Чому Тичина мусить орендувати власну ж квартиру?

Поет №1 радянської України, перекладач із майже 40 мов, міністр освіти, «підручниковий» класик ще за життя, автор і «сонячних кларнетів», і віршів на кшталт «Партія веде», чи міг Павло Тичина подумати, що колись його, так би мовити, матеріальна спадщина стане непотрібною державі, а ще непотрібнішою — місту Київ? У квартиру на вулиці, що нині називається Терещенківська, в самому центрі Києва, він оселився у 1944 році і мешкав тут до самої смерті, тобто до 1967 року. По сьогодні в Літературно–меморіальному музеї–квартирі Павла Тичини збережені й атмосфера, і порядок речей так, як це було за часів поета. Це один з небагатьох музеїв, де інтер’єр не відновлено, а збережено, йдеться у презентації на офіційній інтернет–сторінці музею. І рояль, і кларнет, і картини самого Тичини, і понад 20 тисяч книг, і старенький телевізор, і навіть холодильник... До речі, це чи не єдиний музей країни, принаймні з тих, що оцінені за такою низькою класифікацією (третя категорія), котрий має пристойну сторінку в інтернеті та ще три власні сторінки в соцмережах, який попри всі штучні труднощі не лише виживає, а й «веде активний спосіб життя», застосовує новітні методи екскурсій та залучення відвідувачів.

Про новації музею–квартири та труднощі, причиною яких є юридичний парадокс власності, «УМ» розмовляє з правнучкою Павла Тичини, директором цього музею Тетяною Сосновською.

«Європа знову почала відчувати геніальність і самобутність Тичини»

—  Пані Тетяно, чому саме ваш музей запросили на Міжнародний фестиваль лiтературних музеїв iм. Стейнбека до Каліфорнії, який вiдбудеться у травнi?

— Рік тому ми зініціювали й провели всеукраїнський семінар–практикум «Літературні музеї України — інтеграція в європейську музейну індустрію». Тоді зібралося приблизно 60 працівників iз літературних музеїв України, був присутній i британець українського походження, науковець i перекладач Стефан Комарницький. Про нас довідалися й запросили на Міжнародний фестиваль як партнерів. Також ми єдина культурна інституція, котру запросили до Європарламенту, щоби презентувати діяльність літературних музеїв як складову культурного простору України. До Європарламенту ми мали вирушити ще в листопаді минулого року. Проте поїздку довелося перенести у зв’язку з проб­лемами, що спіткали музей.

— Особистістю Павла Тичини цікавляться у зарубіжних країнах?

— Творчістю Тичини дуже цікавляться у Польщі, Чехії, Великобританії, Німеччині, Франції. Це викликано тим, що зараз почали з’являтися сучасні цікаві переклади його творів. Європа знову, після перекладу «Сонячних кларнетів» у 20–х роках минулого століття, почала відчувати мелодійність і своєрідність поезій Тичини, його геніальність і самобутність. До 122–ї річниці у Великій Британії проходили Тичинівські читання. Минулого року ми видали разом із Стефаном Комарниць­ким двомовну збірку віршів Тичини «Де тополя росте...». До 125–річчя поета важливо представити його особистість на міжнародному рівні. Однак для цiєї задачi музею слід мати не лише позитивний імідж, а й певний статус. Сьогодні наш заклад, що зберігає понад 28 тис. експонатів, має лише третю категорію — як музеї у райцентрах...

— Чи є перспективи підвищення категорії музею?

— Ми щороку пишемо листи з проханням переглянути категорійність музею, аргументуємо свої прохання, але безрезультатно. Я вважаю, що наявність у Києві музеїв третьої категорії — ганебно для столиці. У Києві є чотири такi музеї, але між ними існує розбіжність і за кількістю експонатів, і за кількістю відвідувачів. Наш музей, проти інших, прийняв значно більше відвідувачів. Загалом за 2012 рік до музею завітало 16,5 тисячi осіб — це без урахування заходів, що відбувалися за його межами. Важливо зазначити: кількість відвідувачів треба адаптувати й на експозиційну площу (а вона в нас невелика). Однак цей нюанс, на жаль, ніхто не враховує. Крiм того, будь–який музей, що працює у великому місті, має значно більше навантаження, ніж музей маленького містечка. Це об’єктивно наштовхує на думку про перегляд специфіки присудження категорійності музеям.

«Моноспектакль — нова форма екскурсії»

— Певно, зростанню кількості відвідувачів сприяє низка оригінальних заходів, які останнім часом пропонує ваш музей?..

— Справді, ми реалізовуємо цікаві новітні заходи. У цьому великою допомогою є молоді співробітники, які принесли з собою свіжий вітер змін і прагнення осучаснити музей. Нещодавно моя заступниця Ірина Плехова ініціювала започаткування нового формату культурних акцій — американську форму зустрічей «Коротке побачення»: до дня народження Павла Тичини ми запросили людей, які бували у Павла Григоровича (Бориса Олійника та Івана Драча), щоби вони могли зустрітися з відвідувачами музею. Тож люди мають можливість особисто познайомитися з видатними діячами української культури, поставити їм свої запитання, почути відверті відповіді. Для учнів молодшої школи пропонуємо заняття у музеї, що мають літературне спрямування. У кінці уроку кожна дитина отримує книжку з віршами Тичини, де на останній сторінці зазначено «Напиши свій вірш». У нас діють музейні курси української мови, щонеділі організовуємо День батька, де татусі разом iз дітьми роблять листівки для дружин і підписують їх словами з віршів Тичини. Проходить моноспектакль «Сріблясті голуби у небесах» — нова форма екскурсії, де заслужений артист України Євген Нищук в образі Тичини розповідає про незнані сторінки життя, читає спогади поета. Раз на місяць відбувається захід «Руйнуємо музейний простір»: можна краще роздивитися і більше дізнатися про музейний експонат, від якого відвідувач зазвичай віддалений. Користуються популярністю екскурсії «До Тичининої книги доторкнуся»: раз на місяць наші відвідувачі мають можливість узяти до рук книгу з бібліотеки Тичини, погортати, почитати помітки поета на полях. День народження Павла Григоровича цього року ми також провели в новій формі — «Тичинівському поетичному марафоні», учасників якого (понад 70 чоловік) збирали через соціальні мережі.

«Перехід до держвласності — один із варіантів порятунку»

— Кілька років тому в зв’язку із заборгованістю музей ледь не виселили... Яка зараз у вас фінансова ситуація?

— Що стосується нашого сучасного технічного забезпечення, частини меблів, буккросингової кімнати — це стало можливим завдяки коштам і підтримці меценатів. Державного фінансування на оновлення i розвиток ми так давно не отримували... 2009 року ми мали борг з орендної плати у 16 тис. грн. Минулого та позаминулого року ці проблеми переслідували музей аж до арештів рахунків через борги. Минулий рік ми закінчили з боргом в 19 тис. грн. Однак завдяки підтримці відділення Фонду дер­жавного майна України в мiстi Києві — власнику приміщення музею — договір оренди не було розірвано. Тоді як Департамент культури міста, якому пiдпорядковано наш музей, досi бездіяв. Як тільки про нашу скрутну ситуацію написали ЗМІ, Департамент знайшов кошти для сплати боргу. Але коли стало відомо, що потрібна юридична допомога у відстоюванні наших прав у суді — і у 2009–му, і у 2013–му, Департамент культури залишив музей на самоті з проб­лемами.

— Найкращий для музею вихід із цієї ситуації — перехід до державної власності?

— Будинок, у якому розміщено музей, належить державі, а музей юридично підпорядкований місту. Меморіальну квартиру Павла Тичини та надані нам державою ще 1979 року приміщення ми повинні орендувати. Парадокс, правда? Свою ж квартиру Тичина повинен у когось позичати! А музей тут діє з 1980 року. Перехід до держвласності — один із варіантів порятунку та нормалізації ситуації. Чому порятунку? Бо тяжкі боргові зобов’язання, які весь час тримають музей у полоні, провокують й інші проблеми, також переважно фінансового характеру. Комітет iз питань культури і духовності Верховної Ради це розуміє, адже цього року надіслав лист Прем’єр–міністру України і керівнику КМДА з метою вжити заходів щодо передачі музею державі.

Ще зауважу: дуже важливо, щоб цей музей залишився самостійним, а не перетворився, наприклад, на філію чи підрозділ. Бо тоді він втратить своє обличчя, опиниться в ролі «невістки». Маємо перестороги, що у статусі філії чи підрозділу й нам доведеться питати дозволу на кожний крок, кожну екскурсію, кожний вечір, кожний захід.

— У чому унікальність вашого музею–квартири, адже музеїв iз таким статусом в Україні вистачає?

— Такі музеї, як наш, де не тільки збереглася меморіальна квартира, а й інтер’єр, усі меморіальні речі, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Як вдалося все це зберегти? Після смерті Павла Григоровича його дружина вирішила не давати преференції у володінні квартирою і спадщиною нікому з онуків і племінників чоловіка. Вона сказала, що це — народне надбання, його треба лишити для історії. За заповітом Лідії Петрівни, державi залишилось усе, що було збережено в квартирі, а також матеріальні заощадження на ощадній книжці, всі облігації, коштовності, авторське право від гонорарів. Єдине прохання — створити самостійний музей Павла Тичини, було реалізовано після її смерті. Тому зміну формату музею можна оцінювати навіть як непорядність перед пам’яттю і Павла Григоровича, і Лідії Петрівни.

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

Неофіційні тичинiвськi «філії»

— До речі, якось ви прохопилися, що якби музей передали до держвласності, можна було би створити його філії в інших куточках країни...

— Осередки, пов’язані з Тичиною, можна створити на Чернігівщині, Канівщині, Львівщині, Черкащині, Харківщині. Саме там він або жив, або обирався депутатом, або багато допомагав. Також на Київщині у селі Перемога (історична назва — Ядлівка) можна зробити родинний музей, там народився батько Павла Григоровича. У Пісках, у школі імені Тичини, ми допомогли створити два музеї — літературний і художньо–мистецький. Якби мали державний статус, гадаю, могли би створити в Пісках самостійний літературний музей Тичини, адже там є садиба. Повірте, та ініціативна група, що існує навколо музею, і гроші знайшла би для цього. У Херсонській області, де Тичина ніколи не бував, у школі створили музей Тичини, тож ми взялися підтримати його матеріалами. Це і є фактично наші неофіційні філії, ми й надалі маємо намір ними опікуватися.