За великого бажання, в українському прокаті повсякчас можна віднайти не лише продукт голлівудської фабрики мрій, як–то блокбастер, мелодрама чи фантастика у модному ЗD, а й тематичну секцію фільмів. Йдеться про тижні фестивального кіно, що мають на меті показати національні кінематографії найрізноманітніших країн, у яких цей кінематограф зростає. Панорама таких тижнів фестивального іноземного кіно хоч і покликана «освічити» кінолюбителя, але кількість не завжди означає якість. Слабкі місця, прогалини тамтешнього кінематографа глядач зможе розгледіти навіть iз крісла кінотеатру в далекій Україні.

Натомість чергову порцію національного кінематографа цього разу українському глядачеві довелося аналізувати з особливим трепетом. Учора у кінотеатрі «Київ» завершився фестиваль ірландського кіно. Феномен Ірландії для українців не зовсім вдається осягнути. Лихоманка Дня святого Патріка підхоплює на ноги мало не всю Європу та Америку, а самих ірландців факт того, що їхнє свято втрачає національні кордони, навіть засмучує. Любов до ірландського кінематографа — це щось подібне до Дня святого Патріка: не кожен знає, що це таке, та всі його люблять, бо не любити неможливо. Національний колорит, специфічний гумор, широка душа та співуча вдача Ірландії закохала навіть тих, хто бачив Країну Зелених Пагорбів лише на картинці.

Підлітки 12–16 років — це та вікова категорія, яка для театру наче не існує. За дуже рідкісними винятками театр цих тiнейджерів не бачить упритул. Із дитячого репертуару вони вже виросли, до дорослого ще не доросли... Чи не єдина можливість для них потрапити до театру — це вистави за творами, що входять до шкільної програми. І то лише за умови, що небайдужа вчителька з української літератури організує їм культпохід на «Кайдашеву сім’ю», а сумлінна викладачка «зарубіжки» поведе на щось за Шекспіром. Оскільки самі вони навряд чи одного прекрасного дня вирушать за маршрутом «дім—театр». У них зараз інші маршрути, що пролягають через клуби, дискотеки, кінотеатри.

Василя Попадюка називають громадянином світу. А ще — українським Паганіні, нервом музики, віртуозом скрипки. Попри те, що вже більше 15 років живе в Канаді, він підтримує тісні контакти з українськими колегами, запрошуючи їх до участі у своїх шоу і радо відгукуючись на запрошення виступити на батьківщині. А ще він мріє поставити грандіозне музичне шоу, головними героями якого стануть гуцульські мелодії та автентичний спів.

21 березня шанувальники таланту Василя Попадюка мають можливість знову почути його скрипку в рамках концерту Оркестру народних інструментів під керівництвом Вiктора Гуцола. А ми, скориставшись приїздом артиста, запросили його на розмову.