У парламент Кучма ходить рiдко, бо депутати iнодi презентують йому личаки. (Фото УНІАН.)
(Закінчення. Початок в «УМ» від 17 липня)
Другий термін перебування на найвищій посаді держави був для Леоніда Кучми складним. Таких посадових криз він не переживав ні на «Південмаші», ні в часи прем'єрства, ні першого президентства. Однак, попри всі скандали навколо себе, Л. Д. утримався. З посади він, однак, іде з дуже низьким рейтингом довіри. Пригадується, цієї зими Віктор Ющенко сказав: «Президент може увійти в історію, а може в неї вляпатися». Поки що та нога Леоніда Даниловича, завдяки якій можна вляпатися, занурена в багнюку глибше, аніж нога, яка може залишити після себе історичний слід. Усе залежить від того, чи зможе гарант Конституції гарантувати її дотримання на виборах. Від того, якою він побачить Україну без Кучми. Україну, яка Кучмі все ще слабо уявляється без нього на чолі.
1999 рік Україна, за традицією, зустріла в кризі. Президентський термін Кучми добігав кінця, а він, як і на чолі уряду в 1993-му, не виправдав реноме реформатора. Яскрава деталь: наприкінці 1994 року, коли Л. Д. став Президентом, зовнішній борг України складав 300 мільйонів доларів, а на початку 1999-го доріс до 12 мільярдів! Що вже казати про борги внутрішні, величезну заборгованість із зарплат, пенсій тощо. Людина, яка дбає про національні інтереси й має здатність об'єктивно оцінювати власні здібності, напевне, пішла б із політики. Проте Леонід Кучма не мав наміру залишати посаду Президента. Влада втягла й розбестила. Тому не дивно, що Л. Д. заявив про свій намір балотуватися на другий термін за два роки до виборів, через канал одного з тодішніх фаворитів — Олександра Волкова.
Але затишно почуватися серед політичних конкурентів Кучма не міг. На початку 99-го в нього, Олександра Мороза, Наталії Вітренко та Петра Симоненка був майже однаковий рейтинг. І якщо в проблемному 94-му привабливу виборчу кампанію можна було організувати на реформаторських гаслах, то цього року подібних козирів у Кучми не було. Перебування при владі дискредитувало його значно більше, ніж п'ять років тому — Кравчука. Але вже були в розпорядженні новітні політтехнології, політичні технологи, в тому числі російські, іміджмейкери, піарники, бажання утриматися при владі будь-якою ціною. Тому в громадську свідомість запускається міф «другого Кучми». Ідея цієї технології: попередні п'ять років Леонід Кучма створював фундамент для реформ, а в наступну п'ятирічку їх неодмінно проведе. «Відмова від здобутого великими зусиллями — згубна», — писав у своїй програмі кандидат у президенти Леонід Кучма. «Здобутим» Л. Д. називав, насамперед, збереження злагоди та миру, прийняття Конституції, входження до ПАРЄ, впровадження гривні. Паралельно гельмани й погребинські запускали в людські уми нібито народну мудрість: «Кучма вже накрався. Прийде хтось інший — знову почне красти. А Кучма почне працювати не для своєї кишені, а народної». Але головним було будь-що показати «червону загрозу» для України, якій зможе протистояти лише Президент-демократ. Робилося це для того, аби не дозволити вийти на фінішну пряму виборів лідерові Соцпартії Олександрові Морозу. Голоси в Сан Санича відбирали передусім через проект «Наталя Вітренко», проти якої навіть організували теракт із вибухом у Кривому Розі.
Виборчі ідеї команди Кучми виявилися успішними, й колишнього русофіла багато хто підтримав навіть на Заході України. У другому турі президентських виборів він переміг зручного, бо зовсім не прохідного кандидата Петра Симоненка. З-поміж двох лих меншим нещастям 56,25 відсотка виборців вважали Кучму, лише 37,80 — лідера Компартії. Якби суперником Президента був не комуніст, а серйозніший кандидат, ситуація, певно, склалася б зовсім не на користь Л. Д. Скажімо, Олександр Мороз досі переконаний, що до другого туру мав би вийти він, однак на заваді цьому стала фальсифікація. Між іншим, на плівках Мельниченка є епізод, на якому тодішній обласний голова Донеччини Віктор Янукович доповідає Кучмі про те, як на Донбасі вдалося зменшити електоральний ужинок лідера СПУ.
Правдами і неправдами Україна отримала нібито нового Президента. «Ви побачите нового Президента», — говорив Л. Д. на своїй інавгурації-99, яка, всупереч позиції парламенту й традиції попередніх років, відбулася не у Верховній Раді, а в Палаці «Україна». Кучма справді став відрізнятися від Кучми-94, щоправда, лише в гірший бік. Водночас сам Леонід Данилович своїми вадами мимоволі дав старт тим процесам, які, безумовно, слід віднести до успіхів державотворення. Це передусім поява (лише на дев'ятому році незалежності!) більш-менш міцної демократичної опозиції та відчутне подорослішання громадської свідомості. Але й опозиція, і здатність дати різко критичну оцінку владі з'явилися після того, коли стало зрозуміло, що за людина ховається під маскою Президента.
Момент істини настав після вбивства Георгія Гонгадзе та «касетного скандалу» 2000 року, але одним з етапів «дозрівання» держави можна назвати 22 грудня 1999 року. Цього дня Верховна Рада 296 голосами затвердила на посаді Прем'єр-міністра Віктора Ющенка. Зараз Леонід Данилович, певно, шкодує за цей кадровий крок. Але після того, як Кучма навмисно провалив повторне затвердження в парламенті Валерія Пустовойтенка як Прем'єра, голова Нацбанку став фактично безальтернативним кандидатом на пост глави уряду. Віктор Андрійович виявився конкурентом і загрозою владі, в якій тоді так і не став «своїм». Ющенко разом із першим віце-прем'єром Юлією Тимошенко навів порядок у енергетичній галузі, перетис не один канал, яким у офшори переправлялися мільярди доларів, вирішив проблему погашення зовнішнього боргу й погашення боргів із пенсій та зарплат. Але прозорі правила гри з'явилися, а реформи пішли не завдяки, а швидше, всупереч позиції Президента. Політики, за якими стояли нафтово-енергетичні інтереси (у тому числі й Кучма), починають гостро критикувати уряд Ющенка. Особливо перепадає на горіхи Юлії Тимошенко. Восени починаються наїзди на її сім'ю, а вже на початку наступного року «леді Ю.» опиняється за гратами Лук'янівського СІЗО, звинувачена в розкраданні коштів ще на посаді керівника корпорації ЄЕСУ. Минає трохи часу, і олігархи починають копати яму під самого Прем'єра. 26 квітня 2001 року парламент висловлює Ющенкові недовіру нібито за невміння шукати компроміс із Верховною Радою, де тоді заправляли Медведчук та Волков. Хоча за рік урядування Ющенка в Україні спостерігалося небувале до того часу зростання економічних показників.
А от в чому у Леоніда Даниловича точно не відбулося змін, то це в бажанні посилити власні повноваження. Нинішню політреформу, яка має послабити функції Президента, теж ініційовано з метою політичного самозахисту. У разі її проведення у політичної еліти зберігається можливість утримати владу шляхом збільшення ролі уряду й парламенту. А неповних чотири роки тому Леонід Кучма все ще залишався затятим поборником сильної президентської влади. Щойно закінчилися вибори, Л. Д. виступив з ініціативою проведення референдуму. За вказівкою фаворитів та політтехнологів Кучма вирішив розвинути виборчу перемогу й поцікавитися у народу, як той ставиться до зняття депутатської недоторканності, розподілу парламенту на дві палати, зменшення кількості депутатів та збільшення підстав для розпуску ВР. За всіма цими питаннями простежувався намір до ще більшої концентрації влади в руках Банкової. Це й підтвердив проект, який за результатами референдумного фарсу (а він, звісно, схвалив усі пропозиції гаранта) Кучма подав до Верховної Ради. Та депутати напрацювали свій проект, чим дуже образили Президента. Коментуючи подання в Конституційний Суд обох проектів, Президент в ефірі УТ-1 сказав: «Я вважаю, що тоді (якщо обидва проекти визнають конституційними. — Авт.) в нас нема Конституційного Суду. Я прошу вибачити, бо даже такому пересічному громадянину зрозуміло, що те, що подавав Президент, — це рішення волевиявлення людей і вже раз пройшло експертизу Конституційного Суду. А те, що запропонував Головатий із Морозом, — це брєд сивої кобили, по-іншому я сказати не можу. Бо я дивлюсь, у них шаріки за роліки, якщо по-російськи сказати, заскакують. Вони хочуть своїми, чужими руками, значить, перетворити конституційний лад в Україні. Так в житті не буває, да і я не дозволю».
Такі одкровення Кучми багато кого ввели в шок. Країна тоді ще не знала, що робоча лексика Президента значно страшніша за ці зізнання.
Конституційний Суд довів Кучмі, що він «є», і «забракував» депутатський проект. Тим часом Верховна Рада, всупереч численним застереженням Європи і ще слабкої тоді опозиції, попередньо схвалила проект Кучми за результатами так званого референдуму за народною ініціативою. Наступної сесії, восени 2000-го, нардепи мали б остаточно імплементувати результати «волевиявлення». Але це зробити не судилося — країна на кілька років забула про внесення змін до Конституції і з головою занурилася в політичну кризу, яка, фактично, триває й досі.
До ідеї конституційних змін, але вже з іншою ідеологією, Кучма повернувся у 2002 році, виступивши з ініціативою переходу до парламентсько-президентської форми правління. За цей час мінялося багато «шариків-роликів» і проектів, за якими читалася спроба утримати Кучму при владі: були спроби, приміром, продовжити повноваження Л. Д. ще на два роки або в разі чого обрати його Президентом ще раз руками Верховної Ради. Про всі проекти Леонід Данилович відгукувався схвально, включно із тим, який пропонується зараз. Кучма настільки еволюціонував, що вважає перехід до парламентсько-президентської форми правління справою честі. А де він був два, чотири, вісім років тому, коли подібну форму правління пропонувала інша частина політикуму, а сам Кучма робив усе, щоб запровадити в Україні напівдиктатуру азіатського штибу?
У попередній частині цього матеріалу ми згадували, що найбільшою помилкою свого життя Леонід Кучма вважав призначення Прем'єр-міністром Павла Лазаренка. Книга, де про це писав Президент, вийшла в 1999 році. Після другої п'ятирічки Л. Д., мабуть, назвав би іншу помилку — те, що дозволив записувати розмови в його кабінеті.
...16 вересня 2000 року при загадкових обставинах зник редактор опозиційного інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. В суспільстві виникає підозра, що це результат його професійної діяльності, адже перед тим за Гією стежила «наружка». Влада впадає у паніку. Висувається безліч дурнуватих версій: починаючи з того, що Гонгадзе переховується, і закінчуючи звичайною «битовухою», але в жодному випадку не згадується політичний підтекст. Журналісти починають ходити демонстраціями по Хрещатику. Президент виглядає не менш розгубленим. Коли колега Георгія Олена Притула дякувала Кучмі за те, що той взяв під контроль її прохання про розслідування справи, Президент зніяковіло відповів: «Добридень».
Потім знайшлося ще не ідентифіковане, але підозріле тіло. Наприкінці листопада з подачі Олександра Мороза країна почула записи майора Миколи Мельниченка, колишнього охоронця Кучми, який мав доступ до його кабінету на Банковій. Гарант, який за десять днів до зникнення Гонгадзе на саміті ООН підписав Декларацію про терпимість і повагу до поглядів і свобод людини, постав на плівках у далеко не терпимому світлі. В жорсткій формі він давав вказівки жорстоко розібратися з опонентами (в тому числі з Гонгадзе), виявляв схильність до корупції, пересипав свою лексику добірним матом і проявами ксенофобії.
На перших порах Кучма всіляко намагався відмежуватися від голосу з плівок, які завдяки інтернету слухала вже вся прогресивна громадськість. То він узагалі заперечував наявність таких розмов, потім зізнався, що любить прикрикнути на підлеглих матом, а згодом казав, що плівки змонтовані з кількох реальних розмов. Невдовзі кілька експертиз підтвердять, що «голос, схожий на Кучмин», — таки голос Президента.
Цей скандал змінив Кучму. Він звик до того, що компромат використовують проти його опонентів, але цього разу сам опинився в центрі небувалого скандалу, вміло вибудуваного невідомими недоброзичливцями. Кажуть, у деякі моменти «касетної кризи» Л. Д. був готовий піти у відставку, хоча публічно заперечував це. Мовляв, акція «Україна без Кучми», яка кипіла під вікнами, була не надто масовою. Кучма не пішов від влади навіть тоді, коли до «касетного скандалу» додалися розмови із загиблим главою Укрспецекспорту Валерієм Малєвим нібито про продаж у Ірак «Кольчуг». Президент України опинився в міжнародній ізоляції. Із західноєвропейських лідерів його жалував хіба що Берлусконі, а про поїздки у США Кучма взагалі забув. На саміті НАТО в Празі, де Альянс розширювався, але не за рахунок України, делегації навмисне розсаджували за французьким алфавітом, аби «новий» Леонід Кучма не сидів поруч із Джорджем Бушем. На доважок до всього з'явилася кримінальна справа, порушена опозиційним суддею-відчайдухом Юрієм Василенком. «У мене зараз такий настрій, який був у мене, коли я був Прем'єр-міністром і коли казав, що ніколи не повернуся у велику політику, бо це надто брудна справа», — розповідав Кучма восени 2002-го.
Попри це, Л. Д. втримався у своєму кріслі — десь завдяки слабкості й неузгодженості опозиції, десь за допомогою хлопців-миротворців, які подалися в Ірак, десь — через продовження тиску на чиновників (скажімо, у розпал «касетного скандалу» Л. Д. звернувся до них iз пропозицією прямо сказати, чи вони підтримують Президента). У принципі, Кучма й зараз вважається великим майстром політичних інтриг та ігрищ, чому доказ — «демон» української політики на чолі Адміністрації Президента. Леонід Кучма має неабияку здатність балансувати між різними групами впливів і бути фактором їхньої єдності. Йому вдається об'єднувати Віктора Медведчука і Віктора Януковича, які буквально рік тому з'ясовували стосунки в Криму кулаками. Навіть у парламенті, де традиційно надзвичайно багато поглядів, більшість називається «пропрезидентською». Кучма — єдиний фактор, який її тримає купи. Інша справа — способи, якими він це робить. Тиск, залякування, непрозорі бізнес-стосунки, неприкриті хабарі... Так добігає кінця десятий рік президентства Леоніда Даниловича. Україна ще більше віддалилася від цінностей правової держави, які обіцяв повернути кандидат у президенти Кучма в 1994-му. На центральних телеканалах панує цензура, а в суспільстві — зневіра у владі.
Абсолютно зрозуміло, що вже 31жовтня, а найпiзнiше — 21 листопада, після другого туру виборів, усе це пропрезидентське «добро» розсиплеться. Перший дзвінок пролунав два роки тому, коли пропрезидентські партії й блоки з тріском провалили вибори до парламенту. Кучмі знову доведеться пережити те, що він уже описав у книзі «Про найголовніше»: «В адміністративній системі до тебе ставляться не як до людини, а як до посади, тому в політиці і буває найчастіше так, що зраджують тебе нібито найбільш віддані». Леоніду Даниловичу необхідні достатні гарантії. І відповідний законопроект, який нещодавно був зареєстрований у Верховній Раді, навряд чи вирішує цю проблему повною мірою.
Понад рік Кучма повторював журналістам, що не має наміру йти на третій термін. Але вони досі продовжують допитуватися про можливість такого сценарію. Із того, що було, гарант зліпив собі сякого-такого наступника, хоча він невдоволений Януковичем, і йому хотілося б, щоб це була інша людина. Двiчi судимий Янукович явно поступається Ющенку. Та навіть якщо гiпотетично уявити Віктора Федоровича в ранзi переможця, вiн навряд чи забезпечить нинішньому патрону задоволення його пенсійних амбіцій. Кучма створив «під себе» систему, в якій він є гарантом збереження статусу-кво в політичній верхівці держави, але в наступника будуть інакші смаки.
На одній з недавніх прес-конференцій Кучма зізнався, що й сам хоче «подивитися на Україну без Кучми». Що ви хочете — влада й невпинна боротьба за неї таки втомлюють. Кучмізм таки добігає логічного кінця. Принаймні ще півроку тому Л. Д. казав у інтерв'ю, що бачить себе після виборів не на владній посаді: «Я вже практично організував президентський фонд і піду займатися спокійною політикою. І там я буду мати повну можливість говорити все, що я думаю. І про всіх».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
