Він цілих чотири роки воював із гітлерівцями в окопах Другої світової, тому тримався на рівних із суворими головами колгоспів, яких ЦК КПУ присилало в Галичину зі східних регіонів України. З декого й насміятися міг, позаяк чимало приїжджих керівників–компартійців зналися на сільському господарстві, як гуси на логарифмах.

Одним із таких голів колгоспу на прізвище Скулкін «ощасливили» й мешканців Спаса. Прибулець залізною більшовицькою рукою заходився навертати тутешній «відсталий» народ на шлях до світлого майбутнього, поки завдяки Володимиру Бежуку не став посміховиськом для всього села. Колгоспний коваль пустив поголос, що він нібито сп’яну приладнав до всіх плугів різні колеса — одне більше, друге — менше. Голова, як переповідають очевидці, негайно викликав коваля до себе в кабінет і пригрозив: «Владімір, ти — врєдітєль. Нємєдлєнно пєрєдєлай малєнькіє кальоса до малєнькіх, а бальшіє — до бальшіх. Іначє пойдьош под трібунал». Не здогадувався бідака Скулкін, що класичний плуг насправді має різні колеса: більше за розміром призначалося для руху борозною, а менше — неораним ґрунтом. Тоді з присоромленого голови поза очі сміялася навіть сільська голота.

Вогонь підтримує онук

Ковальську спадщину діда нащадки берегли до останнього. Похилена від старості кузня стояла на подвір’ї аж до позаминулого року, поки не почала розсипатися. Нині про неї нагадує лише маленький пагорб із залишками торішньої трави.

Та навіть після зникнення культової для Бежуків споруди вогонь її горна не згас назавжди. Його взявся підтримувати Михайло, онук зачинателя родинного ковальства і син того Володимира, який позбиткувався з голови колгоспу. Представник третього покоління роду спаських ковалів переніс дідусеве устаткування та інструменти на мамине обійстя, започаткувавши там нову кузню. «Багато замовлень нині не маю, та й не живу з цього ремесла, — зізнається 58–річний господар. — Розумію, що це вже більше схоже на діючий музей, ніж на справжню кузню. Хоча тато й наприкінці життя любив повторювати: «Щоб там як не вдосконалювали, які б механізми не придумували, а кінь і плуг ще довго служитимуть селянам». На підтвердження його слів, сусід ось замовив підкови для свого коня. Над цим переважно й працюю в перервах між підприємницькою діяльністю».

Основне джерело заробітків і найгарячіша для пана Михайла пора — жнива. Хоча в дев’яності роки він змушений був скуштувати й гіркого заробітчанського хліба в сусідніх державах — Польщі, Румунії, Угорщині. «Коли не стало роботи, ми з дружиною Марією — невтомною трудівницею, подалися, як і більшість односельчан, за кордон, бо не було іншої ради, — пригадує ті невеселі часи. — Працювали там по черзі — вдома ж підростали двоє діток. Я тоді навчився і пекти–варити, і прати–шити, аби син із донькою були доглянуті. Навіть придумав рецепт печеної картопляної ковбаси, яка відтоді стала найпопулярнішою сімейною стравою. Отак перебивалися, поки в якийсь момент мені обридло гнути спину на чужаків, тож вирішив почати власний бізнес. Мало–помалу справи пішли на лад — прикупив трохи техніки для сільгоспробіт. Та чотири роки тому опустилися руки — важка хвороба звела зі світу мою Марію».

Співрозмовник бере коротку паузу. Проте за якусь мить, ще під враженням сумних спогадів, продовжує: «Коли небіжки не стало, більшість техніки порізав на металобрухт — ніщо не було миле. Залишив по одному комбайнові собі, сину Роману й зятеві — тепер жнивуємо в Тернопільській області. У своєму селі поля заростають бур’янами. Гріх, звісно, та що поробиш: земля в нас малородюча, а на паї ж треба платити, як за чорноземи. Ніхто з можновладців не хоче вникати в ці проблеми. Безлад кругом».

Сумувати вже чотириразовому дідусеві Михайлові довго не доводиться — треба допомагати ростити онуків. Нині Василько, Андрійко, Таня і Віка — найбільша його радість. Та й сину Роману з часом треба буде передавати молот у спадок.

Трохи магії, без неї ковалям — ніяк

Спрадавна ковалів вважали приборкувачами вогню, тобто людьми, наділеними надприродними силами. Не відомо, як «ладили» з магією перший дипломований коваль роду Бежуків та троє його синів–послідовників, а ось онукові Михайлові два роки тому небеса, за твердженням місцевих «езотериків», давали якийсь знак. Який саме — залишається загадкою.

На клаптику правобережжя зазвичай лагідної, а за тривалих дощів грізної гірської Пістиньки пан Михайло обладнав для себе відпочинкову міні–зону, що прилягає до родинного городу. Влітку тут можна і в річці покупатися, і сховатися від палючого сонця в затінку кількох смерек та берізок. Саме одна з білокорих красунь наприкінці весни й стала об’єктом атаки грізної сили — блискавка розколола стовбур згори донизу. Та це ще не все. Рівно через два місяці в ту саму березу влучила набагато страшніша кульова блискавка, відсікши частину стовбура. Двічі уражена надпотужними розрядами деревина — настільки рідкісний у світі матеріал, що його цінують на рівні з коштовними каменями й благородним металом. Та про це пан Михайло не знав, тому й спалив залишки поверженої берези. «Згодом мені навіть науковці пояснювали, що місце, куди двічі вдарила блискавка, має особливий магнетизм, — каже він. — А за гуцульським повір’ям, обереги, виготовлені з такої деревини, наділені незборимою захисною силою. Запізно я про це дізнався. Тепер мені, потомственному ковалеві, доведеться, мабуть, чекати якогось іншого доброго знака небес».