Одним із популярних місць сімейного відпочинку в окрузі Лос–Анджелес є іподром «Санта–Аніта Парк» (Santa Anita Park) — відома арена престижних перегонів, розташована в місті Аркадія. «Пригадую, якось тато зібрався на іподром. У ніч перед тим мені приснився сон про коня, і кінь саме з таким ім’ям мав виступати наступного дня. Ставки на нього були дуже низькі, але батько все ж мене послухав і в результаті виграв 50 доларів», — така неймовірна історія з 1950–х, почута від місцевої мешканки, — не рекламний трюк. Вирісши, жінка усвідомила, що переможці сняться тільки раз у житті, і позиціонувала для себе іподром як місце, де можна влаштувати чудовий пікнік із сім’єю. Хоча закластися на пару доларів на коня з промовистим ім’ям — типу Shining Son (Блискучий Син) — ніхто не забороняв.
Для обивателя, що не розуміється на кінних перегонах, «Санта–Аніта» має у запасі кілька козирних принад: архітектурне рішення і розташування. Трек відкрили у 1934 році й оформили у популярному на той час стилі арт–деко, будівля здається копією навколишнього пейзажу: блакить знята з каліфорнійського неба, пальми, що зміяться на його тлі, продубльовані в оформленні балконів і терас, а витинанки рисаків у польоті нагадують легкі хмари. Така ж елегантність і в інтер’єрі, стиль тримає навіть, пардон, дамська кімната. Зрозуміло, що «Санта–Аніта» час від часу стає локацією історичних фільмів (одним з останніх тут знімали Public Enemies, у нашому прокаті — «Джонні Д.», із Джонні Депом у ролі гангстера Джонні Діллінджера). Але ні реноме найстарішого іподрому Південної Каліфорнії, ні позиція в національному переліку історичних місць не рятує «Санту–Аніту» від «інноваційних» зазіхань — відтяпати, наприклад, частину обширної паркінг–зони для чергового торговельно–розважального комплексу. До слова, у часи Другої світової тут розташовувалися бараки інтернованих американців японського походження. Щодо розташування, то тлом, на якому гарцюють чистокровні скакуни, є гори Сан–Габріель.
Отже, ви зібралися провести один із вихідних зимово–весняного періоду на «Санта–Аніті». Любителі сімейно–пікнікового відпочинку запасаються домашніми сандвічами, чіпсами, содовою, вантажать в автівки розкладні крісла і тенти і, заплативши 4 долари за парковку і 5 доларів за вхід, розташовуються на газоні всередині кільця треку. Крім перегонів, публіку тут розважають ще й виставками, наприклад, ретро–автомобілів, а на Великдень пропонують полювання на шоколадні яйця.
Ті, хто хоче елегантно провести час у традиціях аристократичної Англії, дотримуються дрес–коду: жінки у коктейльних сукнях і крислатих капелюхах, для чоловіків — головне не з’явитися у футболці. Такий look обов’язковий для відвідувачів Turf Club: за 20 доларів за вхід тут пропонують найкращий вид фінішної лінії й доступ до розкішної кухні. Обидві зони можуть умістити значну кількість гостей: газон — 50 тисяч, трибуни — 26 тисяч.
Окрема категорія відвідувачів — гравці. Тобто грають на «Санта–Аніті» всі, але профі — це окремий вид: їх можна впізнати по зосереджених обличчях, у особливо азартних навіть сіпається верхня губа, на конячий копил, вони уважно читають газети–довідники і зосереджено записують ставки у буклетах денної програми. Для таких, очевидно, працюють каси з вивіскою «ставки від 100 дол.». Скромніші ж і менш обізнані обивателі можуть закластися, починаючи від 2 доларів. Зарахувати себе до профі, на жаль, не доводиться: скільки б не вивчала показники скакунів і досягнення жокеїв, навіть у ставці на фаворита доводилося програвати. Виграш же, за іронією, випадав при інтуїтивному виборі номера чи імені коня.