«Коли актор зупиняється — котиться донизу»

За свої п’ятдесят актор Олексій Богданович устиг багато. Зіграв десятки ролей у театрі та кіно, отримав звання народного артиста України, став одним із наймолодших лауреатів Національної премії імені Шевченка... Завтра він прийматиме вітання з ювілеєм, який є всього лише «комою» на життєвому шляху, бо попереду — нові ролі, творчі відкриття і ...нові сумніви. «Сумнів дає можливість зростати, — вважає Богданович. — Не зупинятися на тому, що ти вже зробив. Можна було б лягти у гамаку і тішитися, що тебе люблять, цінують, «на тебе» ходять. Але як тільки ти розслабишся — кінець!»

«Не досліджую своє життя з нагоди ювілею, роблю це постійно»

— Плани зробити нову виставу були, я про це замислювався років з півтора тому, але з об’єктивних причин від цієї ідеї поки що довелося відмовитися, — говорить Олексій Богданович. — Прем’єру «Живого трупа», де я граю Федю Протасова, випустимо, швидше за все, восени. Про можливу виставу до мого ювілею ми розмовляли ще за життя Богдана Сильвестровича. Дуже важко говорити це «за життя» щодо Ступки.... Обговорювали формат ювілею — так прийнято в театрі. Якийсь бенефіс чи шоу мені не подобаються. Ми з ним перебирали, що можна було б зіграти. Богдан Сильвестрович пропонував Мольєра. Але, чесно кажучи, це не мій автор. Хоч Мольєра я грав неодноразово... Ми тоді так і не зупинилися на якійсь конкретній п’єсі. Потім, коли Богдан Сильвестрович захворів, нетактовно було б продовжувати розмови з приводу мого ювілею... Коли вже прийшов Станіслав Анатолійович (Мойсеєв. — Ред.), ми цю тему порушили. Я подумки перебрав вистави, в яких граю, і вирішив, що найбільш співзвучна моєму настрою «Буря». Цього дня мені не хотітиметься кривлятися, фіґлярничати, жартувати, поливати всіх шампанським... Тому і взяв цю серйозну річ. Внутрішньо я налаштований не на «Приборкання норовливої», не на «Весілля Фігаро», не на «Одруження», а саме на «Бурю». Нехай уже мене глядачі вибачають.

— Олексію, дата налаштовує на певні підсумки. Роздуми... Ви задоволені своїми першими п’ятдесятьма роками?

— Я такими думками не переймаюся. Я не досліджую своє життя з нагоди ювілею, а роблю це постійно. Згадуючи, як був прожитий день: що зробив, що не зробив, як спілкувався з людьми, кого, можливо, образив, кому, можливо, допоміг... Це перманентний, щоденний процес. Якщо говорити про студентські роки, про перші шляхи у професії, то тоді я точно не уявляв, яким буду актором у п’ятдесят років. Я тоді взагалі дуже довго опирався професії, відчував щодо акторства, як я його називаю, «сопромат». Провінційний хлопчина приїхав у Київ, потрапив у цю так звану богему, де всі грають, усі щось із себе представляють, всі якісь ненатуральні, нещирі... Ця гра й удаваність мене страшенно дратували. Років зо два я поривався кинути професію. Думав: ну ще як півроку витримаю — то витримаю, якщо ні — буду змінювати фах. А потім на мене почали звертати увагу, говорити якісь компліменти, а це так приємно, так тішить самолюбство. Так я залишився у професії.

«Конкуренцiя пiдштовхує йти на компроміси...»

— Яким було ваше перше знайомство з театром?

— До студентства у театрі я був пару разів, коли до нас у Будинок культури привозили якісь вистави. Ті спектаклі, до речі, мені страшенно не сподобалися — фальшиві і ненатуральні. Але коли я вже заковтнув акторську наживку, то зрозумів, що це може бути серйозна професія. Хоча мій тато, царство йому небесне, сказав, i я запам’ятав цю фразу на все життя: «Синку, хобі ти собі обрав прекрасне, але професії у тебе не буде». Але ж я хотів йому довести, що й акторство — це професія. А як це зробити? Батько жив далеко, вистав моїх не бачив. Коли купив свою першу машину, маленьку, приїхав додому. Тато питає, на чому я приїхав. «На машині», — відповідаю. І тоді він погодився, що акторство може дати людині можливість прожити. Бо доти він вважав цю професію легковажною і ефемерною, до останнього думав, що син перебіситься і займатиметься чимось нормальним.

— До Театру Франка вас запросили ще під час навчання...

— Так, але водночас я ще вів перемовини щодо мого можливого працевлаштування з Аркадієм Кацом, який тоді працював у Російському театрі в Ризі. Він мене запросив на прослуховування. Їм тоді якраз потрібен був типаж такого романтичного хлопця. Я приїхав, пройшов прослуховування, показався, чесно кажучи, погано, бо переляканий був... Але він сказав, що по закінченні інституту бере до театру. А мене ж уже запросили до «франківців», я вже тут грав у виставі «Трибунал» Макайонка... Тож зателефонував Кацу і сказав, що до Риги не поїду. Він тоді зауважив: «Не думайте, що я ображений, але в українському театрі я б вам працювати не радив». Я не став уточнювати, чому він так сказав... Але у цей театр, де працюю вже майже тридцять років, ішов з пересторогою. Боявся, чи впишуся.

— Швидко вписалися?

— І досі не знаю, чи вписався. Але, як це не банально звучить, Театр Франка став для мене рідним. Тут я маю свою нішу. Наскільки мені в ній комфортно — це вже інша справа.

— Чи часто за ці тридцять років вам доводилося іти на компроміс?

— Намагався залишатися людиною. Це професія, яка весь час провокує на компроміси. Актори — люди амбітні, всі вважають себе першими і через це їм важко спілкуватися. Іноді доводилося робити якісь речі, за які мені потім було незручно. Але чогось кримінального, підлого з мого боку, звісно ж, не було. Бо я завжди розумів: є професія, а є життя. Як казала Ірина Молостова, важливість існування актора в тому, щоб, прийшовши додому і залишившись наодинці з собою, йому не було соромно, щоб він не картався через свої деякі вчинки. На компроміси доводилося йти, найчастіше з причин конкуренції. На одну і ту саму роль розподіляють по кілька акторів. Тобто ти маєш довести, що гідний, виникає бажання перемогти — як у спорті. Це у мене ще зі школи. Я був не дуже спортивним хлопцем, але коли ми бігали кроси, то видихався, але мені потрібно було прийти першим. І цей спортивний інтерес я переклав і на професію.

«Хочеться почати з чистого аркуша»

— Кому із колег чи режисерів напередодні свого ювілею ви сказали б: дякую за науку?

— У першу чергу Сергію Володимировичу Данченку. Студентом я був настiльки вразливим, відкритим, що тільки якесь найменше подразнення — у мене відразу сльози, істерика... Просто я мав тоді таку тонку емоційну структуру. Данченко побачив мене в ролі невезучого жениха у водевілі за Чеховим — і взяв до театру. І не просто взяв, аби ще один артист ходив по сцені, а усвідомлюючи відповідальність. Не переді мною (бо хто я такий?), в першу чергу — перед собою. Він почав мною опікуватися. Перші роки я сердився страшенно. Через те, що він не давав мені ролей, на які я — так мені тоді здавалося — був готовий. Тепер розумію, що Данченко дав мені час адаптуватися в театрі. Данченко поступово почав давати мені більші ролі. Він наче розписував моє майбутнє у цьому театрі. Говорив: «Романтичні ролі ти вже опанував, тепер давай спробуємо характерні». Це була та людина, яка вела мене по моєму шляху. Сказати, що ця людина була на п’ять голів вища за мене за інтелектом, смаком, розумом — це, звісно, нічого не сказати. Данченко стимулював рухатися вперед. Моїм завданням тоді було не розчарувати Сергія Володимировича. Це був і вчитель, і батько, і захисник. До речі, ми з ним навчалися в одного педагога — у Леоніда Артемовича Олійника.

— На які подарунки до ювілею очікуєте?

— Мені ніяких подарунків не потрібно. Якісь грамоти чи нагороди — ними можна тішитися один день. Якщо це триватиме довше, то може обернутися справжньою бідою. Коли ти йтимеш таким собі народним артистом по театру і по життю — то це крах. Тож про всiлякі заохочення я навіть не думаю. Бо що мені дасть якась медаль? Хіба що покладуть на подушечку... Якісь конкретні подарунки від друзів — для мене також головний біль. Це без кокетства. Бо коли мені хтось щось дарує, я відчуваю себе зобов’язаним перед цією людиною. І не тому, що я скупий. Навпаки, часом своєю щедрістю себе починаю дратувати. Але це ж треба думати, що купити, де купити — для мене це ціла проблема. Тому зараз запрошую людей на ювілей і говорю: «Приходьте. Виставу можна не дивитися. Велемовні слова можна не казати. Подарунки можна не дарувати».

ТАКЕ КІНО

«Коли один грає, а решта просто перебуває у кадрі — це дуже помітно»

— Ще рік–два тому Олексія Богдановича часто можна було побачити на телеекрані. Зараз вас не видно...

— Ну, іноді я знімаюся, але не скажу, що стосунки iз сучасним кіновиробництвом приносять мені творче задоволення. Я не те що змушений, але це моя слабкість. У мене, звісно, є виправдання: я маю утримувати сім’ю, піклуватися про родичів, які останнім часом хворіють, потрібно у щось одягатися. Але це все відмовки. Щодо цього я не скеля. Можу хіба що сам перед собою захищатися тим, як казав наш учитель Леонід Олійник, якщо актор зупиняється — він не стоїть на місці, а котиться донизу. Щоб не скочуватися, я хоч якусь практику, але маю. Років зо три не знімався — я ж Овен за гороскопом, тож у якийсь момент уперся рогами: не буду зніматися у такій халтурі. Потім, коли мене знову запросили, став перед камерою і зрозумів, що втрачаю професію. Відчував себе скутим, якимсь важким, а в кадрі потрібно бути вільним, органічним.... І зрозумів, що час від часу потрібно працювати і на знімальному майданчику. А раптом мені запропонують блискучу роль у геніальному фільмі, а я буду не у формі?

— Чимало акторів готові підписатися під вашими словами. Але невже не можна зробити достойну роль навіть у третьосортному серіалі?

— Можна. Але я знімався в одному фільмі, не буду зараз називати в якому саме, щоб людей не образити, вони відпрацьовують свій хліб. Узяв свою роль, почав вибудовувати певну конструкцію образу, емоційну, психологічну і спробував це втілити перед камерою. А режисер мені говорить: «Це інший формат. Тут усього цього не треба. Ви вибиваєтеся із загальної картини». Тобто білі ворони не потрібні, а потрібний рівний акторський склад, «голови, що розмовляють». Бо коли один хтось грає, а решта просто перебуває у кадрі — це дуже помітно. Це дратує режисера і партнерів. Творчість нікому не потрібна. Окрім усього, це ж і часу забирає стільки. Коли раніше ми знімали за робочу зміну 2–3 хвилини, то зараз — півсерії. І хто при такій інтенсивності з тобою буде возитися і виконуватиме твої творчі забаганки? Тому я поопирався та й змирився. Хоча це не значить, що в кадрі я халтурю.

ДОСЬЄ «УМ»

Олексій Богданович

Народився 23 березня 1963 року в селищі Береза Глухівського району на Сумщині. Найменший у великій родині (має двох братів і сестер). Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка–Карого.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996), народний артист України (2006).

З 1984 року працює в Театрі імені Франка.

Знімається в кіно. Найвідоміші фільми — «Все перемагає любов», «Гріх», «Для домашнього вогнища», «Єлисейські поля», «Злочин з багатьма невідомими», «Украдене щастя»...