Як залюбити в Україну... севастопольців

Крим і Західну Україну чомусь прийнято вважати полярними регіонами нашої держави. Нібито прогнозувати якесь зближення чи взаємну симпатію між цими «полюсами» можна хіба що в далекій перспективі. Тим паче коли йдеться про Севастополь — головну базу Чорноморського флоту Росії. Українську мову на його вулицях не почуєш. Місцеве українство звикло жевріти в умовах «гетто», не надто переймаючись своєю несвободою. Мовляв, мовна ситуація в Харкові, Одесі, Запоріжжі не набагато краща. Утім підстави для оптимізму таки є, бо у «місті російської слави» мешкають люди, здатні ламати усталені стереотипи.

Один із таких «нетипових» українців — буковинець за походженням Михайло Кузменюк. Він товариський і примудрився вийти за межі «гетто». Проте навряд чи в когось язик повернеться назвати його відступником чи пристосуванцем. Навпаки, Михайла Ілліча шанують як у рідних Чернівцях, так і в Севастополі. Він є одним iз творців відомого фільму–концерту «Червона рута», був близько знайомий iз Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару... Російськомовні севастопольці шанують його не менше. Селище Чорноріччя неподалік Севастополя, де розташоване обійстя буковинця і де діє приватний музей побуту Західної України ім. Івана Снігура, стало улюбленим місцем зустрічей багатьох представників севастопольської еліти. Севастопольці ласкаво називають його «хутором Ілліча».

Михайло Кузменюк запропонував Севастополю цікаву модель міжнаціональних стосунків. Він залюблює людей в українську культуру. Йому це легко дається, бо шанує всіх севастопольців, незалежно від національності. Окрім самого музею, де найкраще представлена, звичайно ж, Буковина (кілька разів на рік Михайло Ілліч їздить на свою малу батьківщину, провідує подвижника Івана Снігура і завжди привозить у Крим усе нові пам’ятки), севастопольців приємно вражає ще й дивовижна гостинність родини Кузменюків. Мені пощастило зустрічати Новий рік у його оселі: гостей було не менш як сімдесят! Кожен, кому пощастило того дня відвідати родину Кузменюків, зробив бодай півкроку назу­стріч українській культурі. Тоді ж гості стали учасниками презентації альбому фольклорного гурту «Горлиця», яким керує етнічна росіянка Катерина Масленкова. Дитиною вона співала в гурті «Калинка» Севастопольського будинку дитячої та юнацької творчості. А під час навчання в Києві Катруся закохалася в українську культуру, досконало вивчила мову. Повернувшись у Севастополь, створила український фольклорно–етнографічний ансамбль. Нещодавно Михайло Кузменюк виступив у ролі його мецената — спонсорував альбом, до якого ввійшли 19 пісень. От вам і Севастополь!­

Коли ми вже прощалися, я запитав творця унікального музею: що потрібно для того, аби зацікавити кримчан Україною? «Свого часу, намагаючись утвердити в Севастополі українське, деякі наші політики діяли дуже нерозважливо. Скажімо, приїзд Степана Хмари на чолі загону УНСО в 1992 році подіяв на севастопольців як червона ганчірка на бика, — розповів пан Кузменюк. — Це був крок, що спрацював на користь відділення Криму від України. Натомість будь–яку толерантну акцію севастопольці сприйняли б непогано. Принаймні тепер сприймуть, адже двадцять років незалежності не минули безслідно. Я на прикладі свого музею показую, яка висока культура була в Австро–Угорській імперії. Розповідаю відвідувачам, що за цісаря у Чернівцях навіть двірником неможливо було влаштуватися без знання п’яти мов. Мій тато закінчив лише церковно–приходську школу, за радянськими мірками був напівграмотним, зате він знав шість мов: українську, польську, російську, румунську, німецьку, ідиш... До нього і євреї, і поляки, і німці завжди зверталися українською, бо поважали! У Криму, на жаль, такої толерантності поки немає, але будь–які системні зусилля для порозуміння українців і росіян дають добрі плоди».